Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 17

— Ти певен, що ми ухилимося від повторної атаки?

Дивна думка не полишала мене. Настільки дивна, що я навіть не наважувався додумати її до кінця. Тільки сказав:

— Поки ми нерухомі, повторної атаки не буде.

— Чому ж?

— Для автомата нерухомі об’єкти не є ціллю.

— Чому ви так упевнені, вибачте? — запитав мініатюрний Тханг.

— Можливо… — Паттег задумливо похитав головою. — Інакше він смалив би по всіх маяках, станціях, перепало б і Трансплутону.

— Він? Ти, як я розумію, говориш про Небезпечний Об’єкт. А це… — я кивнув на екрани, — ми не знаємо поки що, з ким маємо справу.

Всі мовчали. Погодяться вони зі мною чи ні — ескадра не буде атакувати, не зваживши всі “за” і “проти”. Та краще б вони зі мною погодилися.

Мовчання тривало, ставало нестерпним і нарешті вибухнуло сухим клацанням переговорного пристрою:

— Прийнято — “Таймир”, — спокійно, навіть надто спокійно пролунав перший голос.

— Прийнято — “Уелен”.

— Помилка — “Югора”.

— Прийнято — “Хатанга”. Три — один.

— Формально ви маєте слушність, — сказав Тханг. — Але як же його обстежити? Він же стріляє.

— Спробуємо зблизитись, — Паттег узявся за штурвал. — Заперечень немає?

— Хай щастить, Паттег, — прошелестіло в перетворнику.

— Тільки не поспішай, — попросив Тханг.

“Вайгач” обережно, наче маневруючи в тисняві причальної зони Трансплутону, розвернувся і на малому ході пішов до Об’єкта. Двадцять… тридцять… сорок секунд. Ну що ж, цього слід було чекати. Неяскрава блакитна зірочка засвітилася на чорному полі. Запрацювали екрани телеметрії.

— Він тікає, — констатував Паттег.

— Ні, — після паузи озвався “Уелен”. — Просто витримує дистанцію.

Паттег, звичайно ж, не кинувся навздогін. Він узяв важіль на себе, прибираючи тягу. Невідомий корабель теж вимкнув двигуни.

— А наші кораблі він бачить? — раптом запитав “Таймир”.

— Голосніше, — пробурчав Паттег. — Якщо не бачить, то почує.

— Перевіримо? — це “Хатанга”.

І, не діставши заперечень, пішов на скорочення дистанції.

Ніякої реакції. Отже, у нього локатори і справді слабші за наші. Що з цього виходить?

— Досить, “Хатанга”. Зраділи. Тримайте стрій. Прошу уваги…

ІІІ

Аварійний модуль у принципі може вмістити двох, але конструктори явно не були знайомі з Паттегом. Та ще треба втиснути стільки приладів…

Рештки вільного місця якраз над нашими головами займала єдина зброя — променевий спис. Із комплекту патрульного спорядження. Мені так і не вдалось умовити Паттега не брати спис; бажаючих допомагати мені в цьому теж не знайшлося. Добре хоч ескадра погодилась не відкривати вогонь, якщо ми загинемо.

Не взяти з собою Паттега я не міг, хоч і дуже хотів. Паттег почав брязкати авторитетом патруля. Він не хотів і слухати, що я можу піти сам. Даремно — тут його чудова реакція та інші гончі навики навряд чи стануть у пригоді: аварійний модуль немає ніякої можливості втекти, скажімо, від вогню дюз…

Десять хвилин модуль розганявся, тоді Паттег вимкнув двигун. Півтори години дрейфу… і, якщо нічого не трапиться, можна буде причалити до чужого борту. І ці півтори години я маю намір провести корисно: дещо в Патттега запитати і дещо йому втлумачити.

— Повтори ще раз, як відбулась атака.

Володимир здивовано подивився на мене.

— Ти ж сам бачив.

— Що я бачив? Кілька сплесків на екрані…

— Я не набагато більше. Пізно помітив, довелося різко шарпати.

— Розповідай послідовно.

— Об’єкт вимкнув двигуни. Телеметрія показала: нульове прискорення. Я помітив ціль, яка швидко рухалася. Ракету.

— Одразу? Біля його борта?

— Ні. Не зовсім. Трохи далі.

— Зрозуміло. А потім?

— Почав відхилятися праворуч, ракета — за мною. Ну, крутнувся — і спалив.

— Швидкість, розмір, клас? Дані звідки?

— Я ж патрульний! Та й прилади…

— Так-так, Паттег. Ти — патрульний, а потім прилади.

— Не розумію.

