Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 17

— Заходьте, я дозволяю. — Дядя Володя прочиняє двері й першим заходить до балагана.

Сама назва — балаган, певне, змушує згадати циркові вистави чи веселі ярмарки. І ніяк не відповідає прозаїчній дійсності. Тут протягом усього теплого періоду, від снігу до снігу, живуть пастухи. Праця в них важка, а умови — далеко не міський комфорт.

У завдання нашої невеличкої групи входить дальше дослідження печери Берчільської, спортивне проходження кількох відомих уже печер і вивчення південних схилів кряжа Берчіль. У групі — школярі, учні київських профтехучилищ — вихованці гуртка спелеологів республіканської станції юних туристів, яким керує Людмила Лук’янчук.

Уже наступного дня Арабіка спробувала переконати нас, що ми даремно обрали для базового табору таке небезпечне місце — на самому гребені Берчілю. Симпатичні білі хмаринки, що плавали обабіч кряжа, принесли дощ, туман і, нарешті, страшенний вітер. Цілу ніч ураган випробовував на міцність намети, і щохвилини здавалося: зараз не витримає новенький брезент і полетить униз зі скель. Згадували, як торік і позаторік, не на перевалі, а навіть у долині, під час ураганів намети злітали вгору, наче величезні птахи. А на перевалі можливе ще й не таке.

Вночі один намет затопило. З’ясувалося: вчора неправильно зробили рівчаки для стікання води — втомилися, вирішили, що якось воно буде. От і мають. Гори легковажності не прощають. Довелося з самого ранку всерйоз узятися за обладнання табору. Тепер уже ні на яку втому не зважаючи.

Валерій Рогожников (старший нашої групи, один із найдосвідченіших спелеологів Києва) швидко віддає розпорядження. Невдовзі намети опиняються в облозі з чималих каменів, — ніякий вітер не подужає.

А хлопці, з якими в міських школах чи ПТУ викладачі мають неабиякий клопіт, на яких удома постійно скаржаться, раптом виявляються і старанними, і дисциплінованими. Нехитра гірська педагогіка: коли всі труднощі всерйоз, коли від сумління залежить власне життя, безпека товаришів, — не треба читати моралі і розмірковувати про засоби виховання. Певне, ці прості уроки гірського виховання не забудуться і в столичному комфортабельному житті…

А завдання щодня складніші. Печери, що їх досліджують члени експедиції, стають все глибшими, розвідка сягає далі і далі по кряжу.

Йдемо вниз

Печера дихає вологою і холодом. Востаннє перевіряємо готовність і ступаємо в її чорну порожнечу. До побачення, сонце!

За комір падає перша краплина крижаної води, — ой, як неприємно. Але далі вже ніхто тих краплин не лічить. Лише за півгодини несподівано відчуваєш, що светр під комбінезоном мокрий. Сушити доведеться на собі. Або вже у підземному наметі над примусом. Та коли ще те буде. Намет поставимо тільки через 15–17 годин важкого спуску.

Контейнери з продуктами, спорядженням і базовим табором передаємо одне одному по ланцюжку. В роботі зігріваємось. Години летять непомітно. Аж ось — стоп! Дійшли до великого колодязя. Володя Кулешов забиває у стіну гак, готує навіску. Це швидко не робиться, доведеться померзнути. Неслухняні пальці ніяк не можуть причепити до металевого троса каталку (спусковий пристрій).

— Пішов!

Далеко внизу маленькими цяточками миготять вогники карбідок. Це хлопці вже спустилися до залу Абхазія. Звідти, знизу, наче на кіноекрані спостерігаєш весь спуск від початку до кінця. Мало де можна таке побачити.

Каталка повільно повзе по тросу. Ліхтар вихоплює з темряви фрагменти величного залу, відполіроване водою каміння. Світла нагорі вже не видно.

— Спуск закінчено-о-о! Далі!

Нарешті всі шість чоловік підземної групи в зборі. Ось тут, на вершині кам’яного навалля, що ніби справжня гора височить посеред залу, стояв торік наш табір. Звідси штурмові групи йшли далі.

У цієї печери цікава доля. Про те, що під найвищою відміткою кряжа Берчіль є печера завглибшки 160 метрів, знали всі. Адже відкрили її ще у 1968 році красноярські та кавказькі спортсмени. Кілька років шукали кияни невловиму, таємничу “стошістдесятку”. Та гори, вкриті довжелезними язиками сніжників, ніби ховали маленький отвір на схилі. І от якось видалося на диво гаряче літо. Там, де торік сніг лежав завтовшки кілька метрів, воду лічили на краплі. Маленькі острівці потемнілого снігу обставили кухлями й банками — цілими днями збирали воду, щоб приготувати їжу. Майже чорного кольору, без солі, вода спочатку набиралася у найдрібніший посуд, потім її переливали в казанки, намагаючись до темряви набрати якнайбільше. А тільки-но спустяться сутінки на Арабіку — і замерзає джерельце до наступного сходу сонця.

Чимало карстових проваль відкрилося нам того спекотного літа. Між крутим сипучим схилом і скелею з’явився і той маленький напис “С-160”… Терміново сформували штурмову групу, зібрали все, що потрібно для підземного табору. І через день на поверхню полетіла звістка: є продовження! І записку знайшли у залі Абхазія.

15 років пролежала записка в печері. Папір пожовклий, із зотлілими краями: “Сибірська експедиція досліджувала печеру 1 серпня 1968 року…”

Повертаючись додому з тієї експедиції, ми розповіли випадковому знайомому, що підвозив нас на машині вниз, про “стошістдесятку”. Чоловік раптом захвилювався:

— А записка в касеті з-під фотоплівки? І підпис: “Красноярськ, Сочі, Сухумі”?

— ?

— Наша записка! Ми її залишали… Молодці ви!..

Зураб Йосипович Адзінба справді був серед перших дослідників цього масиву. Тоді — відомий грузинський спелеолог. А нині — науковий співробітник Сухумського ботанічного саду. У ботаніків до Арабіки свій інтерес: спеціальні експедиції вивчають рідкісний рослинний світ масиву.

А “стошістдесятки” чи, як вирішили її назвати потім — Берчільської печери, пройшли того року 250 метрів. Ось тут, де ми зараз стоїмо, закінчився шлях перших її дослідників, звідси через п’ятнадцять років розпочали спуск униз київські групи.

— Де наші консерви? — Людмила Лук’янчук перевіряє підземну комору. — Все на місці. І, здається, навіть сухарі й крупа не зіпсувалися.

Аварійний запас бензину теж у порядку. Непогана комора.

Але нам ще йти далі вниз. Тепер уже без великих колодязів. Хоча перетягнути контейнери, стоячи у розпорі над щілинами, не легше, ніж спускатися по тросу. Отже, коли ми нарешті розпаковуємо намети, на землі вже ранок. Це означає, що нам доведеться звикати до нового розкладу. І хоча зміни ніч-день під землею немає, все ж наш організм, звичний до певних біоритмів, важко перебудовується на підземний режим.

Численні дослідження спелеомедицини, що проводяться і у нас, і за кордоном, доводять, що перші три доби підземного життя найважчі для людини. Це період адаптації…

— Чергові, доброго ранку! — Це нам. Треба вилазити з теплого спальника.

Намагаюся знайти ліхтар, і стає моторошно: навкруги вода. По поліетиленовому даху намету стукотять краплини води. Дрібні й великі — ніякої системи й ладу. Наче сухі дрова потріскують у вогнищі. Заплющиш очі й ніби бачиш оте затишне, чисте вогнище. А насправді — скрізь темно, холодно, мокро.

Володя Кулешов вистрибує з намету наче під холодний душ. Йому треба на зв’язок.

— “Земля”, я — “Надра”. Дійшли нормально. У нас ранок…

Невдовзі в казанку вже парує чай, і життя одразу стає веселішим. Навіть мокрий комбінезон — він тільки під сонцем остаточно висохне — не псує настрою.

За добу ми звикаємо й до вологи, й до темряви. Далі починаємо начебто миритися із зміною біоритмів. Тільки от час тут іде дуже швидко. А втім, це не нами відкрито. Явище добре знайоме всім, хто подорожував під землею, описане в літературі.[7] Отже, ми не дивуємось. І намагаємось якомога більше встигнути. Однак далі помічаємо, що кожен рух дається чимраз важче. Уповільнюються не лише фізичні дії, а й розумові здатності. Наче поринаємо у напівсон. Як мухи восени. Адаптація адаптацією, а все-таки холод, волога, темрява, постійна температура без добових змін, розлад “біологічного годинника” впливають на центральну нервову систему. Починаємо ловити себе на тому, що не можемо розв’язати елементарну проблему. Як з’єднати дві батарейки, щоб збільшити силу струму? Руслан Макарський уперто з’єднує їх послідовно і обурюється: