Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 24

— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилявся раніше.

— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе. І я не помилився.

Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння зникло без сліду. А може, його ніколи й не було?

Вони йшли все далі знайомими вузькими вулицями з високими бетонними стінами. На узбіччі, як завжди, лежали мотки колючого дроту, щоб при першій небезпеці перегородити дорогу. Батько й син любили гуляти по цій вулиці в нечасті вільні від служби години; ця вулиця була найспокійніша і настроювала на ліричну хвилю. Темно-зелені хоботи кулеметів стирчали із стінних бійниць тут рідше, ніж будь-де — через сто метрів один від одного. Бували дні, коли по годині, а то й більше жоден танк не гуркотів тут. Це була їхня вулиця.

— Ну як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?

— Уроки мужності.

— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А. — І в нас колись такі були. Першого ступеню?

— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які покажуть офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.

— Ну і?..

— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — погордливо підвів голову солдат В.

— А тепер на тваринах?

— Так. Тільки де їх дістати?

— Ми ловили бродячих собак і на них відпрацьовували урок.

— Давно всіх собак переловили. Нам на уроці сказали, що вже рік як у місті немає жодної собаки…

— Це добре з точки зору епідеміологічної, — бадьоро сказав батько.

— Нам так і сказали на уроці, — підтвердив син.

Отак, дружньо розмовляючи, вони неквапом ішли затишною вулицею-пасткою, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.

А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, спробувало спіймати щупальцями кицьку, яка пробігала мимо. Кицька несамовито занявчала, рвонулася щосили і втекла, лишивши Створінню тільки жмут шерсті. Голод робив Створіння чимраз активнішим, і друга спроба виявилася вдалою.

Воно успішно полювало кожного дня і росло, росло…

Минуло два місяці. Створіння дуже виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше їжі і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…

…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старіший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.

— Пане середній офіцер!.За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.

— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!

— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…

— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.

І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарпа на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казарменний лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.

Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка про те, що старшому офіцерові теж будуть непереливки.

Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.

Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.

— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?

— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.

— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.

— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!

— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.

Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки з руку.

Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.

Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп.

Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли з неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.

І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.

Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворно велетенського восьминога.

У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.

Але загибель була неминучою. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.

Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.

Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття буЛи приємними. Минула година, друга, і в ньому, виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходбм. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючії закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й сам стати Виходом.