Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Іваниченко Юрій - Страница 15

Звідкілясь долетів шум коліс, став швидко наростати.

З лісу вискочила бричка і круто звернула до монастиря, біля якого Зенон марно намагався завести машину.

— Ось вони! — істерично загорлав Войнарович і щосили стьобнув коней.

— Швидше! — вхопився за краї брички Беркут. — Жени, жени! — Швидше, шляк би тебе трафив! Швидше!

Машина не заводилась. Бричка стрімко наближалась. Зенон спокійно сказав хорунжому.

— Романе, підштовхни.

Юнак зіскочив із східців, вперся плечем у машину. Беркут, поклавши пістолет на згин ліктя, посилав кулю за кулею.

Мотор нарешті запрацював. Пробігши за автомобілем кілька кроків, Роман на ходу скочив у нього. Машина набирала швидкість.

Заміська дорога петляла серед пагорбів. Бричка не відставала, коні хрипіли, розбризкуючи піну. Стріляв Беркут.

Роман відстрілювався з вікна, потім, ледве втримуючись на поворотах, відчинив дверцята, став на підніжку, старанно прицілився і кілька разів натиснув на гачок… Войнарович сіпнувся, випустив віжки, бричку підкинуло на вибоїні — і бойовик, підминаючи траву, покотився з високого насипу.

Бричку занесло, швиргонуло на товсті дерева, що росли вздовж дороги. Почувся тріск, несамовитий крик…

Стефа зіскочила з воза і, нетерпляче вдивляючись у численні пагорби, швидко пішла попереду, ніби її підганяв Романів голос:

“…Я довго не міг збагнути, Стефо, чому ти покинула батьківщину… Зневірилася, розгубилась у вирі подій, які закрутили… що й не встоїш…”

Дівчина, зітхнувши, йшла чимраз швидше.

“Сьогодні весна двадцять третього… Нелегкими для мене були всі ці роки боротьби за Радянську владу в Росії і на Україні. Певен, у твою далечінь надійшла звістка про створення Країни Рад. Віднині наші мрії про визволення західних українців неодмінно здійсняться, Стефо…”

Возій з подивом побачив, що його дивна пасажирка, широко розкинувши руки, раптом закружляла на дорозі.

А Стефа чула:

“…Вертайся, кохана моя, із своєї далечі!”

ФАНТАСТИКА

Юрій Іваниченко

ГОНЧАКИ І СТОРОЖОВІ

Оповідання

І

— Не подобається мені все це, — сказав я вголос.

— Іди в лісники, — відгукнувся Паттег, умощуючись зручніше. — На свіжому повітрі, і ніяких тобі вахт.

— Повернемося на Землю — піду.

— От і добре. — Володя звично обвів поглядом екран.

А що там побачиш? Пітьма пекельна, тільки ледь світяться крізь скупчення космічного пилу бліді зірки.

У лісники я, мабуть, не піду, а зберу після повернення всю свою сім’ю — і гайнемо в Карелію. Чи ще кудись, тільки щоб неодмінно ліс, мох і прозоре озерце. Таке тихе, щоб ясної ночі у ньому пливла, відміряючи нескінченний шлях, уся зоряна безмежність…

Корабель-розвідник “Вайгач” летить по самісінькому краю Вугільного Мішка — там, де космічний пил ще не дуже заважає роботі локаторів. Час від часу короткі спалахи і м’які поштовхи сповіщають про роботу маневрових двигунів, що втримують корабель на складній криволінійній траєкторії.

Далеко від нас, підтримуючи стрій, майже на межі чутливості приладів, у такій же пітьмі летять ще чотири кораблі. Крім нашої, ще чотири таких п’ятірки облітають, кожна в своєму секторі, Вугільний Мішок. Постійного зв’язку з ними немає — пил заглушує сигнали, але я знаю, Що вони так само методично і терпляче прочісують простір. Не дуже-то густа мережа для такого великого виру… Мабуть, тільки тут, у космосі, розумієш, наскільки ми ще бідні й слабкі. І самі собі додаємо роботи. Якщо самі, звичайно.

— Вельмишановний Володимире Паттег, — починаю я, підвівшись з крісла й зайнявши третю танцювальну позицію, — будьте ласкаві відповісти на запитання, яке хвилює вісім мільярдів глядачів…

— Хоч немовлят пожалій, у глядачі не записуй, — просить Володя.

— Вісім, вісім, — наполягаю я. — То ви готові відповідати?

