Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Кравчук Петро - Страница 10

“Кат!” — вихопилося в мене.

Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.

“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.

“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.

“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.

Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.

“Де він дівся?..” — буркнув старий.

“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.

“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.

Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.

“Він десь поблизу”.

“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”

Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.

Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.

“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”

Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.

Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.

“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.

“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім по власних слідах повернувся назад, опинившись біля пірса. Якби він знав, що в наших снайперів пристріляний кожен метр, то міг би знайти спосіб утекти…”

За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.

“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.

“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.

Всюдихід Голдінга рушив з місця.

Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.

— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.

— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.

— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…

— Що ж було далі?

— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.

Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.

Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.

У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.

Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.

Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я не сумнівався, що всі підходи до голдінгівської резиденції заміновані й надійно охороняються. Рука стискала руків’я пістолета. Я вже був готовий власноручно поставити крапку в цій страхітливій історії, коли раптом чудом помітив невеличкий надувний човник, який кидало хвилями за кілька метрів від мене. Доля посилала мені рятунок. Втікати на такій вутлій шкаралупці— теж безумство, але вибору я не мав, кинувся в штормові хвилі. Мені й надалі таланило. Течія і вітер врешті винесли човен подалі, й на третій день мене підібрав один пароплав. Я більш-менш вдало зіграв роль невдахи-рибалки, назвався чужим прізвищем, боявся, що хлопці Голдінга зустрінуть мене в порту. Ви перша людина, містере Девіс, до якої я ризикнув звернутися. Що мені робити? Порадьте. Я так не можу більше, я вже боюся власної тіні.

— Ви розповіли мені неймовірні речі, — мовив журналіст. — Голдінг — нацистський злочинець!

— Е-е, це що, теж ваш сусід? — завмер Кроу, прислухаючись до голосів за дверима.

— Ні-і… — здивовано почав Девіс, але двері раптом рвучко прочинились і четверо здорованів у коричневій формі з золотосяйним знаком Голдінга на грудях вдерлися в передпокій.

Професійним рухом один із них миттю вибив пістолет, який Кроу встиг видобути з кишені, потім без зайвого поспіху люди Голдінга підхопили жертву, злагоджено напружились і з розмаху кинули у вікно. Брязнуло скло. Джек Кроу полетів з тридцять п’ятого поверху. Він навіть не кричав.

Горили Голдінга відразу зникли, але в кріслі навпроти Девіса з’явився, ніби матеріалізувавшись із повітря, ділового вигляду худорлявий чоловік, старанно, з проділом зачесаний, в елегантних окулярах. На вилозі його костюма теж виблискував знак Голдінга.

Все відбулося так раптово, що Девіс на мить просто втратив здатність розмовляти, на відміну від свого несподіваного візитера, який, ніби нічого й не сталося, заговорив скрипучим голосом старого клерка:

— Два роки тому ви просили нашого патрона, вельмишановного містера Голдінга, дати вам інтерв’ю. Він уповноважив мене повідомити про свою згоду. Патрон зустрінеться з вами у своїй мисливській резиденції під час полювання. Патрон запрошує і вас взяти участь у полюванні.

Губи Девіса зрадливо затремтіли, і співбесідник уточнив:

— Ви полюватимете на екзотичних звірів. А потім докладно розповісте про полювання зі шпальт вашої газети. Останнім часом про нашого патрона ходять украй неправдоподібні чутки. Своїм виступом такий авторитетний оглядач легко доведе, що всі ті чутки безпідставні, що все те не більше ніж поголос. Поголос заздрісників! — повторив він, карбуючи кожне слово. — А вас інтерв’ю з Голдінгом прославить, ви це й самі розумієте. Патрон довірив мені передати вам попередній гонорар за майбутній матеріал, — на столі перед Девісом з’явився чек. — До речі, з вашого вікна, здається, викинувся якийсь божевільний? Якщо не помиляюсь, поліцію вже викликали. Я і мої колеги залюбки засвідчимо, що ви не маєте до цього ніякого відношення. Але якщо вигідна пропозиція містера Голдінга вам не до вподоби, то десяток свідків із бездоганною репутацією підтвердять, що на свої очі бачили, як ви власноручно викинули нещасного Джека Кроу…

У передпокої пролунав дзвінок і водночас різкий стук у двері та басовитий голос:

— Відчиніть! Поліція!

— Ну от, вони вже тут. Вибирайте, Девіс: або електричне крісло, або кілька приємних вечорів у резиденції Голдінга…

Аллан Девіс якийсь час мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, потім перевів погляд на чек на столі, глянув на вікно, що ошкірилось гострими уламками.

— Вам важко зробити вибір, містере Девіс? Не раджу баритися, — спокійно поквапив його співбесідник.