Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 31

— Не забули? — повторив запитання Клея.

— Не забув.

— От і чудесно. — Клей підвівся і впритул підійшов до Турчака. — Зараз ця Лілі живе в Радянському Союзі. У неї інше ім’я, вона стала старшою на тридцять сім років, Але ви знайдете її і впізнаєте…

— Де?

— Там, на вашій рідній землі. Вам дадуть її координати. Правда, багаторічної давності. Але ви — її родич… Певно, брат. Так, брат. І ви знайдете свою сестру.

— Я сестру відправив у фатерлянд ще в сорок першому, — промимрив Турчак.

— Навіщо мені ваші родинні мемуари? І кому потрібна ваша сестра?! Виконаєте завдання — матимете великі гроші. Вибору нема. Не поїдете, звідси не вийдете. Поїдете— зробіть усе, щоб виконати цей наказ. Так от, знайдете свою “сестру”, колишню Лілі. її або її могилу. І повернетеся сюди. Деталі — у пана Мольтке. Шукайте цю жінку, Клаусе! Шукайте жінку!

У Турчака спітніли долоні. Він чекав на що завгодно, тільки не на це: виконувати завдання в Радянському Союзі, бути там, де й досі розстрілюють за колишні злочини…

ЧЕРВОНІ СЛІДОПИТИ

З відділу кадрів Вовку, Лесика й Галю просто виштовхали. Світлана Іванівна ще й нагримала:

— Це — кадри. А їм довідку давай, хто де робить та в кого орденів найбільше. Та й ніколи мені дурницями займатись.

— Ми — червоні слідопити! — вигукнув Вовка.

— Ми героїв шукаємо! — додала Галя.

-, Мбжна до вас, Світланочко? — почулося з порога.

— Прошу, прошу, Ілля Васильовичу, — обернулася жінка. — Щось хотіли?

— Довідку про місце роботи. Дружині в контору. Вирішили в житловий кооператив вступати.

— У вас же й заводська добра. Ілля Васильович розвів руками:

— Добра, це факт. Так дітвора ж приїздить: дочка з зятем і малечею. На більший життєвий простір тягне, — він усміхнувся. — А це що за клієнти до вас? — показав на дітей. — Вирішили влитися в клас робітничий? Ще рано, вчитись треба.

— О! — аж сплеснула в долоні Світлана Іванівна. — Дітки, Ілля Васильович — ветеран. Товариш Супруненко всю війну пройшов. І нагороди має. От вам якраз той, кого ви шукаєте.

— Облиште, Світлано! Який там ветеран. Як і всі мого віку.

— Ілля Васильовичу, — підійшла ближче Галя, — ви воювали з’фашистами?

Супруненко поклав руку на плече дівчинки:

— Воював… Як тебе звати?

— Галя.

— А мене Вовка.

— А мене Олександр, Лесь.

— Воював, діти, воював. Усі тоді воювали, бо час такий був суворий — війна, — Супруненко зітхнув.

— До нас у клас завтра приходьте, Ілля Васильовичу. На зліт піонерської дружини, — запросила Галя.

— Ні, ні, любі мої, ніколи мені… — відмовлявся Супруненко.

Але діти вже обступили його, питали домашню адресу, запевняли, що підуть до директора, щоб відпустив Супруненка на зліт.

— Ну що з вами зробиш! — здався Ілля Васильович. — Домовилися. Коли ярибути?

— Завтра після уроків, о тринадцятій годині. — Вовка дістав записник. — Значить, так. Ілля Васильович Супруненко, ветеран Великої Вітчизняної війни.

— Ну, ви ж орденоносець?

— Орденоносець, орденоносець… До зустрічі, — Ілля Васильович швидко вийшов.

— Яка людина! — захоплено промовила Світлана Іванівна. — Чула, Катю, як він сказав: “Дочка з зятем і малечею”? А то ж не його дочка. Одружився після війни на жінці з дитиною, і живуть як рідні. Війну пройшов, знає горе.

ТУРИСТ

Генерал саме дочитував шифровку про посилення охорони об’єкта, на якому днями мають відбутися надзвичайно важливі випробування, коли на порозі виросла кремезна постать полковника Соколова.

— Дозвольте, товаришу генерале?

— Заходь, заходь, Якове Івановичу. Сідай, будь ласка, — генерал постукав пальцем по шифровці. — Як міняються часи. Здається, зовсім недавно ми ганялися за озброєними бандитами, охороняли мости, електростанції, військові об’єкти, а тепер… Тепер ось наказ про особливу увагу до… технології випробувань на звичайному кисневому заводі. Шукають нове джерело теплової енергії.

У світі не вистачає тепла.

— І не лише як виду енергії, — вставив Соколов.

