Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 43

Потім звернувся до мене:

— Ти ще повернешся, еге, ж… туди, назад через простір?

— Звичайно.

— Розумієш, я й зараз веду наукові. пошуки. Нечисті мене катують, а я все одно мислю. Зачекай-но…

Тут Ньютон пірнув у киплячу смолу. З хвилину я спостерігав, як казан перехиляється то в один, то в другий бік, так, начебто в ньому щось ретельно шукають. Невдовзі вчений з’явився на поверхні з якимсь брудним папірцем у руці.

— Передай оце фізикам. Вони все зрозуміють. Скажи, це подарунок од Ньютона. Тут подано фундаментальний закон, найвизначніше відкриття у фізиці. Пильнуй, аби не помітив оцей душогуб.

Обережно розгорнуївши папір, я побачив, що там великими літерами було написано: E = mc2.

— Та ж це формула Ейнштейна!

— Тобто як! Ейнштейн, знову той… з вусами! Ет, шкода, й тут випередив мене. Не приховую, ми не любимо один одного. Саме через нього я й опинився тут. А досі двісті років пробув у раю, розкошував у широкому ліжку з балдахіном, рожевошкірі херувимчики лоскотали мені п’яти лавовими перами, а райський оратор щодня читав мені славоспіви. Моє прізвище навіть було вміщено на райському агіттабло. Потім прийшов отой вискочень і сказав:. “Гей, вставай, твої закони спростовано! Ти навіть не спромігся з’ясувати, що вони придатні лишень для малих швидкостей”. Одне слово, вигнав мене, а сам зайняв моє місце. Гай-гай.

— А ви що ж?

— Нічого. Мусив поступитись. У науці часом і таке трапляється. Та, можливо, незабаром і його спростують. Адже він теж чогось не примітив, чи не так? Зрозуміла річ, життя тут невеселе, до того ж од постійної сирості мене трохи мучить ревматизм. Та я щасливий., що моє ім’я не забуте. Прошу, не розказуй людям, як ти мене бачив…

Дідько нагадав, що час нашого перебування давно скінчився, і підійшов із вилами до Ньютона.

— Постривай! — гукнув учений. — Ще встигну. А ти теж ніколи й не довідаєшся, чому твоя чорна душа не знає втіхи. Перекажи, будь ласка, людям: хай літають і далі! Ньютон завжди з вами!

Останні його слова були адресовані мені. Скінчивши, Ньютон гордо підвів голову, очі йому зоріли натхненням, здавалося, все його єство просякнуте людяністю. По цих словах він зник у казані.

Перед тим як іти, я прошепотів дияволові:

— Приберіть хоча б написа. Адже вже доведено, що яблука теж притягають Землю.

— Знаю, знаю. Але як це зробити? Не можу ж я замінити його — це скомпрометує моє старе керівництво, яке ні бе ні ме в гравітації.

Зворотна подорож була майже миттєвою.

Переклад з болгарської

Мілан Гейдук

ЗЕМНІ ПОДОРОЖНІ

КОЛІЇ

Він ступав по бетонних шпалах, між якими росла трава, ступав по шпалах весь час уперед, у безконечність. Права, ліва, права, ліва — аж до ритмічного стукоту в скронях, до отупіння.

Власне, минуло багато часу, відколи він повернувся на Землю, відколи йде й шукає, вже навіть не оглядаючись і не підспівуючи собі.

Так-так, адже він умів співати, він навіть пригадує, що співав, але все це було ще до його повернення. Тоді він не знайшов тут нікого, кому б можна було заспівати; тому відтоді він шукає, шукає хоч кого-небудь, але поки що марно.

Він став таким ходоком, що з часом втратив страх, але раніше страх у нього був (про це він теж пам’ятає), він часто оглядався, щоб випадково не попасти під поїзд. Він цього страшенно боявся! І щоразу з полегкістю зітхав, коли поїзда не було. Багато разів він навіть чекав поїзда, іноді годину, а іноді й цілий день, а потім знову — права, ліва, права, ліва…

Зненацька між шпалами щось заблищало.

Він закам’янів.

Обережно нахилився і підняв якусь річ. Це був зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню, такий, яких було повно скрізь. На вулицях міст, у покинутих, будинках, у безлюдних пивних і кінотеатрах, в неприбраних постелях і розгорнутих книжках.

Він стис камінчик у кулаці так, що від напруження побіліли кісточки і виступили жили, зціпив зуби і, не роздумуючи, пошпурив камінчика в болото. Потім заплющив очі і з упевненістю сліпого пішов далі,’ шепочучи сам до себе, немов заклинання:

— Нехай їде поїзд, нехай мене переїде, тільки, щоб я знав, що я тут не сам.

МУРАШНИК

— Трошки перепочинемо, хочеш?

— Гаразд, — відповіла дитина ії сіла на пеньок.

Сьогодні вони пройшли чималий шмат дороги, марно, як і всі попередні дні.

— Ми їх знайдемо? — з надією запитала, дитина, і він їй відповів так, як завжди:

— Неодмінно, колись неодмінно знайдемо. Може, це й довго триватиме, але ж нас уже двоє, то чому б не бути й іншим!

Дитина опустила очі, і він помітив у них розчарування. Він спостерігав за дитиною, і тільки тепер йому вперше спало на думку: хлопець це чи дівчина? Худеньке тільце й великі очі могли бути однаково в обох. Він уже й уявити собі не міг, що раніше не знав цієї дитини і що й досі брів би сам-один по шпалах…

Дитина з’явилася того дня, коли він так бажав, щоб його переїхав поїзд. Того дня, коли із заплющеними очима він добрів по шпалах до маленької станції, ліг змучений на лавочку і відпочивав. Коли він відкрив очі, перед ним стояла ця дитина (з очима, опущеними до землі), брудна, з простягнутою до нього рукою, на якій блищав зеленуватий камінчик, трохи менший за дитячу долоню. Дитина стояла непорушно, і в її очах світилось німе запитання.

Тоді він усміхнувся дитині (і вона відповіла йому усмішкою), взяв у неї з долоні камінчик, поклав біля себе на лавочку і сказав, сам’ не знаючи навіщо:

— Давай залишимо його тут, може, колись поїде поїзд.

І відтоді вони ходили вдвох.

Раптом дитина подивилась на Цього, і він зрозумів:, треба йти далі, він не має права показати дитині, що сумнівається.

— Ходімо, підемо далі, поки ще видно.

Дитина встала з пенька й мовчки рушила за ним лісовою стежкою. Вони йшли вже не по шпалах, як колись, йому не хотілося відчувати цю дорогу, що весь час звужувалась, не хотілося, щоб це відчул. а дитина. Та чи змінилося від цього щось? Кого він хоче обдурити? Себе чи дитину? Чи не краще було б і для неї, якби замість слова “неодмінно” він говорив “не знаю”?

Вони проминули мурашник, і він не стримався, вдарив по ньому ногою, вклавши в цей удар усю силу своїх запитань без відповідей, всю надію і втому.

Він рушив далі, та враз відчув — за ним ніхто не йде.

Він обернувся.

Дитина стояла біля зруйнованого мурашника з широко відкритими очима.

— Ходімо, чого ти?

Дитина не чула.

— Ну, йди ж!

Він підбіг до дитини.

— Ходімо далі, що з тобою? — спитав він і поклав руку на плече дитини.

Вона тремтіла.

— Ми їх не знайдемо, вже не знайдемо, — шепотіла вона.

Нічого не розуміючи, він додивився на мурашник. Там не було ніяких ознак руху, не було жодної мурашки;, а зруйнований мурашник був ніби всипаний зеленуватими кристаликами, такими завбільшки, як мурашки. Він щг почув слова дитини:

— Навіть мухи не літають, — сказала вона ледь чутно, ніби чогось боялась.

— Ну, то ходімо вже, ходімо далі, — повторив він теж пошепки, з ніжністю, на яку тільки був здатний тієї миті, тримаючи руку на плечі дитини; раптом він уявив собі, що ця дитина — дівчина (адже тільки в дівчат такі великі очі), тому що це повинна бути жінка.