Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 33

ПОБАЧЕННЯ

Страх валив Турчака. з ніг, але він же, отой клятий страх, підганяв його. Ось уже скільки днів стареча потилиця була весь час мокра від холодного поту. Турчак знав, що він вступив у найнебезпечнішу фазу свого завдання. Паперами його забезпечили надійними. Не боявся він і того, що хтось упізнає: старий дід, що шукає свою літню сестру, аж ніяк не скидайся на того, бравого нещадного обершарфюрера, котрий з насолодою вбивав людей. Але це — зовнішність. Він їхав як турист.

І — зник. Це не могло не насторожити радянську туристську адміністрацію. Та й не лише туристську. Його шукають — це факт. Факт і те, що в органах державної безпеки є матеріали про його вірну службу фашистському “новому порядку”. Якщо ці два факти підкріпляться третім, що турист — це він, Турчак, його чекає те, про що читав у “Радянській Україні” Клей.

Клей… Сила в нього велика.

Коли Турчак заперечив Мольтке щодо “відставання від туристської групи”, той визвірився: “У нас нема часу, щоб витрачати його на спеціальну підготовку вашого візиту в рідні краї! Все залежить від вашої оперативності, Клаус. Чим швидше ви знайдете Лілі, впізнаєте її і усунете, тим швидше знову будете в групі, де керівник знає, що ви “любитель” пошвендяти при мандрах”.

Так, усе залежало від його особистої оперативності. В місті, де за останніми (правда, досить давніми) даними мала бути Лілі, він жив третю добу. Старий пароль на явку не спрацював: написане від руки оголошення про повернення загубленого електроліхтаря так і висіло біля рекламного щита, а Лілі у призначене місце не з’явилась. Він простирчав там утричі довше, ніж вимагалося за умовою. Значить, вона таки “пішла в тінь”. І тоді він, Турчак, іменем Клея мав її покарати. А може, вона померла? Отже, перше, що він перевірить — факт смерті. Це можна зробити через органи ЗАГСу.

Симпатична жінка, дуже прихильно поставилась до старенького, що просив подивитись, чи не числиться серед померлих за останні десять-двадцять років його сестра Христофорова Клавдія Сильвестрівна.

— Даних про смерть Христофорової Клавдії Сильвестрівни немає. Значить — жива! А в міліції, в адресному столі хіба ви не були?

Слово “міліція” облило Турчакову потилицю черговою порцією липкого поту.

— Не виходить у мене з адресою. То не так, то того немає… Ви вже даруйте мені, добра душа, чи не могли б ви по телефону у них дізнатися, де живе моя сестриця?..

— Спробуй, дідусю, — майже весело сказала жінка і взялася за телефон. — У мене там подруга працює, колись разом училися…

Турчак уважно прислухався до телефонної розмови.

Коли б ота жінка побачила зараз очі “старенького”! Вони горіли хижим вогнем і водночас відсвідчували холодною кригою жорстокості. “Швидше, швидше!” — билося в скронях Турчака.

— Ну от. Вже можете не хвилюватися, — нарешті поклала трубку жінка. — Є адреса. Зелена, 3, квартира 48. Я запишу.

— Не треба, не треба, — замахав руками Турчак. — Дякую, дякую, — і притьмом вискочив з кімнати.

Таксі скоротило час пошуку. Будинок номер три по Зеленій був п’ятиповерховий, стояв у глибині вулиці. Неподалік автобусна зупинка.

Турчак поволі піднявся східцями. Сорок восьма квартира — це третій поверх. Він піднявся на четвертий і звідти спостерігав за третім поверхом.

Надворі вже смеркалось, але світло ще не ввімкнули. Турчак перехилився через перила і прислухався: хтось підіймався сходами. Немолода жінка. Турчак побачив її біляве волосся, вуха, трохи наче відтягнуті назад, відкритий лоб. Усе таке знайоме. Жінка підійшла до сорок восьмої квартири і почала шукати ключа. По тілу Турчака немов пробіг електричний струм. “Діяти! Діяти! — кричало в мозку. — Це вона! Вона!”

У під’їзді нікого не було. Турчак швидко рушив з четвертого поверху. Жінка вовтузилася з замком. У кишені Турчака щось клацнуло, і похідний ніж перетворився на стилет. Вбивця вже бачив потилицю жінки і уявляв Гїї шию молодою, білою, як у тодішньої Лілі. “Ну, “сестрице”, молись. Турчак б’є без промаху”. Нерви “брата” стиснулися в пружину величезної сили. Далі все відбулось блискавично. Грюкіт дверей. Гострий біль у піднятій для удару руці і — обличчя жінки впритул з його обличчям. Очі, ніс, лоб, губи…

— А-а-а, — завив Пилип Турчак.

