Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 11

Він же нічим не цікавився, нічого не питав. Нехай вона знає, що для нього ця екскурсія не що інше, як покірне виконання синівського обов’язку.

Анна, здавалося, не помічала його підкреслено-ввічливої уваги. Врешті, коли він став усе частіше багатозначно позирати на годинника, вона раптом запитала:

— А чи немає тут місця, з якого можна побачити панораму Сан-Франціско?

— Є. Це місце називається Телеграфний пагорб. Вони піднялися на пагояб.

— Отже, під вами, міс Анна, Телеграфний пагорб, а перед вами — затока Сан-Франціско. На її західному березі — міста-супутники Окленд і Берклі. Прямо на північ — протока Золоті Ворота. Вона з’єднує бухту з Тихим океаном. Це американські ворота в Азію. А онде й знаменитий Оклендський міст. Із шкільних підручників вам, ясна річ, відомо, чим він знаменитий…

— Золоті Ворота… — задумливо повторила Анна. — Мені зараз пригадались інші Золоті Ворота.

— Із бабусиних казочок?

— Ні, містер Макклорі, вони існують.

— В Єрусалимі, чи що? Там, здається, є такі ворота.

— Ні.

— Де ж тоді?

— У Києві.

— У Києві? Де ж це — в Києві?

— У Східній півкулі. — Анна лукаво подивилася на Едварда. — По-моєму, містер Макклорі, якраз під нами.

— Ну, якщо ви здійснюєте такі поїздки, то туризм, очевидно, ваше хобі.

— Київ — моє рідне місто. — Дивлячись на ошелешеного Едварда, Анна розсміялася. — Що, не схоже? Я не жартую.

Він недовірливо зміряв Анну очима. Їй років двадцять: п’ять. Середнього зросту. Приємне, дуже засмагле обличчя. Проста зачіска, ніякої косметики. Тверді риси чітко окреслених, трохи вигнутих уперед губ надають обличчю зосередженого, розумного і ледь насмішкуватого виразу. Куточки рота, а також брови трохи підняті: свідчення жвавого, задерикуватого характеру. Сірі очі. Довге чорне волосся вільно спадає на спину.

— Росіяни всі такі веселі? — запитав він.

— Ні, — жартівливо відповіла Анна. — Вони, як і американці, всі сердиті.

— Звідки ви взяли, що американці — сердиті?

— Якщо судити по вас про американців, то це, мабуть, найнепривітніша нація на світі.

— Ну, якби ви одразу сказали мені, хто ви, у вас би склалася зовсім інша думка про американців.

— Ви ж ні про що мене не запитували, містер Макклорі.

— Бога ради, облиште нарешті це безглузде “містер Макклорі”, — спалахнув Едвард, — звіть мене просто Едвард.

— Гаразд, Едварде.

— І батько теж гарний. Хоч би натякнув. Чи не вступив старий у компартію?

— Не знаю. Але навряд.

— Звідки ж тоді такі зв’язки?

— З Іспанії.

— Ага. Зрозуміло. Ви теж були добровольцем? Билися проти Франко?

— Моє прізвище Волосожар.

Іронічна посмішка вмить зникла з обличчя Едварда. Дочка Волосожара? Він з дитинства знав історію трагічної загибелі її батька.

…До окопу швидко наближався німецький танк. Він мчав прямо, не звертаючи. Як на маневрах.

Троє в окопі очікували, коли танк підійде ближче. Хоча третій, на думку двох інших добровольців Інтернаціональної бригади, до уваги не брався. Худорлявий, інтелігентного вигляду очкарик у шкіряному реглані, з карткою “Преса” на капелюсі, покурював собі люлечку і, мов нічого не помічаючи, цікавився фактами:

— Я пишу про міжнародну солідарність з Іспанією. Я брав інтерв’ю у президента Асаньї, у генерала Лукача, у Пасьйонарії.[5] Зараз я хочу взяти інтерв’ю у вас, простих волонтерів свободи, просто з передової.

— Зараз, — різко відповів йому один із бійців, американець, — не до інтерв’ю. Ми вже три тижні сидимо в окопі. В одному й тому ж окопі. Просто неба. Під вогнем ворога. Три тижні поспіль фашисти хочуть прорвати фронт. За всяку ціну! І три тижні поспіль — щодня! — танкові атаки, наскоки маврітанської кінноти, вогонь артилерії, рукопашні сутички, а з неба німецькі “юнкерси” й італійські “савойї” спочатку кидають листівки “Здавайся!”, а за ними — тонни бомб.

…Здається, немає в світі такої сили, яка зможе зупинити цей клятий танк. Самовпевнений, безжалісний. Як сам фашизм.

— Про що ж йому розповісти, Джо? — включився в розмову його товариш, німець. — Як жахливо кричать бородаті марокканці, коли озвіріло пруть в атаку? Як ридають над убитими дітьми матері? Чи показати йому бомби, що не вибухнули, бо були начинені піском замість вибухівки? Хай він прочитає записки, знайдені в піску: “Ваші брати робітники не хочуть вас убивати. Рот фронт!”

Чи, може, нехай подивиться на акуратно спаковані ящики, що їх учора скинули фашисти на парашутах? У них — порубані на шматки тіла його співвітчизників, радянських льотчиків-добровольців. Ні, про все це йому важко розповісти в короткому інтерв’ю. Дуже важко, Джо.

— Так, спостерігати, ясна річ, замало, Вернер. Можна і вдома накатати: “Всі народи, всі континенти піднялись проти…” або: “Із співом “Інтернаціоналу” йдуть в атаку доблесні…” Ніж займатися подібною писаниною, краще б сам узявся за зброю! Та спробуй розтлумач йому наш девіз: “За вашу і нашу свободу!” Спробуй доведи йому, що за нашим окопом-Мадрід, Москва, Париж, Нью-Йорк — увесь світ. За цю місію візьмись ти, Вернере. А в мене язик погано підвішений. Ах, він каже, що не зробив жодного пострілу! За все життя! Вельми й вельми шкода. До речі, в нас теж були мирні професії.

— Ого, Джо, він каже, фронт — скрізь. Лінія фронту, виявляється, проходить усюди — по пристанях портів, по книжкових полицях, крізь мітингові зали. Красиво. Дуже красиво говорить, Джо. Журналіст, одне слово. Писака. Вчився недаремно. За його словами, можна брати участь у боротьбі з фашизмом, перебуваючи в будь-якому куточку земної кулі. І гвинтівки, і гранати — не єдина зброя проти фашизму. Даремно, значить, ми нидіємо у цьому смердючому окопі, Джо. Зовсім не обов’язковий наш запал. Сиділи б ми з тобою десь у такій місцині, де стріляють тільки корки з-під шампанського…

…Танк зовсім близько. За сотню кроків. Уже можна роздивитися емблему на його броні: орел, що хижо розпластав крила…

Очі журналіста вп’ялися в танк палаючим поглядом. Руки судомно стислися в кулаки. В міцно зціплених зубах— давно погасла люлька. Про що він думав? Ніхто зараз не може сказати, про що думав тієї хвилини Андрій Волосожар. Ніхто не чекав того, що сталося наступної миті. Полетіли на дно окопу карточка “Преса” і шкіряний реглан. Рука жадібно схопила з бруствера зв’язку грана г. Він підвівся на повний зріст.

— Но пасаран!!![6]

Здалося, що від бойового кличу антифашистів здригнулося небо і замовкла на мить канонада.

Здалося (з окопу, чи що?): невисокий був ніби цей журналіст, а став вищий за хмари.

З танка пролунала кулеметна черга. Журналіст похитнувся. Звичним рухом поправив окуляри.

— Но пасаран! — твердо повторив він. — І рішуче ступнув уперед. Назустріч танку.

Можливо, у нього забракло сили кинути важку в’язку гранат. Можливо, він вирішив діяти напевно. Ніхто зараз не може сказати, про що думав в останню хвилину свого життя Андрій Волосожар. Він зупинив танк, кинувшись під його гусениці.

— То ви дочка Волосожара? — запитав Едвард.

Анна заперечливо похитала головою.

— Значить, просто у вас одне прізвище?

— Ні.

— Доведеться зв’язатися з Інтерполом, — жартівливо зауважив Едвард. — Пахне рецидивом.

— Не варто, — посміхнулася Анна. — Волосожар — мій псевдонім.

— І ви з’явилися до мого батька спеціально для того, щоб повідомити про це?

— Мені був потрібен іспанський щоденник Волосожара. Ваш батько зберіг його.

— Зрозуміло. Колекціонуєте реліквії бойової слави. Дуже романтично. Але я маю сумнів, що мій татусь допоможе вам у цій справі.

— Він віддав мені щоденник.

— Знов розиграш? Тільки я знаю, як мій старий дорожить цим зошитом. Він усе життя почувається винним перед тим хлопцем І не віддасть вам його щоденника навіть за зір.

— Я не жартую, Едварде. Щоденник у мене. Я пояснила Джону Макклорі все: хто я, чому прибрала такий псевдонім і навіщо мені потрібен іспанський щоденник. Він віддав мені його.