Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 29

— Облиш, — перебив його Тальяферо. — На першому в історії міжпланетному Конвенті астрономів нема місця для похмурості, а серед друзів — і поготів.

— Ми на Землі, а самопочуття погане. Ніяк не звикну, — раптом озвався Каунас. Він труснув головою, однак вираз якоїсь пригніченності так і залишився на його обличчі.

— Чудово розумію тебе, — відказав Тальяферо. — Мені так важко — просто нема сили. А ти, між іншим, мав би почувати себе краще, ніж я, адже на Меркурії сила тяжіння становить усе-таки 0,4 земної. А на Місяці тільки 0,16. — Тут Райгер спробував щось докинути, але Тальяферо перебив його: — А на Церері створено штучне гравітаційне поле на рівні 0,8 земного. Тому в тебе, Райгере, не повинно бути ані найменшого клопоту.

Проте астронома з Церери ці слова начебто тільки розсердили:

— Я зовсім відвик ходити надворі без скафандра. Це навіть дратує мене.

— Мене теж! — підтримав його Каунас, — та найбільше докучає сонце. Воно просто спалює.

Думки Тальяферо якось непомітно поринули в минуле. “Вони не так уже й змінились, — подумав він. — У всякому разі, не більше, ніж я сам. Звичайно, ці десять років позначились на кожному. Райгер явно набрав тіла, а колись тонке обличчя Каунаса стало досить жорстким. Та це не завадило б мені впізнати Каунаса навіть при випадковій зустрічі”.

— По-моєму, нас викликали на Землю неспроста, — сказав він, повертаючись до дійсності. — Як ви гадаєте?

Каунас різко звів на нього очі. Був він досить дрібнотілий і відзначався поривчастими, нервовими жестами. Одяг, котрий він звичайно носив, завжди здавався на нього завеликим.

— Думаю, це зробив Вільєрс, — мовив він. — Я часом згадую його. — І швидко додав з якимось відчайдушним виразом обличчя: — Я одержав від нього листа.

Оливкове лице Райгера стало ще темнішим, він випростався і різко перепитав:

— Одержав листа? Коли?

— Десь із місяць тому.

Райгер повернувся до Тальяферо:

— А ти?

Тальяферо приплющив очі й ствердно кивнув.

— Він просто божевільний, — почав Райгер. — Вбив собі в голову, що винайшов цілком здійсненний метод миттєвого переміщення маси у просторі. Він писав вам про це? Отже, ви теж знаєте. Вільєрс завжди був трошки схиблений. А тепер він, здається, зовсім з’їхав з глузду.

Райгер люто потер носа, і Тальяферо згадав день, коли Вільєрс розквасив його.

Десять років ім’я Вільєрса переслідувало їх, наче невиразний відгомін якоїсь провини, хоча ніхто з них нічим перед Вільєрсом не завинив. Вони, всі четверо, разом самовіддано працювали над своїми дисертаціями, присвятивши себе оволодінню фахом, який у цю епоху міжпланетних подорожей набув надзвичайної ваги.

В різних кутках Сонячної системи почалося будівництво обсерваторій, розміщених у космічному вакуумі, щоб повітря не заважало спостереженням.

Такою була обсерваторія на Місяці, у цьому мовчазному світі з небом, оздобленим диском рідної планети. З обсерваторії можна було вести спостереження і за Землею, і за іншими планетами.

Найближчою до Сонця була обсерваторія на Меркурії, її збудували в районі меркуріанського Північного полюса, де термінатор зовсім не переміщався і Сонце весь час світило в одній точці обрію, — чудова нагода досліджувати його в найдрібніших деталях.

Обсерваторія на Церері, найновіша й найсучасніша, призначалася для досліджень космосу — від Юпітера й аж до найвіддаленіших галактик.

Звичайно, лишалися ще невигоди та незручності. Міжпланетні подорожі все ще були важкі, відпустки надавались дуже рідко, нормальне життя на обсерваторіях було, по суті, неможливе, і все-таки нове покоління вчених почувалося щасливим. До епохи міжзоряних мандрівок перед вченими ніколи не відкривались такі широкі обрії у нових галузях знань, галузях, що становили благодатне поле для наукових досліджень.

Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.

Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.

І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.

Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.

Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.

Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.

Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.

Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.

— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.

— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.

— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.

— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?

— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.

— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?

— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.

— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?

— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.

— Охоче тобі вірю. Ми всі відчуваємо якусь провину перед ним, хоч за те, що з ним сталося, ми не відповідальні, — додав Тальяферо, добре розуміючи, що всі ці слова — тільки чергова спроба виправдатись перед самим собою.

Цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, і всі троє мало не підскочили. Рвучко повернувшись, вони тривожно втупились у двері, наче то був бар’єр, що захищав їх од Вільєрса.

Двері відчинились, і ввійшов Ромеро Вільєрс. Усі вимушено підвелись, вітаючи його, та так і лишилися стояти — в загальному замішанні ніхто не подав йому руки.

Вільєрс зміряв їх злісно-насмішкуватим поглядом.

“Як він змінився”, — подумав Тальяферо.

Це була правда. Ромеро весь наче якось поменшав. Він зсутулився і, здавалось, став набагато нижчий. Волосся на голові було зовсім рідке, а під морхлою шкірою рук випиналися покручені синюваті вени. Вигляд у нього був зовсім хворобливий. Здавалось, ніщо не нагадувало колишнього Вільєрса, хіба що звичка прикривати очі рукою, наче від сонця, коли він уважно до чогось приглядався, та його монотонний баритон.

— Друзі, — нарешті озвався Вільєрс. — Мої невтомні космічні товариші! Як давно ми не бачились.

— Привіт, Вільєрсе, — відповів Тальяферо. Вільєрс глянув на нього.

— Як поживаєш, Тальяферо?

— Непогано.

— А ви? — звернувся він до Каунаса та Райгера.

Каунас спромігся лише кволо усміхнутись і прошепотіти щось невиразне, а Райгер відповів різкувато:

— Все гаразд, а що тут скоїлось?

— Як там воно на Церері, сердитий Райгере?

— Усе було нормально, коли я відлітав. А як тут, на Землі?

— Це ви побачите самі, — промовив Вільєрс, і в голосі його відчувалась якась напруженість. — Сподіваюся, ви прибули на Конвент послухати мою доповідь, яку я маю зробити післязавтра.

— Твоя доповідь? Що то за доповідь? — запитав Тальяферо.

— Я ж писав вам усім про це. Про мій метод миттєвого переміщення маси у просторі.