— Дивись, дивись, — швидко сказав я замість відповіді, — Об’єкт пішов: три градуси, шостий сектор!

Ну й реакція у людини… Не ввімкни я заздалегідь блокування, ще два проценти пального пішли б на корегування курсу.

— Ти що?! — заволав Паттег, посмикавши вхолосту штурвал, і тільки потім помітив табло “Блокування”.

— Об’єкт не рухається. А твоя реакція зараз — природна реакція гончака. Самонавідної ракети.

— Он як… — Володя обм’як у кріслі. — І після тривалої паузи спитав уже іншим тоном: — А плутоній у спектрограмі?

— Якщо нас зараз спалять… вибач, будь ласка… які лінії будуть у спектрі?

— Вважай, усі, — Паттег потер лоба. — Від гелію до урану.

На зв’язку, як виявилося, уже давно панікував Тханг:

— Чого мовчите? Ви мене чуєте?

— Чуємо, Тханг. У нас порядок. Будь на зв’язку.

— Зрозумів…

…Корабель наближався. Вже можна було роздивитись обводи, зовнішній вигляд. Паттег увімкнув монітор, передаючи зображення на “Вайгач”.

Циліндри, сфери, ажурні ферми — так, це не планетоліт і не корабель-універсал. Конструкція незнайома…

— Ти можеш його впізнати?

— Ні, — буркнув Паттег, — фотограмм “Ангела” не лишилося.

Дався йому цей “Ангел”… хоча не так. уже й багато земних кораблів загубилося в космосі, і обводи кожного з них ми пам’ятали. А якщо це справді “Ангел” — створений злочинними руками автомат-вбивця, то чому він досі не реагує на наше наближення? Модуль, звичайно, невеликий, однак локаційні системи корабля ведуть нас від самого старту; на пульті весь час блимає індикатор — ми в промені локатора.

— Наша робота, — промовив раптом Володя, — це земний корабель. Трохи не такий, як інші, але все знайоме, я ж тисячу разів усе це бачив.

Дві слабенькі прозоро-блакитні зірочки спалахнули на пілонах, винесених далеко за основний корпус. Величезна туша корабля повільно розвернулась… і відкрилося, грізно дивлячись на нас, велетенське жерло — дюза маршового двигуна. Зараз буде спалах, у всі ілюмінатори рине фіолетовий, всепоглинаючий вогонь, і кінець…

Маневрові двигуни чужого корабля, двічі блимнувши, відключились. Ожив інтерном, на зв’язку — Тханг:

— Товариші, обережно! Він маневрує. Повідомте обстановку, будь ласка.

Відповів Паттег:

— Об’єкт відхилився на вісім градусів. Маневри припинились.

Потім Володя повернувся до мене:

— Йдемо слідом?

— Ні-ні, — вихопилося в мене. — Тільки не зараз. Коли ми пройдемо точку максимального зближення?

— Через… двадцять хвилин. Що робитимемо?

— Будемо чекати.

Я дивився на вогник індикатора зовнішньої локації. Паттег простежив напрям мого погляду і, зрозумівши, запитав:

— Вийдемо з променю?

— Поки що корегувати курс не можна. Це — реакція самонавідної ракети. Зараз будь-який наш маневр для нього — сигнал небезпеки. Нас просто спалять, — я не втримався, — як ти спалив їхню ракету.

Паттег лагідно підтвердив:

— Спалив, ясна річ. Не люблю, розумієш, коли мене розпорошують на атоми.

— Слушно. А тепер приготуйся: тільки-но ввійдемо в мертву зону, треба загальмувати так, щоб стати наче вкопаний.

— Ти гадаєш…

— Це буде якраз за віссю маршового двигуна, і досить близько, а модуль маленький.

— Вважаєш, що автоматика нас випустить з поля зору? Та він крутитиметься як ошпарений, поки знову не зловить нас у промінь.

— Ризикнемо…

Одне з трьох: або ж автоматика нас справді загубить при неминучому (ми ж проходимо мертву точку) перемиканні локаторів з борту на борт і корабель ніяк не відреагує на це, або там розумні істоти, які зрозуміють наш маневр, або ж… Або ж запрацює маршовий двигун і ми зникнемо.

— Лишилося три хвилини, — повідомив Паттег і додав: — Приготуйся. Буде поштовх.

На такій відстані ми навіть не встигнемо дізнатися, що ввімкнувся маршовий двигун.

Модуль затремтів. Нестерпна вага навалилася раптово, втиснула в крісло, зупинилося дихання, захлинулося кров’ю серце… і — невагомість, як політ, як спалах всередині скреслого тіла.