Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 8

Нараз десь поряд гримнула пісня:

Вот мчится тройка почтовая

По Волге-матушке зимой…

У чоловічий молодецький хор вплівся жіночий голос:

Ямщик, уныло напевая,

Качает буйной головой…

Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.

На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.

Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.

Ксеня злякано встала.

— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…

Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.

— Прошу к столу.

Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала:

— Не погребуйте, пані…

Дмитро Горук важко вийшов з-за столу і з достоїнством подав Стефі чашу.

— Випийте, панночко… За здоров’я молодих! Весілля у моєї доньки Ксені і в Єгора!

Козаки за столом заворушилися, задзвеніли склянками, весело позираючи на хазяйку, яка все ще нерухомо стояла на східцях при вході на кухню.

Хтось із гостей гучно проголосив:

— Гірко!

Дмитро Горук розгублено завмер з простягнутою чашею, а довкола залунало:

— Гірко! Гірко!

Стефа страшно глянула на козаків і з ненавистю, розтягуючи слова, промовила:

— Я проклинаю вас! І вашого царя!

Підняла пляшку над головою і люто пожбурила на підлогу. Шампанське вибухнуло. Один із шматочків скла уп’явся в щоку Ксені, на фаті розповзлася червона пляма.

У глухому підземеллі з пологим, запліснявілим склепінням почулася лунка хода. На старезні стіни впало непевне світло ліхтарів. З-за повороту появилися ченці з металевими скринями в руках. Чернець, який ішов попереду, поштиво освітлював дорогу Йосипу Гродському; секретар владики різким порухом голови вказував дорогу у підземному лабіринті.

Мовчазна процесія зупинилась перед кутими залізом дверима. З дозволу Гродського один з ченців відсунув важкий засув.

У похоронному залі секретар митрополита впевнено рушив до однієї з гробниць. Ченці, скоряючись його безмовним наказам, з натугою відвалили мармурову плиту і квапливо склали металеві ящики в заглиблення, потім поставили плиту на те саме місце.

Йосип Гродський похмуро оглянув криївку, вдоволено перехрестився.

Холоднуваті, розумні очі владики, здавалось, проникли в саму душу Романа.

— Ваша сповідь трагічна, сину мій, — з глибоким почуттям сказав митрополит Андрій. — У ній я чую драму мислячої інтелігенції…

Скорбота в словах його преосвященства вразила юнака, він палко вигукнув:

— Чому наш народ не пішов за нами, ваша екселенціє? Чому ми зазнаємо поразки?

Роман з благоговінням побачив, що на очах владики виступили сльози.

До кабінету поспішно зайшов Йосип Гродський:

— Росіяни.

Митрополит Андрій ніби не чув свого секретаря.

— Ваша мужність, хорунжий, — сумовито всміхнувся він Романові, — дає вам право на притулок у святих стінах.

Коли юнак покинув кабінет, його преосвященство відійшов до вікна і, не повертаючись до секретаря, невдоволено сказав:

— Ви надто збуджені, брате Йосип.

— Вони мають ордер на обшук, — вибачливим тоном пояснив своє занепокоєння Гродський.

— Секретні архіви?

— Так, як ви наказали.

Владика сів у крісло з високою спинкою, акуратно розправив сутану, прикрив повіки, збираючись з думками.

— Просіть.

Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:

— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.

Митрополит Андрій незворушно слухав представника російської армії.

— І найприкріше: командуючого сповістили про випадок нападу на російських солдатів і офіцерів.

— Прошу запевнити його превосходительство, — з поштивою інтонацією промовив владика, — що особисто я з любов’ю ставлюсь до російського народу, рідного нам по духу і крові.

Первенцев різко піднявся і сухо відчеканив:

— Від імені генерала Брусилова я уповноважений зробити демарш. Незважаючи на неодноразові попередження, ви, ваша екселенціє, вважали за можливе оголосити з амвону Успенської церкви анафему, що спричинило до зіткнення з козачим роз’їздом.

Митрополит Андрій холодно, пильно дивився на полковника.

— Щоб уникнути провокацій надалі, — знову заговорив Первенцев, — генерал Брусилов змушений вислати вас за межі Західної України.

Парадними сходами собору святого Юра повільно спускались митрополит Андрій і полковник Первенцев. За ними довгою темною чередою тяглися священнослужителі. Сумно бамкав дзвін.

Полковник провів владику до автомобіля, біля якого, виструнчившись, завмер козачий караул, і відступив убік.

Його преосвященство ревно перехрестився на скульптури святих у нішах собору і, прощаючись, смиренно вклонився священнослужителям. Члени капітулу і ченці скорботно схилились аж до землі.

Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.

Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.

Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.

— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.

Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.

Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.

— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!

У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.

За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.

Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:

— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.

— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.

— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.

— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…

— Чому ж ви не освідчились того ранку?

— Я боялась ослабити його волю.

— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!

Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.

Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…

Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:

— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…