Завив, наче хижий звір у пастці.

ПОЇЗДКА

Листоноша зайшов прямо в учительську.

— То листи йшли, — мовив з порога, привітавшись, — а це вже й телеграми почалися. Знову червоним слідопитам п’ятого Б, На цей раз з Баку.

— Коли б ви тільки знали, як діти чекають на цю телеграму, — радісно вигукнула піонервожата Ліда.

На перерві слідопити оточили її тісним кільцем.

— Читай, Лідо, — попросила Галя.

— “Дякую запрошення буду двадцятого рейсом 512. Муслім Сарадиєв”.

— Ура! Ура! — П’ятикласники закружляли по коридору.

— Узнавай, Лідо, коли прибуває літак, — майже тоном наказу проказав Лесик. — Ти, Галю, біжи до Іллі Васильовича і хай чекає нас. Вовко, домовляйся за машину. Дійте!

О чотирнадцятій годині газик, керований райкомівським шофером Юрком, з Вовкою і Лесиком на борту підкотив до будинку по Садовій, 3. На тротуарі стояла Галя, тримаючи за руку Супруненка.

— Просимо, Ілля Васильович, сідайте, — відкрив дверцята Лесик. — Вас чекає приємний сюрприз.

— Що за сюрприз? Мені вже й Галочка про нього говорила, а в чому суть, мовчить. Може, хоч ви, хлопці, скажете?

— Ні, — вигукнув Вовка. — Поки що це таємниця. Ось приїдемо і…

— Тихо! — наказав Лесик. — Вам буде дуже приємно, Ілля Васильович! Поїхали, дядю Юро.

— Куди ж хоч? — усміхнувся Супруненко.

— Вперед! — вигукнула Галя.

Під час поїздки всі змовницьки мовчали. Мовчали, ледве стримуючись. І раптом Галя запитала:

— Ілля Васильович, а ви б хотіли зустрітися з Сарадиєвим?

— Тихо! — закричав Лесик. Та було пізно: таємниця розкрилась.

— З ким? — зблід Супруненко. Усі мовчали.

— Ну, чого ж мовчите, слідопити? — Супруненко переводив погляд з одного дитячого обличчя на інше.

— Кажи вже, коли розбовкала, — з розпачем звернувся Вовка до Галі. — Та що там… В аеропорт їдемо. Сьогодні прилітає Муслім Сарадиєв, ваш колишній командир…

— Він же… Як же?.. — Супруненко розстебнув комір. — Ви що ж… Я сам бачив…

— Він живий! — вигукнула Галя. — Ми знайшли його в Баку. 1 він теж не знає, що ви живі. Ми вирішили вам обом зробити сюрприз!..

Ілля Васильович стиснув рукою шию, поглядаючи якимсь каламутним поглядом то на дітей, то на шофера, то за вікно. Поліз у кишеню, витяг носовичка, витер піт. У руці між пальцями Іллі Васильовича Галя побачила сріблясту лисичку-брелок.

— Сюрприз… — наче собі сказав Супруненко. — А хто ще знає, що ви задумали сюрприз?

— Ніхто! Це була таємниця.

— А що ми разом в аеропорт їдемо?

— Ніхто нічого не знає! — захоплено говорив Вовка. — Всі повинні взнати тоді, коли ви зустрінетесь. Двоє солдатів, що воскресли з мертвих.

Супруненко заплющив очі.

— Воскресли з мертвих… — промовив він і вже не озивався, наче задрімав.

Діти сиділи тихо, тихо. Навіть машина стишила хід і майже не чмихала, як досі робила весь час. Супруненко відчинив дверцята.

— Душно, — проказав і, глянувши на Юрка, усміхнувсь. — Ану, синку, швидше! З другом на зустріч їду! Швидше! Тисни на газ! Давай!”

Машина рвонулась, наче баский кінь. Замерехкотіли прибережні верби. Попереду виднівся місток через річку. Швидкість не зменшувалась. Ось уже й міст. Зненацька Супруненко різко штовхнув Юрка, крутнув кермо праворуч і вистрибнув з “газика”. Впав, перевернувся через голову, глянув на міст і не повірив своїм очам: машина черкнула крилом по перилах і, підстрибуючи, вискочила на пагорб за мостом. Супруненко кинувся в зарості рогози, продерся крізь гущавину й опинився на розвилці доріг. Ішла якась вантажна машина. Супруненко підняв руку. Машина зупинилась.