— Так, так. Отже, Якове Івановичу, на кисневому слід посилити роботу. Насамперед, думаю, треба зустрітися з працівниками, зайнятими по досліду, попередити про пильність. Буває, що знайомому похвалиться про свій успіх, а таємниця і вискочила. І обов’язково хай наші товариші зустрінуться з членами парткому, з комуністами.

— Я сам там побуваю.

— От і добре. І підготуйте додаткові пропозиції по кисневому. Потім доповісте.

— Слухаюсь, — підвівся Соколов.

— А що у вас?

— На підпис. Доповідна по справах розшуку колишніх карателів. Запросила Москва.

— Давайте, — генерал прочитав, хвилину сидів мовчки, потім сказав. — Майже сорок років минуло, а вони ще й досі сидять у шпаринах. У крові, з тавром народного прокляття, а живуть. — Він підписав доповідну, — У вас все?

— Ще одне. Від однієї західної групи відстав турист Оле Онсен.

— Хіба у нас були західні групи?

— Ні. Не повернувся в готель у Дніпрянську. А ми ж сусіди, то інформували й нас. Я доручив капітанові Таранцю тримати зв’язок з “Інтуристом” і Управлінням внутрішніх справ. Певен, що цей Онсен просто десь заблукав. А може, контрабанда чи… “любов”. Вони в цьому не дуже розбірливі…

— І все ж… — генерал підвівся. — І все ж нехай Таранень отримає максимум інформації від сусідів. І зв’яжеться з нашими “міжнародниками”.

ЗУСТРІЧ

П’ятий “Б” почував себе іменинником. Великий плакат повідомляв, що сьогодні червоні слідопити класу зустрінуться з ветераном Великої Вітчизняної війни, орденоносцем, робітником механічного заводу Іллею Васильовичем Сугіруненком.

Дивна річ отакі зустрічі. Ходить людина поруч з тобою, живе звичайним, буденним життям: у магазині купує хліб, їздить у тролейбусі, гуляє з онуками, грає в доміно, ходить на роботу. І нічого в ній немає особливого. Буває навіть вредною: ганяє з дерев, забороняє жбурляти камінці, бігати по газонах. А почне розповідати про війну, про себе, і дивуєшся просто: справжній герой, який стільки пережив!..

— Ідуть, ідуть! — заверещав Лесик.

— Чого репетуєш?! — сердито гукнув Вовка, хоч і самому кортіло крикнути. — Тихо! Скликай усіх до класу…

Коли Єупруненко зайшов, усі встали. Він ніяково усміхнувся і сказав:

— Сідайте, дітки, сідайте.

Пройшов до столу, сів. Поруч з ним сіла піонервожата Ліда.

Вовка вийшов до дошки й урочисто проголосив:

— Починаємо зустріч червоних слідопитів нашого класу з ветераном Великої Вітчизняної війни Іллею Васильовичем Супруненком.

— Усе про себе розкажіть, — попросила Галя.

— Що там про себе!.. — задумливо промовив Ілля Васильович. — Про себе я не буду. Я вам краще розповім про своїх бойових друзів, що геройськи воювали й загинули за ваше щасливе життя.

У класі запанувала тиша.

— Було це в сорок четвертому… — почав Супруненко. — Жорстокі тоді бої точилися. Нашу роту розтрощило артилерією. П’ятеро нас лишилось. Командир Сарадиєв, я, воронежець Іван Петров, сержант Миколайчук і медсестра Лі… — Ілля Васильович опустив очі потім глянув на Ліду, — і медсестра Ліда.

Супруненко обвів поглядом клас. Діти, не кліпаючи, дивилися на нього. Вовка і Лесик щось записували в товсті зошити.

— П’ятеро, дітки, лише п’ятеро… — говорив далі Ілля Васильович. — Аж тут — танкова атака. Сарадиєв наказав приготувати гранати. Залягли ми. Кулемети з танків б’ють, голови не підвести. Дивлюсь: два танки просто на йас суне. А навкруги — вогняне пекло! “До бою!” — скомандував Сарадиєв і першим кинув гранату. Ми — за ним. А танки повзуть, Тоді Миколайчук підвівся і кинувся з гранатами прямо на танк. Гранати вибухнули. Ціною свого життя сержант зупинив танк. Другий танк був уже зовсім поряд, коли Ваня Петров відповз і влучив гранатою в бензобак. Машину охопило полум’я. Ліда побачила, що осколком снаряда поранило командира, й побігла до нього. На півдорозі її скосила кулеметна черга. Від вибуху снаряда “загинув і Ваня, а командир був поранений вдруге. В голову. Коли я перев’язував Сарадиєва, він сказав: “Щасливий, що помираю поруч з такими героями”. І помер. Я поклав мертвого в окопі. І в цей час щось над головою вдарило, штовхнуло мене, притисло до землі, а перед очима червоні кола… Опритомнів я в госпіталі аж через кілька тижнів… Отакий був бій, дітки… Отакі були бійці…