Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Савченко Віктор Васильович - Страница 18

— Та ні, то пусте. Затримайте її! Швидше! Обірвіть антени!

Дівчина раптом повела плечем, і ті, хто її тримав, відлетіли вбік. Одна з “Волг” стояла на її шляху. Дівчина нагнулась, простягла руку, і красивий чорний лімузин, мов іграшковий, став дибки, а потім з гуркотом перевернувся догори колесами, розсипаючи довкола скалки скла. Перехожих як вітром вимело. Високий брюнет, схожий на грузина, щось швидко й незрозуміло говорив у мікрофон, шнур якого зникав у кабіні однієї з уцілілих “Волг”. Мене про всяк випадок тримали за руки.

— Цього відпустіть, він не кіборг! І перекрийте рух на вулицях!

— Ваші документи, — суворо сказав чоловік біля рації. Я дістав потріпане посвідчення дружинника.

— Ішли б ви собі додому. Бачите, що робиться…

— Як це все розуміти? Хто ви такі? Що тут відбувається?

Високий потягнув з нагрудної кишені червоний коленкоровий прямокутник, але, помітивши мою розгубленість, усміхнувся:

— Усе гаразд, проходьте…

Дівчина тим часом ішла далі по тому провулку, з якого недавно вилетіли “Волги”. Залунала сирена міліцейської автомашини. Навіть звідси було видно, як виблискують краплини дощу в її волоссі. Водії машин уже розвертали “Волги”, коли сталося непередбачене. Назустріч дівчині, оминаючи неповороткий автобус, вигулькнув самоскид. Знову дико заверещали гальма, вже вкотре за сьогодні. Я заплющив очі й на мить знепритомнів. Впасти я не встиг, мене дбайливо підтримали руки, які я щойно намагався скинути з себе. Заревли мотори “Волг”, і я, випручавшись, побіг за ними.

Вона лежала зовсім непорушно.

Краплини дощу на чорних чобітках.

Біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики.

Наглухо застебнутий комірець.

Тонкі, чітко окреслені губи.

Хвиля чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин.

Тільки у великі сірі очі вже не поринає мій погляд…

Натовп мов з-під землі виріс. Міліціонери тихо й шанобливо розмовляли з високим брюнетом. Підійшов, накульгуючи, професор, став поруч, тримаючи в руках рештки “рушниці”.

— Хто… вона? — майже пошепки запитав я.

— Воно, — похмуро відповів професор. — Кіборг, робот, ще з десяток найменувань. Зникла просто з полігону. З її можливостями… — він озирнувся на скалічену машину, — ми ще легко відбулися. Могло бути значно гірше.

— Чому? — машинально запитав я, не зводячи погляду з прекрасного обличчя на чорному асфальті.

— Брейк-ап.

— Що?

— Брейк-ап. Різке зростання сонячної активності. Усі потенційно хворі покотом лежать, здорові — й тим кепсько доводиться. А в неї всі системи надчутливі. Через місяць збиралися запускати в космос, за межі Сонячної… Скільки витрат! Один передавач… — він затнувся, покрутив у руках уламки “рушниці”. — Та що витрати! Все життя пішло на це; ні сім’ї, нічого… Все життя…

— Як її звали?

— Дивак ви, чоловіче. Ви свою кавомолку якось інакше називаєте? Був у неї порядковий номер, номер серії “НФР-2”. Нефер ми її ще прозивали.

Нефер… Я повернувся і поволі почвалав геть. Нефер… Уже смеркало, повз мене йшли закохані пари, лагідно усміхаючись одне одному. Ні, професоре. У цієї активності сонця є ще одна назва — весна.

Олекса Палійчук

СТРАХ ЗАПЛЮЩИТИ ОЧІ

Чужа планета відсвічувала голубим сяйвом. Ще мить — і комп’ютер виштовхнув стрічку з показниками… Чудово! На цьому близнюкові Землі можна ходити без скафандрів. Слава фортуні! Джон Фейр повернувся до дружини:

— Ну, Маргарет! Твій капітан іще на щось здатен. Знайти таку планету!..

Сіроока жінка вдячно усміхнулась:

— Ти в мене ясновидець, Джоні. Але боюся, що ми там пробудемо недовго. Мине кілька днів, і ти знову зірвешся з місця.

— Побачимо. А тепер розбуркай нашого Свояка. Годі йому вилежуватись, — і капітан знову зосередив погляд на голубій планеті.

