Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 13

Перевіряючи прилади, Едвард відкрив задню кришку блока настройки програмного механізму. Звідти раптом випала блакитна папка. Едвард швидко підняв її і став перегортати папери, що лежали в ній. Можливо, ця папка, яка належала, очевидно, Кеннану, з’ясує причини його загибелі? На аркушах — формули, графіки, таблиці розрахункових даних… Нічого цікавого. Едвард хотів був сунути папку в стіл, коли йому на очі потрапив складений учетверо аркуш паперу великого формату. Він машинально розгорнув його і побачив контурну карту північної півкулі Землі. Декілька еліптичних кривих з’єднували точку поблизу Денвера і ряд точок у східній частині Європи. На карті особливо вирізнялася червона жирна лінія, проведена просто через Північний полюс. Вона починалась від Лоурі і впиралася в невелике кружальце, акуратно заштриховане червоною тушшю. Поруч з кружальцем — дві червоні плями, мов дві краплі крові.

— Значить, мого попередника цікавила ціль, на яку запрограмовано “Титани”, — прошепотів він. — І здається, Кеннан визначив її.

У пункті управління висіла величезна політична карта світу. Едвард переніс координати цілі на карту. Географічна широта 50°27?, географічна довгота… Він був приголомшений результатом.

— Бути цього не може! — голосно й чітко вимовив він уголос.

Офіцери повернулися в його бік. Едвард поклав папку в свій стіл і, не не звертаючи ні на кого уваги, похитуючись, пішов до виходу.

— Що з ним, Дик? — здивовано спитав Торлоу Картленд. — Перебрав, чи що?

Торлоу знизав плечима. Потім махнув рукою і промовив:

— Усі ми психопати!

Едвард піднявся на поверхню. Швидше геть, подалі від Лоурі, від цього диявольського місця! Він ішов, не розбираючи дороги, розгублений, здивований, схвильований. Перед очима невідступно стояло акуратно заштриховане червоною тушшю невеличке кружальце, що позначало ціль. Поряд з ним, наче бризки закипілої крові, кілька пролитих крапель туші.

Нагорі було похмуро. Мрячив дрібний дощ. Все довкола було забарвлене в одноманітний сірий колір — і похмуре весняне небо, і пустельні кам’янисті гори, і мокрі бетонні плити над шахтами. Був чи то вечір, чи то ранок. Далеко-далеко на заході в сірій туманній імлі розчинилося плато, а там, де земля непомітно перейшла в небо, сумно маячив блідий сонячний диск.

Тут не було нічого вартого уваги, крім каміння і хмар. І це сіре каміння здавалося дзеркальним відображенням таких самих сірих хмар. Ніщо не пом’якшувало мертвого пейзажу — ні травинки, ні кущика, ані деревця. Лише безладне нагромадження голих прямовисних скель і вулканічних конусів. Тут усе нагадувало про смерть. Смерть причаїлася над бетонними плитами шахт. Смерть дивилася моторошними черепами з жовтих попереджувальних щитів: “Заборонена зона! Стрільба без попередження!” Смерть сунула бетонною дорогою нескінченним потоком автомашин і тягачів: вони перевозили вантажі на спорудження пускових комплексів сусідньої бази. “Гнізда великих птахів”, як бездонні колодязі, цілодобово поглинали бетон, устаткування, ракети, людей. Новий Світ нестримно занурювався в пітьму. В легкових автомобілях хвацько котили офіцери в формі інженерного корпусу армії. Блискучі мундири. Золото погонів. Знаки розрізнення. На зосереджених обличчях тупа заклопотаність…

В Едвардовій пам’яті спливло обличчя Ньюмена, його розповідь про цю місцевість:

“Колись тут був вулканічний край. Виверження вулканів несли спустошення і смерть. Люди, безпомічні, безсилі розібратися в причині вивержень, в страху залишили свої помешкання і шукали порятунку від смерті. Але вулкани невблаганно наздоганяли їх. Люди згоряли в потоках лави, гинули під градом каміння, задихалися від вулканічних газів.

Вулкани вселяли в людей забобонний страх перед таємничими силами природи. Їм ввижалося, що в похмурих глибинах землі існував ворожий світ злих могутніх духів, які ненавиділи людей і все земне.

Іноді вулкани заспокоювалися. Чулися лише притишені підземні поштовхи та легеньким серпанком куріла над кратерами пара.

По-звірячому зачаївшись, вулкани ждали свого часу. Люди знали це і жили в постійній тривозі.

Здіймались раптом до хмар яскраво-червоні вихори полум’я, кружляли в дикому танку над вершинами і знову втягувалися назад у кратери. Кривавою загравою обагрялося небо, немов його охоплювало вогнем. Вулкани пробуджувалися!

З жахливим гуркотом шугали вгору гігантські стовпи розпечених газів. Клубочачись і розростаючись в усі боки, вони набували грибовидної форми. Чорна завіса хмар зловісно закривала сонце, день перетворювався в ніч. Пекельну пітьму раз у раз розтинали сліпучі блискавки. З моторошним виттям вилітали з кратерів розпечені багатотонні вулканічні бомби, стрімко пронизували атмосферу і падали назад на землю і людей нищівною лавиною каміння й попелу…”

І ось тепер смерть знову причаїлася в глибоких шахтах, видовбаних у згаслих вулканах.

Геть знесилений, Едвард ледве дістався до “Печери” і знеможений впав на ліжко, Сірими крижинами напливали одна на одну стіни, предмети втратили чіткі контури. Перед очима невідступно стояло червоне кружальце.

Ніхто з мешканців “Печери” не звернув на нього уваги. Частина “троглодитів” уже вилежувалася в ліжках, вмираючи від нудьги і неробства. Картярська збірна грала чергову партію. З-за перегородки лунала знайома мелодія. З другого ярусу ліжок громоподібно ревів радіоприймач: хтось із “трогів” увімкнув його на повну потужність і, очевидно, мав від цього втіху. Диктор читав в’єтнамську хроніку:

“…французьким товариством народної допомоги відправлені у В’єтнам санітарні машини”.

“…відомий американський співак Дін Рід, що перебуває зараз в Берліні, передав 4800 марок фонду допомоги В’єтнаму”.

“…Кассіус Клей відмовився одягти військову форму і вирушити у В’єтнам”.

“…Палата депутатів конгресу Мексіки прийняла заяву, яка засуджує бомбардування В’єтнаму…”

“Японські докери відмовилися вантажити військові вантажі на американські судна, що йдуть у В’єтнам…”

Дивно. Щось подібне він десь чув. Чи читав. Едвард досадливо поморщився. Підводить пам’ять! Склероз, чи що? Як він міг забути іспанський щоденник Волосожара? Перед очима спливли пожовклі від часу сторінки:

“…на Мадрідському фронті з’явилися хірургічні автомобілі (пересувні операційні) — дар руху Міжнародної солідарності з Іспанією”.

“…в Берліні на допомогу Іспанії жертвують навіть жебраки і безробітні”.

“…норвезька команда пароплава “Титаніан”, взнавши про те, що вона повинна доставити вибухові матеріали для Франко, залишила корабель”.

“…газета “Ченьбао” відзначає зростання руху солідарності з іспанським народом у Китаї. Привертає увагу той факт, що в гуртожитках бейпінських студентів хоровий спів популярної пісні “Захищайте Мадрід” став загальним явищем”.

“…під головуванням лідера Всеіндійського національного конгреса Неру в Індії створений комітет по наданню допомоги республіканській Іспанії”.

До дійсності Едварда повернув голосний вигук. Горлав Брайлі. Він лежав у своїй незмінній позі. Його ліжко було ближче за інші до вхідних дверей, і на нього звичайно скидали всю пошту.

Повернувшись до бункера, Брайлі, як завжди, завалився на паку газет і журналів. Зараз він їх читав. Читав оригінально, по-своєму: запускав під себе руку, відривав клаптик газети і голосно декламував його зміст.

Перекидаючись час від часу короткими репліками, Брайлі слухали кілька “трогів”. Одночасно вони дивилися телепередачу. На екрані якийсь діяч агітував американський народ “зрівняти з землею Ханой”. Намагаючись його перекричати і тим самим привернути до себе увагу, Брайлі горлав на весь голос:

— Пожежник Роберт Бенкс із Філадельфії добився феноменального результату в конкурсі на тривалість сну. Без допомоги лікувальних препаратів він проспав сто сім годин!

— А тебе можуть обігнати, Малюк, — завважив Саттон. — На всякий пожежний випадок запишись у пожежники.

— Заткни пельку! — ліниво обірвав його Брайлі.

“…на початку тижня міністр оборони радився з начальниками штабів армії, авіації, флоту і морської піхоти. Обговорювалося питання про можливість блокади В’єтнаму”.