Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87 - Заблоцький Анатолій - Страница 34

— Та-а-ту! — знову різонуло слух.

Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик і вимахував руками.

— Джіммі… — з недовір’ям прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Здоровий глузд зупинив його, але він похлинувся щасливим збудженням…

— Я зараз, Джіммі! — і він швидко, з виступа на виступ, почав спускатися вниз, ризикуючи звернути собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова. Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом і молоком, з бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарші із свинини, прискали різнокольорові желе. Коли під ногами траплялася банка з чорною ікрою, у його свідомості зринало: “Я Ще ніколи не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку, вона стріляла блискучими глизявими горошинками, і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Олександр Тесленко

КОЛЕСО

Оповідання

“…Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…”

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі вій чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

“…Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…”

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б;ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.

Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила.

Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені.

Відчинялися й сусідські двері. Він викликав ліфт, і той незабарно приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято.

— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок.

— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш?

— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти.

— Ти менше язиком плещи… — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу… — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були…

Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї.

Вони вийшли на вулицю, і кожен пішов своєю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало.

Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився перевести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під’їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Він підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік… Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час… Це несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку.