Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 50

Та й після того я не зразу заснув, а лежав і думав.

Я розумів, що нам треба виробити якийсь план, і то потай від Цяці. Це було важкувато, бо ж вона весь час за нами стежила. Вона встрявала у наші розмови, прислухалася, читала, що ми пишемо, — без її відома ми не могли ні кроку ступити, ні слова сказати.

Мені було ясно, що на це піде певний час, і що ми не повинні панікувати, і що треба діяти терпляче, і от коли до того нам ще пощастить, то ми, можливо, і виборсаємося з цієї халепи.

Переспавши якусь часину, ми посідали і, майже не перемовляючись між собою, слухали балачку Цяці — які ми щасливі станемо, живучи так у своєму відособленому світі, де будемо тільки ми й більш нікого, і як перед любов’ю усе Інше мерхне й стає нічого не вартим.

Половина її слів була з недолугих Джімміних віршів, а решта з тих сентиментальних романів, які їй начитали на Землі.

Я тоді так кипів, що ладен був розтовкти Джіммі на квашу, тільки ж я подумав: що сталося — те сталося, і нічого не допоможе, коли я виллю на нього свою злість.

А Джіммі скоцюрбився у кутку і далі базграв щось у своєму записнику, аж мене подив брав, як йому стає на це духу після того, що сталося.

Він писав і писав, тоді виривав аркушики й кидав на підлогу з невдоволеним буркотом.

Один такий клапоть упав мені на коліна і, коли я хотів скинути його, увагу мою привернули рядки:

Я ж такий весь нечупара,

Й до роботи геть нездарний.

Тим мене ніхто й не любить,

Ніхто мене й не голубить.

Я швиденько зіжмакав той папірець і шпурнув у Бена. Він відкинув його геть. Я підібрав папірець і знов пошпурив.

— Якого ти чорта?! — огризнувся Бен.

Я поцілив йому в лице, і він уже зводився на ноги з наміром дати мені лупня, коли раптом зиркнув і щось помітив з мого погляду. Тоді він підхопив папірець і, щоб прочитати написане там, став перебирати його в руках, поки той трохи розпростався.

Цяця чула кожне наше слово, тож ми не могли говорити на цю тему. І взагалі нам треба було поводитись якомога природніше — вона не повинна була нічого запідозрити.

Ми заходжувалися з цим своїм планом повільно, може, аж надто повільно, але ж ми просто мусили так діяти, щоб усе виглядало переконливим.

Наша поведінка таки й справді здавалась переконливою. Мабуть, ми зроду були нероби, бо не минуло й тижня, як наш житловий відсік перетворився на справжній свининець.

Ми порозкидали всюди свою одежу. І зовсім не складали брудну білизну у пральний пристрій, де Цяця прала її для нас. Посуд після їжі ми так і залишали на столі замість покласти у мийку. Попіл з люльок струшували просто на підлогу. Ми перестали голитись, чистити зуби й умиватись.

Цяця вся аж нетямилася. Гї привчений до ладу роботний інтелект клекотів від обурення. Вона умовляла нас, бурчала, часом читала нотації, але ми вперто трималися свого. Ми сказали їй: любиш нас, то люби такими, як ми є, з усім нашим нечупарством.

За якихось два тижні наше вийшло зверху, тільки зовсім не так, як ми намірялися.

Цяця ображеним і розчарованим голосом заявила, що поступається: хочеться вам жити як свиням, то й живіть собі. Її любов, сказала вона, занадто велика, щоб така дрібниця, як чиясь персональна неохайність, могла їй зашкодити.

Тож так нічого й не дала ця наша акція.

Хоча щодо мене, то я навіть був трохи радий. Роки космічних подорожей з їх чітким розпорядком повставали проти цього нашого розгардіяшу, і я не певен, чи довго ще його б витримав.

Та й сама ця ідея, зрештою, була невдала.

Ми повмивалнея, поприбирали все і нарешті знову змогли не одвертати носа один від одного.

Цяця була цим дуже вдоволена, і так і сказала нам, — вона просто квоктала над нами, що було ще важче терпіти, ніж її. бурчання. Їй здавалося, що це ми заради неї зробили, зворушені її самопожертвою, — вигляд вона мала такий, як школярка-старшокласниця, яку кавалер запросив на вечірку.