Через кілька годин зореліт вийшов на орбіту. Ще трохи — і він опустився на майже круглому плато, яким закінчувалась невисока тутешня гряда.

— Ми з’явилися сюди разом із сонцем, — сказала Маргарет. — Це, мабуть, добра прикмета, правда? Шкода тільки: нікому стрічати.

Джон Фейр закохано обвів поглядом струнку постать дружини. Захотілося обняти її, пригорнути… Якби ж поруч не стовбичив оцей Свояк! Так вони жартома охрестили свого супутника, якого їм в останню мить підкинули в Комісії міжпланетних польотів.

“Турист”, “морока”, “живий баласт” — як тільки не називали таких пасажирів астронавти! Бо, звісно, користі від них у рейсі ніякої. А вернешся назад — подавай цілий список спостережень, пиши докладний звіт, як він у тебе поводився… А весь цей клопіт від мудрагелів психологів. їм що — давай матеріал для дискусій, дисертацій…

— А ось і господарі! — Маргарет закинула голову і пальцем показала в небо.

Там, поступово розчиняючись у синій далині, кружляв якийсь великий чорний птах.

— Те, що тут нема цивілізації, майже аксіома. Планета дуже молода. Але якщо ми зустрінемо первісних людей, прошу не дуже кепкувати з науки.

— Гаразд, гаразд, — весело сказала Маргарет. — О, наш Ентоні вже роздягається!

— Тільки не спечись! — застеріг капітан, глянувши на Свояка. — А в тебе чудовий торс! — додав він. — Чисто тобі античний дискобол.

— Так, про це мені всі кажуть, — задоволено відповів Ентоні. — Особливо жінки.

— Ти бач! — присвиснув капітан. — Вони в тебе справжніми естетами були.

— А хто такі “естети”? — звів очі Свояк.

— Люди, що люблять прекрасне і розуміються на ньому, — пояснила Маргарет і перезирнулася з Джоном.

— Хе-хе, — заусміхався Ентоні. — Не думаю, щоб, скажімо, Крістіна розумілася на прекрасному, але моє тіло їй дуже подобалось.

— А потім вона тобі набридла? — запитала Маргарет.

— Авжеж, набридла. Розуму катма, та ще й бідна.

— Як для життя, то це занадто великі мінуси, — сміючись, зауважив капітан.

— Але ж, Ентоні, ти сам не із… — Маргарет підшукувала слова. — Не з учених і не з маєтних.

— Так, пані. Але наш брат завжди хоче знайти достойнішу від себе.

— О, та ти практичний хлопець! — знову засміявся капітан. — Ну, товариство! Чи не пора нам у мандри? Ні, ні, Маргарет, підемо я й Ентоні, а ти поки що вертайся в корабель. І гляди — не порушуй інструкцій.

Коли наступного дня жінка вийшла до них у красивій серпанковій сукні, з високою золотавою зачіскою, Джон Фейр аж рота відкрив з подиву: такою чарівною він уже давно не бачив свою дружину. Справжня фея!

Але ще більше вразив його Ентоні. Втупивши розширені очі в Маргарет, з кумедно розпростертими руками, він, наче сновида, рушив до неї, та під поглядами двох пар очей нараз отямився, опустив руки й хутко пішов до себе.

Капітан насупився. Зате в Маргарет настрій помітно поліпшився.

— Ти чого, Джоні? — трохи винувато запитала вона чоловіка. — Мабуть, я йому теж подобаюсь. Хіба це так уже й погано?

— Знаєш, я себе краще почуваю, коли тебе не їдять очима. І давай не будемо про це. Є справи важливіші.

Вони працювали в просторій неглибокій улоговині. Точніше, працював лише Джон Фейр. Ентоні ж носив за ним прилади. Капітан був у доброму гуморі, сипав дотепами, часто сміявся. Зате Ентоні ходив мовчазний і похмурий. Схоже було, сьогоднішня капітанова бадьорість його дратувала. Таким він лишався й після обіду… І коли Джон Фейр почав розповідати чергову кумедну історію, Ентоні несподівано урвав його:

— Слухай, старий! А ти знаєш, хто перед тобою?

— 3наю. Вродливий хлопець, якого після цього рейсу кохатиме вже не якась там дурна і бідна Крістіна.

Ентоні здригнувся і примружив око:

— Кажеш: не дурна й не бідна?.. — і якось недобре посміхнувся: — Хтозна, може, твої слова справдяться. — І вже різко: — Я був акробатом, капітане, тож добре знаю, що таке естетика.