Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 9

Але тікати було пізно. За плотом від вулиці він побачив того, кому викинув у вікно сірники, й другого, вищого на зріст, у світлому костюмі. Той, вищий, гукнув голосно:

— Вербицький! Я капітан міліції Ременюк! Пропоную тобі здатись! Ти оточений! Даю п’ять хвилин на роздуми!

Вербицького це зачепило за живе. Брутально вилаявшись, він з такою силою розчинив вікно, що з нього посипалося скло. Крикнув у відповідь:

— Мені думати нічого. Живим я вам не дамся! Спершу вас переб’ю, а потім себе!

— Не роби дурниць і виходь! — відповів йому Ременюк і прочинив хвіртку, щоб увійти на подвір’я.

— Стій! — заревів Вербицький. — Стій, бо вб’ю!

Від його крику дівчинка на ліжку прокинулась і голосно заплакала:

— Ма-ма! Ма-ма! Де ти, дядю Андлій?

Тієї ж миті в голові Вербицького сяйнула рятівна думка. Він метнувся до дівчинки, вхопив обіруч і став з нею перед розчиненим вікном.

— Слухай мої умови, — крикнув Ременюку. — В сараї мотоцикл, дайте на ньому поїхати! Інакше… — Обличчя його стало жорстоким, очі зблиснули ненавистю. — Інакше… уб’ю її, вас і себе!

Перелякане дівча не пручалось, лише голосно плакало, кличучи маму.

Ледве стримуючи розгубленість, Ременюк зупинився, помовчав секунду і якомога спокійніше відповів:

— Одразу вирішити не можу, треба порадитись. — Так само спокійно, як зайшов на подвір’я, він вийшов за хвіртку. Там прошепотів Карцеву: — Чув, які умови поставив, негідник? Що будемо робити?

— Може, йому ще наш автобус подати? — скипів Карцев. — Ситуація…

Вербицький, немов підслухавши їхню розмову, гукнув:

— І ще ось що, начальнички! Підженіть до двору свою машину, і нехай на моїх очах шофер переднє колесо спустить! А то, чого доброго, ще гнатись надумаєте!

Майже не розтуляючи губ, Карцев прошепотів:

— Погоджуйся, Олександре Денисовичу. Біс із ним, нехай бере мотоцикл. Далеко не втече. Я одним пострілом зніму його.

Ременюк, пригладивши густий русявий чуб, заперечливо похитав головою:

— Зачекаємо з цим.

— Тоді пропоную інше, — жваво заговорив Карцев. — Спробую попасти в будинок з іншого боку…

І на цей раз Ременюк заперечливо похитав головою.

— Воно б можна, але ж із ним дівчинка. Він її від себе не відпустить і… — Затим зняв із себе піджак, повісив на огорожу, відстебнув кобуру з пістолетом, простягнув Карцеву.

— Ти що надумав? — звів на нього здивовані очі Карцев.

— Поговорю з ним.

— Та він… він… — Карцев від хвилювання не знав, що сказати.

Ременюк поклав йому руку на плече, промовив заспокійливо:

— Лишилося ж у нього хоч що-небудь людське…

Карцев не схвалив капітанового задуму.

— Ну, іди, йди! У нього палець на спусковому гачку, а ми йому лекцію про любов і дружбу… Ти, Олександре Денисовичу, тут старший, за тобою, звичайно, останнє слово, але я не раджу ризикувати. Боюсь я за тебе, чесно кажучи…

— Нічого, Вікторе, нічого. Все обійдеться. — Ременюк стиснув руку товариша вище ліктя і, відчинивши хвіртку, широко ступив на подвір’я. — Вербицький, слухай мене уважно! — гукнув.

— Нам говорити нема про що! — почулось із хати. — Відпускаєш чи ні?

— Послухай, Вербицький! — Ременюк ступив ще один крок.

— Не підходь, уб’ю! — попередив той.

— Дивись, я без зброї! — розвів руками Ременюк. — А в беззбройного не стріляють!

— Гаразд, — поступився Вербицький. — Говори, що хочеш?

— Андрію, давай обговоримо твоє становище…

— Чого даремно язиком молоти! — вибухнув злістю Вербицький. — Яке твоє діло до мого становища? Нічого комедію ламати! Повертай назад, а то я й тебе з собою на той світ потягну.