Бен спробував тоді поговорити з нею без манівців — він розповів їй дещо про статеве життя (що вона й без нього, звісно, знала), підкреслюючи, яку велику роль у любові відіграє суто фізіологічний чинник.

Цяця явно цим образилася, хоч не настільки, щоб відкинути романтичні дурощі й стати лицем до реальності.

Тужливим голосом, в якому бриніла й нотка гніву, вона сказала нам, що ми забуваємо про глибший сенс кохання. Вона заходилася декламувати найелинтявіші вірші Джіммі про благородність та чистоту любові, і проти цього ми вже нічим не могли поперти. Коротше, ми й тут з’їли облизня.

Отож нам лишилося тільки сидіти й думати, та й то не висловлюючи жодної думки вголос, бо ж Цяця чула кожне наше слово.

Кілька днів ми так просиділи в хандрі.

Наскільки я розумів, ми взагалі нічого не могли зробити. Я сидів і перебирав усі способи, завдяки яким чоловік може збудити до себе жіночу відразу.

Більшість жінок нетерпимі щодо картярства. Але тільки тому, що це загрожує їхньому добробутові. Тут такої причини не існувало. Ми не утримували Цяцю, вона була цілковито самовистачальна.

Жінки здебільшого обурюються пияцтвом. Знову ж таки з міркувань добробуту. Та й, крім того, ми ж і не мали чого пити.

Декотрі жінки зчиняють бучу, коли чоловік не ночує вдома. Ну а ми й не могли нікуди вийти.

Усі жінки ревниві до інших жінок. Але тут взагалі ніяких жінок не було (безвідносно до того, ким себе вважала Цяця).

Здавалося, просто неможливо домогтися, щоб Цяця збридила нас.

І сперечання з нею були даремні.

Я лежав у ліжку й перебирав подумки один варіант за іншим, зважував їх знову й знову, силкуючись знайти в котромусь бодай проблиск надії. Отак перелічуючи їх, я міг раптом натрапити на якусь таку можливість, що раніше мені й на думку не спадала, і якраз вона, може, і стала б у пригоді.

Коли я розважав над усіма цими варіантами, мені весь час не сходило з думки, що тут щось негаразд у самому нашому підході до проблеми. Я відчував щось алогічне в цьому, наче я беруся до справи не з того кінця.

Отож я лежав, міркував про це все, товк його й перетовкував, і враз несподівано збагнув, у чому річ.

Я підходив до проблеми так, наче Цяця була жінкою, а коли по-справжньому подумати, то це ж безглуздо. Адже Цяця ніяка не жінка, а тільки робот!

Проблема полягала в тому, як робота зачепити за живе?

Наша неохайність вивела Цяцю з рівноваги, але це просто порушення заведеного ладу обурило її, з цим вона, зрештою, якось примирилася. Найістотнішого в ній це, видно, не зачіпало.

А що найістотніше в роботі, в будь якій машині, кінець кінцем?

Що машина найдужче цінує? Що вона може ідеалізувати?

Усталений порядок?

Ні, це вже ми спробували, і воно не подіяло.

Розважливість?

Безперечно.

Що ще?

Продуктивність? Корисність?

Я спробував обмізкувати божевілля, але виявилося, що й це не легко. Як, навіть в ім’я тверезого глузду, може людина вдати божевільну, сидячи в обмеженому просторі всезнаючої мислячої машини?

Та хоч би там як, а я лежав і обмірковував усілякі різновиди божевілля. Хоча — людину можна обдурити, якщо вміло прикинутись, але ж не робота!

Коли йдеться про робота, то треба починати з найістотнішого, а що, хотів би я знати, головне у божевіллі? Можливо, весь жах божевілля тільки тоді стане явним для робота, міркував я, коли людина виявить себе нездатною ні до якої корисної дії?

А й справді!

Я став обсмоктувати цей варіант, приміряючись до нього з різних боків.

Щось у цьому було.

Уже з самого початку з нас невелика була користь. Адже на борту Цяці ми опинилися тільки тому, що земний Центр мав певні застереження щодо засилання в космос складних кораблів без людей. Ми становили тільки певну потенціальну корисність.

Правда, ми не сиділи без діла. Ми читали книжки, писали жахливі вірші, грали в карти, сперечалися. Щоб так просто бити байдики, у нас не дуже й часу було. У космічних подорожах цього неминуче навчишся — постійно мати якесь заняття, байдуже яке саме, байдуже, чи воно потрібне, а чи тільки аби собі.