Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 7

2

У парку помітно посвіжіло, запахло нічною росою.

Десь тоненько писнула якась пташка, й знову запанувала тиша.

Андрій Вербицький ковтнув із пляшки вина і, засунувши її в кишеню плаща, відкинувся на спинку лави. Вчора він не думав і не гадав, що опиниться за сотню кілометрів від дому, в цьому по-осінньому непривітному парку, а сьогодні, бач, сидить тут, не знаючи куди податися, що робити. Знайомих у нього в Києві не було, і він почувався в ньому бездомним псом. Як по-дурному складається його доля! Куди ж податися проти ночі? На вокзал? Там тепло, але ж ризиковано — міліція. А йому від неї треба бути якнайдалі. Становище, хай йому чорт! Дарма, до ранку він якось передрімає на цій лаві, а вранці поїде до Павла, двоюрідного брата, що працює цід Києвом у лісництві, поживе в нього тиждень-два, а там буде видно. Безвихідних становищ у житті не буває. Може, Павло щось порадить, чимось допоможе, хоч і бачились вони дуже давно, і стосунки між ними ніколи не були міцними.

Здригнувшись від нічної прохолоди, підняв комір плаща, заплющив очі, щоб задрімати, але де там! Заважали думки, тяжкі й невеселі. Картав себе, що не дотримав слова, даного самому собі, — після відбуття покарання жити чесно, але знову підвела легковажність, жадібність до грошей. Як тільки вчора увечері Костя прийшов до нього з ключем від сейфа (батько з мачухою пішли в гості), про все забув. Дитячий садок близенько, за десять хвилин здійснив задумане. Адже охорони ніякої. Грошей у сейфі виявилось, мов кіт наплакав — дві десятки й жменя дрібних, зате у верхньому, маленькому відділенні, Андрій знайшов велику, перев’язану ниткою пачку облігацій трипроцентної позики. Мабуть, про них і згадувала Костина мачуха.

Про облігації Андрій Кості не сказав, а гроші розділив порівну.

Сьогодні вранці він прокинувся від неприємного почуття тривоги, з холодним потом на лобі. Витер його рукою, схопився з ліжка. В квартирі тихо, мати вже давно на роботі. Виглянув у вікно — день як день. Заспокоїв себе: чого злякався? Все зроблено акуратно — комар носа не підточить. Тепер він з грошима, буде на що погуляти. І не в дешевій забігайлівці, а з шиком, у ресторані. Бо ж облігацій — на цілу тисячу! Одержить гроші в будь-якій ощадкасі — і гуляй душа без кунтуша.

Швидко вмився, зібрався в місто, щоб реалізувати свій задум, але, вийшовши на балкон тернути щіткою запилені черевики, обімлів. Біля дитячого садка, який було видно з п’ятого поверху, мов на долоні, побачив міліцейську машину.

За хвилину прибіг Костя, блідий, розгублений. Він теж побачив машину.

— Що робити? — прошепотів збілілими від страху губами.

— Спокійно, без паніки! — гримнув на нього Андрій, хоч у самого всередині все тремтіло. — Ти не маленький, візьми себе в руки. Будуть допитувати — від усього відмовляйся. Ключа від сейфа не бачив і не брав… А десятку давай сюди. Щоб ніяких доказів! Зрозумів? І ще зарубай на носі: ти мене не знаєш і я тебе теж. Повір мені: потягають, потягають і відчепляться. Ти неповнолітній, нічого тобі не буде.

Костя пішов, пообіцявши робити все як він порадив, але страх в Андрія не минав. Подумав: “Слабак. Притиснуть — і розколеться. Треба рвати кігті”.

Непомітно вислизнув з будинку, поспішив до матері в кінотеатр.

— Ти тільки не хвилюйся, ма, — сказав, викликавши її з каси. — Я зараз же негайно їду. На БАМ. Розумієш, прийшли дружки, на кражу запрошують. А я не хочу. Хочу чесно жити. Ось і поїду. Попрацюю, грошей зароблю, а вони тим часом забудуть про мене. Зрозуміла? Тільки одне тебе попрошу: всім, хто б не питав про мене, кажи, що я поїхав учора вранці. Добре? Учора вранці.

Мати завжди лишається матір’ю. Хоч, мабуть, і відчула вона щось недобре, догадалася, що неспроста виїжджає Андрій так раптово, однак погодилась.

“Все влаштується, все втрясеться, — заспокоював себе Андрій. — Паспорт і трудова книжка при мені…”

Його думки раптом порушив чийсь голос за кущами неподалік:

— Іди потихеньку, я дожену!