— Давай.

— Як ви гадаєте, Небезпечний Об’єкт, що розшукується Патрульною службою, земного походження?

— Земного.

— Дозвольте взнати, на чому грунтується ваша впевненість? Чому цей об’єкт, чи, як його називають патрульні, “Ангел смерті” не може бути створений іншим і, можливо, вищим розумом.

— Вищий розум — добрий. І чим він вищий-тим добріший.

І в цій заяві — весь Паттег.

Ми баражували в секторі восьму добу. Чергували по змінах і побалакати вдавалося тільки на стику вахт. Зараз ось із Володею, єдиним в екіпажі професійним патрульним, а через дванадцять годин, коли я висплюсь і проведу щоденне технічне обслуговування механізмів корабля, — з товаришем Тхангом, планетологом і давнім моїм приятелем.

Раз на три доби ми перемовляємося з найближчою ескадрою, використовуючи транслятори, завчасно, ще до нас поставлені по периметру Мішка. Вахта, сон, вахта — і так буде до того дня, поки наша п’ятірка не повернеться в Систему і всі ми, крім патрульних, не займемося своєю справжньою роботою. А на зміну нам у патруль прийдуть інші, теж цілком цивільні і майже силоміць відірвані від роботи. Скільки це триватиме, ніхто не знає, хоч уже з’ясовано, що Небезпечний Об’єкт заховався саме тут, у Мішку, і будь-якої миті треба бути готовим до зустрічі.

— Володю, а чому його називають “Ангел”? Адже ангел — це щось добре, світле?

— “Ангел смерті”. Це вже зовсім інше. Та й не патруль його так моторошно обізвав. Просто був такий військовий корабель. Він пропав безвісти, а потім з’явився Об’єкт.

— Хіба тільки “Ангел” пропав безвісти?

Що-що, а це я, на жаль, знаю. Кораблі замовкали і розчинялися в просторі. Інколи автоматика пересилала до найближчого маяка аварійні повідомлення, часом нічний спалах та обрив зв’язку підбивали підсумок польоту, а іноді не було нічого: мовчання, мовчання, мовчання…

— Порахували… Траєкторія входу, виходу… об’єктивний контроль: маса, прискорення. Схоже на “Ангел”. Однак це все неточно.

— Мало параметрів?

— Ні. Дані про “Ангела” неточні.

— Заводська документація?

— Її немає.

— Чому?

— “Ангел” будували як бойовий корабель. Документацію знищили.

— Хто?

— Ті, що збудували “Ангел”. Натиснули кнопку — і все… Їх судили.

— За це?

— Ні. Там інших провинностей вистачило. А потім вони вмерли. Це ж півстоліття тому було. Не додумалися розпитати їх як слід. Хоча, мабуть, розпитували. Тільки вони не сказали. Та й час тоді гарячий був-скільки клопотів із супутниками, літаючими платформами, базами, складами…

Ні Паттег, ні я, ні будь-хто інший не любили згадувати ту епоху. Мені здається, що то були роки загального безумства, що Земля на початку двадцятого сторіччя попала в таємничу хмару космічного пилу, зараженого спорами агресії. І люди переплутали добро і зло, світло й пітьму, кинулися віддавати свої сили, талант, життя, за те, щоб завтра ставало ще гірше, ще страшніше, ще нестерпніше “Жити. Безумці забирали хліб у голодних, одяг — у змерзлих, ліки — у хворих, виснажували земні надра і отруювали річки. І віддавали все, що могли видурити, вкрасти, відібрати, безсонним заводам, які виробляли машини для вбивства людей.

Згодом, звичайно, мені пояснили на уроках історії, наскільки вигідна окремим групам осіб гонка озброєнь, і що таке класова боротьба, і що таке воєнно-промисловий комплекс. Але, мабуть, до кінця я так і не зрозумів, як це: вигода за рахунок інших і за рахунок майбутнього.

Мені здається, що цього вже ніхто по-справжньому не розуміє. Нині Земля має інші клопоти… Тепер головне завдання кораблів-розвідників, в тому числі й нашого “Вайгача”, — шукати світи, де зможуть жити люди. Однак спершу треба остаточно розквитатися з минулим-знайти Небезпечний Об’єкт.

Бо перший важкий зореліт, посланий у систему Бетельгейзе, раптово атакували і розстріляли, тільки мертвий, понівечений, оплавлений метал випадково засікли і впізнали розвідники на балістичній траєкторії, за два парсеки від Системи.