Ремешок стиснув до болю кулаки, намагаючись стримати тремтіння пальців. Як не кажи, а Лрашно по-дурному вмерти, нізащо. Неголосно відказав:

— Вбити мене ти, звичайно, можеш. Це — раз плюнути. Але що тобі це дасть? Собі ж на гірше. А так…

— Що — “так”? — перебив Ременюка Вербицький. — Жалієш мене? Нічого жаліти… Мені вже все одно…

Ременюк не бачив Вербицького за стіною, але відчув, догадався, що той безнадійно-скептично посміхнувся, й договорив недоказане:

— У тебе є можливість, шанс, так би мовити… Не проґав його, Андрію.

— Немає в мене ніяких шансів! — з відчаєм відказав Вербицький. — Спік я свої пироги. Вишак мені світить!

— Це ти даремно! — бадьоро мовив Ременюк. — Адже, на твоє щастя, сержант живий!

Вербицькому від цього повідомлення перехопило подих, і він кілька секунд мовчав. Потім, оговтавшись, гукнув:

— Так я й повірив! Виманити мене хочеш! Дай слово!

— Даю, — без вагання відповів Ременюк. — Слово офіцера. Та втішати й лукавити не стану. Відповіси за свої вибрики. Але ж не все життя буде перекреслене…

Вербицький приголомшено мовчав, і Ременюк, відчувши, що настав вирішальний момент, підійшов до вікна, простягнув уперед праву руку, яка злегка тремтіла.

— Давай пістолет.

Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, не кліпаючи. Нарешті Вербицький не витримав погляду Ременюка, лайнувшись, відступив у глиб кімнати, прикриваючись дівчинкою, яку тримав за худенькі плечі.

— Гарно співаєш, начальнику, але не можу! — гукнув звідти. — Не вірю! Не про мене думаєш! Про дівчинку турбуєшся, про посаду свою, бо намилять вам усім шиї…

Ременюк бачив, відчував вагання злочинця і поспішив відповісти:

— І про неї турбуюсь. А посада у нас, Андрію, у всіх одна: бути людиною! Справжньою людиною на землі!

Ці його останні слова, мабуть, таки зачепили в озлобленій, зачерствілій душі Вербицького оту життєво важливу струну, яка є в кожної людини, дійшли до його свідомості, і він, важко зітхнувши, опустив перелякану дівчинку на підлогу, повільно рушив до вікна й поклав пістолет на підвіконня.

Переклад з російської.

Геннадій Прашкевич

РОЗГРАБОВАНЕ ДИВО

Пригодницька повість

І. БІЛІ ВЕЛЕТНІ

Таких, як я, можна побачити в будь-якому недорогому барі Солсбері, Стокгольма, Парижа, Брюсселя, Лондона. Серед нас є французи, бельгійці, німці… За нами — минуле і великий досвід поводженйя з холодною та вогнепальною зброєю. Кажуть, у нас немає майбутнього. Це не так. Доки в газетах з’являються повідомлення про військові перевороти, доки існують спокійні і неспокійні колонії, ми потрібні тим, в чиїх інтересах здійснюються ці перевороти, і тим, кому належать ці колонії. Новоспечені диктатори чи спеціальні комітети постачають нас зброєю, і ми летимо в яку-небудь Гвінею, Мозамбік, Анголу. Наша робота — вбивати. Ми — солдати Іноземного легіону.

І до Конго я потрапив з легіоном.

Американський “Боїнг-707” належав бельгійській авіакомпанії “Сабена”, а пілотували його англійські льотчики. Але мене це не цікавило. Чхати мені на те, хто і які літаки водить. Я летів працювати, а не розв’язувати ребуси. Тим більше що, займаючись моєю роботою, не слід знати більше, ніж належить.

Катанга…

Жалюгідна спекотна земля з термітниками, що стирчать, ніби дзоти, над мертвою сухою травою. Незвично високі, з товстими деревами на верхівках, то жовтогарячі, то мертвотно-сірі, то червоні, то фіолетові термітники громадяться один на одного і, як надовбні, тягнуться через усю Катангу — від озера Танганьїка до Родезії.

Племен у Катанзі не злічити. Я намагався колись дізнатися про них хоч що-небудь, та в голові, мов рядки незрозумілих і зловісних заклять, лишилися самі назви — лунда, чокве, лвена, санга, табва, бвіле, тембо, зела, нвенші, лемба… Були ще якісь, я їх не запам’ятав. Та й перелічені лишилися в пам’яті тільки тому, що з одними, зв’язаними з партизанами-сімбу, ми боролися, інших, що визнавали владу Моїза Чомбе, підтримували. Платив нам, ясна річ, Моїз Чомбе. На нього ми й працювали.