Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 47

Мій зріст — 190 сантиметрів, вага — 115 кілограмів, окружність шиї 47 сантиметрів. Зате пальці у мене, як у піаніста, і це дивує всіх, хто мене знає. Я ношу легкий костюм у смужку та крислатий іспанський капелюх. Мені тридцять чотири роки, і під старість я, мабуть, буду дуже схожий на поета Роберта Грейвса.

Наймогутніші люди на світі — адміністратори. Вони очолюють найголовніші Конгломерати, визначають заробітну платню і встановлюють ціни, вершать світову економічну політику. Вважається, що люди вони більш-менш порядні, а їхні багатство і влада — необмежені. Я теж багатий і могутній, однак це не означає, що в мене немає гризот.

І все-таки, чого мені бракує? Можливо, знань?

Я думаю про нашу новітню історію — історію, яку ще всі пам’ятають, — про те, як закінчилася війна концернів, призвівши до зміцнення світової могутності шістьох великих Конгломератів: Енергії, Транспорту, Харчування, Житла, Послуг і Комфорту.

Сказати правду, часом я плутаю, хто з них чим займається. Я знаю, приміром, що університети підлягають нині одному з Великих, який субсидує і ролербол-бойовисько, але котрому саме, мені невідомо. Конгломератові Послуг чи Комфорту? Не зміг би я вам також сказати, хто контролює музику, яка тепер стала однією з найголовніших індустрій. Зате я напевне знаю, що наркотики нині перебувають під контролем Конгломерату Харчування, хоч раніше ними відав Конгломерат Комфорту. Треба буде колись запитати про все це в Бартоломея. Він — людина з широким світоглядом, з незвичайною пам’яттю і сильно розвиненим почуттям власної гідності. Тоді як моя команда кидається в порожнечу і там борсається, його — штурмує надра землі, освоює морські глибини, використовує енергію сонця, створює нові концерни, одне слово, вершить діла набагато серйозніші, аніж наше.

На матч із Мексікою нам приготували маленьку несподіванку — змінили форму куль. Клійтес міг би застерегти мене — хоча, може, він не мав права? — що кулі тут будуть не зовсім круглі. Центр ваги у них не посередині, тому котяться вони не по прямій лінії і їхню траєкторію нелегко передбачити.

Для мене цей матч виявився важким, як ніколи, бо всі мотоциклісти заповзялися проти мене. Вже багато років, тобто ще відтоді, як остаточно зміцніла моя репутація висококласного гравця, вони завжди намагаються знешкодити мене на податку гри. Але саме на початку гри я дуже обережний. І можу довести, що не марно вихваляюся і здатен повисаджувати їх із сідел, коли мені заманеться, хоч мотоцикли й обладнані спеціальними захисними-пластинами, — кермо закрите і вхопитися за нього не просто. Вони знають, що я старію (“завжди б’є без промаху, але вже не так блискавично”, — як пишуть у спортивній хроніці), і тільки й чекають слушної нагоди, коли я трохи захекаюсь у боротьбі з бігунами. й роликобіжцями, щоб напасти на мене. Можна почути й таке: “Скрутіть в’язи Джонатанові Е. — і Х’юстон у вас в кишені”. Мабуть, ті, хто так каже, мають рацію, але знищити мене досі нікому не пощастило.

Глядачі-мексіканці, здебільшого бідні, низької кваліфікації робітники, які працюють на Конгломерат Харчування, голосно підбадьорюють свою команду й освистують нашу, та на мене це не впливає, — не таке доводилося чути. Величезні кулі з неймовірною швидкістю мчать по колу, роблячи зигзаги й підскакуючи над полем іноді на цілий метр. Один за одним вибувають з гри наші суперники. Нарешті двоє наших ловлять останнього ще здатного до боротьби бігуна-мексіканця і розтрощують йому ноги. Немає більше бігунів, немає кому здобувати очки. Матч скінчився. Ми виграли з рахунком 37:4.

Я все ще в чудовій формі, але це не означає, що’ мені подобаються ті нові кулі.

Дафні зайняла місце Мекі, а та віднині складатиме свої губки в подобу курячої гузки вже не для мене, а для когось іншого.

Дафні — англійка. Вона висока, страшенно любить фотографуватися, хоче безперервно мені позувати. Часом ми вдвох переглядаємо альбом з фотографіями того періоду, коли я починав грати, а вона була манекенницею.

— Глянь, які у тебе м’язи на спині! — у захваті вигукує вона, широко розкриваючи очі.

Дафні пильно вивчає фотографії, на яких мене увічнили кілька років тому на пляжі в Каліфорнії. Можна подумати, до неї тільки тепер дійшло, який я мускулястий.

Поклавши альбоми на полицю, іду трохи прогулятися полем. Колоски пшениці, що тихо шелестять під вітром, викликають у мене спогади про Елу, мою дружину, про її довге біляве волосся, яке лоскотало мені обличчя, коли вона нахилялася поцілувати мене.

Я ділюся досвідом з молодими гравцями, на яких Конгромерат Енергії робить ставку як на майбутніх майстрів ролерболу.

Починаю із застереження, що, доки самі не дістануть по хребту, вони в цій грі нічого не зрозуміють.

Цього вечора я розповідаю їм, як ухилятися від мотоциклістів.

— Є такий прийом: прийняти удар на себе, виставивши вперед плече. Якщо ви й не проб’єте захисної пластини, то це зробить сам мотоцикліст.

Усі дивляться на мене як на божевільного.

— Можете також упасти на живіт, притиснутись до треку, напружити всі м’язи й чекати, поки той костелом наскочить на вас переднім колесом і перекинеться.

Я веду далі, загинаючи пальці й ледве стримуючись, щоб не засміятися:

— Прийом третій: удаючи, ніби нападаєте, ви відскакуєте вбік і ногою б’єте мотоцикліста в обличчя. Хочу звернути вашу увагу на те, що техніка цього прийому складна, потребує тривалої практики й дуже точної координації рухів.

Вони не знають, як реагувати на мої сло. ва. Дивляться на мене тупо, але з пошаною. Ми сидимо посеред поля. Стадіон, освітлений, але трибуни порожні.

— Ще одна порада: коли мотоцикліст мчить на пивній швидкості просто на вас, дайте йому проїхати, навіть якщо він везе бігуна. Не забувайте: щоб здобути очко, бігун мусить зіскочити з мотоцикла. І якраз у ту мить, коли він поставить ногу на землю, атакуйте його. Настав час показати все це на практиці. Новачки уважно стежать за мною. Я лишаюся на полі наодинці з мотоциклістом. Коли він під’їжджає, я відхиляюся на кілька сантиметрів і хапаю його за плече. Машина проскакує далі, а мотоцикліст з усього маху летить на поле. Цей експеримент кінчається для нього вивихом плеча.

— Ах, правда, — кажу я, скидаючи шолом і підходячи до гурту учнів, — я ж зовсім забув розповісти вам про техніку цього прийому.

Минуло вже півсезону, коли я знову зустрівся з Бартоломеєм. Недавно його звільнили з посади генерального директора Конгломерату Енергії. Проте він і далі перебуває на дуже відповідальному посту, але, — як би це точніше висловитись, — його влада тепер трохи обмеженіша, ніж була досі. Скориставшись тим, що вигляд у нього якийсь замислений, я наважуюсь поговорити з ним про свій клопіт.

Ми обідаємо у вежі х’юстонського ресторану, де нам подали яловичину a la Веллінгтон з пляшкою доброго бургундського вина. Дафні сидить посередині, випростана, мов статуетка: певне, їй здається, що вона знову позує на помості.

— Наука? Дга, розумію! — каже Бартоломей. — А що саме тебе цікавить, Джонатане? Історія? Мистецтво?

— Я можу говорити з вами відверто?

— Ну, звичайно! Які можуть бути сумніви?

Він намагається надати своєму обличчю безтурботного виразу, але я відчуваю, що настрій у нього кепський.

Бартоломей не з тих, котрі люблять вислуховувати чиїсь звіряння, і в мене таке відчуття, що я роблю дурницю, проте кажу:

— Колись я починав учитися в університеті. Це було… м-м… вісімнадцять років тому. Тоді ще користувалися книжками, і я багато читав. Мріяв стати адміністратором, тож і читав.

— Ти знаєш, Джонатане, я вже здогадуюсь, що ти мені хочеш сказати. — Бартоломей зітхає, ковтає вина і лагідно дивиться на Дафні. — Віриш, мені теж шкода, що так сталося з книжками. В наш час усе записано на стрічках, однак це не те саме, що книжки, правда ж? Цими стрічками можуть користуватися тільки спеціалісти в галузі інформації. Дивовижно, але наша епоха схожа на добу середньовіччя, коли тільки ченці вміли читати латиною.