Андрій здригнувся, випростався на лаві. Кого це в таку нору чорти тут носять?

3

Похмурий, невеселий ішов сержант Зінчук поруч зі своїм напарником. Його гризло сумління — мимо своєї волі підвів дівчину. Призначив побачення, а тут непередбачене чергування. Товариш, який мав чергувати, раптом захворів, і начальство звеліло підмінити його. Хотів був заперечити, сказати, що за графіком він вихідний, але не посмів. Скажуть: без року тиждень у міліції, а вже за графік чіпляється. Та й незручно перед товаришем, адже не винен він, що захворів. З кожним таке може трапитись. Але як це розцінить Оля, чекаючи його, Зінчука, біля поштамту? Що подумає про нього, не діждавшись? Напевне образиться. І Зінчук, ідучи поруч напарника, обдумував, як буде пояснювати.їй, чому не прийшов.

— Та ти мене зовсім не слухаєш, — штовхнув його плечем старшина Петров. — Я до тебе звертаюсь, а ти наче оглух.

Зінчук здригнувся, ніби його раптово розбудили.

— Слухаю, товаришу старшина! Уважно слухаю.

Петров розсміявся.

— Бачу, як уважно. Про свою дівчину задумався… Нічого, поясниш їй, в чім річ, і, коли любить, не образиться. Пройдись по цій алеї, а я телефонну будку пошукаю, додому подзвоню. Дочка моя, Наталка, сьогодні вперше в театрі виступала, кортить дізнатись, як воно там…

— Гаразд, — кивнув головою Зінчук.

— Іди потихеньку, я дожену! — сказав Петров і зник за поворотом доріжки.

…Кроки наближались, і Вербицький, придивившись, обімлів. Алеєю йшов міліціонер. Тікати пізно — дожене. Вирішив сидіти, може, все обійдеться.

— Громадянине, ви що тут робите? — суворо запитав Зінчук, зупинившись перед Вербицьким і намагаючись увімкнути ліхтарик, який чомусь не хотів засвічуватись.

Вербицький, удаючи сонного, здригнувся, випростався на лаві, роблено позіхнув і провів долонями по обличчю, немов зганяючи сон.

— Та ось… маю халепу, — відказав ліниво, розтягуючи слова. — Приїхав у гості до брата, а дома нікого… Сусіди сказали, на другій зміні обоє… Вони з дружиною на одному заводі разом працюють… Ось і вирішив у парку почекати, поки прийдуть. А воно з дороги стомився і… задрімав. Спасибі, що розбудили… Зараз уже брат, певне, дома, — глянув на світний циферблат годинника й підвівся з лави.

Але Зінчук не повірив йому. Відчув — бреше.

— Прошу ваші документи.

Вербицький промовчав, гарячково обдумуючи, як відповісти, щоб відкараскатись од цього настирливого служаки.

А той уже наполягав:

— Я прошу вас показати документи. Сподіваюсь, вони у вас є?

— Звичайно… аякже, — тремтячим голосом відповів Вербицький, готуючись до найгіршого.

— Ходімте до світла, — холодно запропонував Зінчук і рушив перший.

Середнього зросту, міцно збитий, у новій формі, яка гарно сиділа на ньому, він ішов не поспішаючи, впевнений, що затриманий покірно йде за ним. Ще не було випадку в його хай і недовгій службі, щоб хто посмів не послухатись працівника міліції.

Вербицький справді неохоче рушив за ним, човгаючи ногами, немов на них були причеплені гирі, і думав: ну от і все, кінець. Тобто початок кінця. Адже цей вискочка-сержант тут, у парку, не сам. Мабуть, з ним в старший, досвідчений міліцейський вовк, той, що казав йому: “Іди потихеньку, я дожену…” Він одразу розкусить його, Андрія, не повірить легенді про брата і вчепиться мертвою хваткою. Потягнуть у райвідділ, обшукають, знайдуть облігації, побачать на руках наколки, і закрутиться карусель. А ще як той шмаркач Костя розколеться, — пиши пропало. І раптом блискавкою думка: а що як викинути облігації? Отут, у кущі? Міліціонер же йде попереду! Не побачить! Бо вони — важливий доказ. А без них він чистий! Спробуй доведи! Викинути негайно!

Поліз рукою в кишеню, затис пачку в долоні, але викидати не посмів. А може, не треба поспішати? Може, все обійдеться? Погортають паспорт, і на цьому все скінчиться… А облігацій можна потім не знайти. Це ж тисяча карбованців! Тисяча!