Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 5

Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.

Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.

Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..

…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.

Коли під’їжджаєш до цих гір, навіть на думку не спаде, що там, серед стрімчастих вершин, є долина, а довкола в скелях видовбано ціле місто…

Потрапити в Петру можна тільки одним шляхом — глибокою вузькою ущелиною, що тягнеться від селища Ваді-Муса. Сотні років вода прорізала тут собі дорогу, якою скористалося древнє арабське плем’я набатеїв, котре ще до нашої ери проникло далеко в гори. Знайшовши там притулок, плем’я надовго захистило себе од вітрів і палючого сонця, од звірів і поневолювачів.

Спершу Петра була лише місцем схову скарбів, що діставалися набатеям від пограбування караванів, які йшли з Індії і Саудівської Аравії. Згодом набатеї зрозуміли: краще брати з караванів мито. Відтоді встановлюється контроль майже над усіма караванними шляхами. Зібрані кошти набатеї вкладають у будівництво своєї столиці. Але як будувати і де? Долина для цього замала, лісу поблизу немає, мало води…

І ось набатеї беруться довбати собі палаци прямо в скелях. В архітектурі вони охоче підпадають під вплив греків, хоча розвивають і власний стиль, заснований зокрема на ассірійському будівельному мистецтві. З тих пір у скелях почали з’являтися будинки в два і три поверхи, які всередині з’єднувалися сходинками. Всі будови прикрашаються численними шпилястими вежами. Водночас у Селлі набуває широкого розмаху гончарне виробництво. З’являються мідні гроші.

Найгострішою проблемою стає вода. Струмок, що тік із Ваді-Муси, скоро пересох, місцеві джерела аж ніяк не могли забезпечити потреб міста. Тоді від джерел Ваді-Муси набатеї проклали канал. На випадок, якщо б вороги, перекрили його, в скелях було висічено величезні резервуари для дощової води. По збірних каналах вона звідусіль збігала в запасники, а звідти в разі потреби надходила в центральні квартали.

Петра стала багатою і неприступною. І хоча під час розпаду грецької держави довколишній світ хмелів від крові, виснажуючи себе війнами, набатеї мирно жили в своїй потаємній столиці. Правда, незадовго перед початком нашої ери набатейський король Аретас III розширив свої володіння, які охоплювали територію аж до Дамаска.

Розквіт Римської імперії позначився і на культурі Петри. Особливо це видно з архітектури. В той час тут з’являються колони і трикутні фронтони.

Наслухані про незліченні багатства Петри, римляни кидають пожадливі погляди на це далеке місто в скелях. А незабаром біля Ваді-Муси з’являються їхні озброєні легіони. Вони тричі пробують штурмом взяти місто, проте щоразу зазнають невдач. Обклавши набатеїв даниною, роми полишають Петру. Та ненадовго. У 106 році нашої ери Петра все ж стає римською провінцією.

За часів римського правління місто досягає найбільшого розквіту. Імператор Троян прокладає сюди велику дорогу, що з’єднує Петру з Червоним морем, будує нові храми, амфітеатр, лазні, житлові квартали. Одначе розквіт тривав недовго. Вже в III столітті починається швидкий занепад. Каравани, які ще недавно проходили поблизу Петри, тепер здебільшого повертали на Пальміру.

В цей період у Петру приходить християнство. Деякі усипальні перетворюються на церкви, а один із кварталів дістає назву християнського.

Тим часом караванів зовім не стало, і місто, втративши джерело прибутку, занепадає. Вулиці, по яких ще недавно гриміли царські колісниці, поринають у первісну тишу, а в палацах, яким не було рівних на той час, знаходять пристановище хижі звірі. Водозбірні канали помалу заносить піском, дороги руйнуються…

Минув ще якийсь час, і Петру зовсім забули. Вона стала легендою, біблійним дивом. Дослідники шукали її, але намарне. Неприступні гори і людська безпам’ятність кілька віків оберігали це місто від пограбувань та руйнації. Лише 1812 року його знаходить Буркхардт. Це перший європеєць, що побував у казковому місті, і, можливо, перший, хто звідти повернувся…

Нині Петра вважається найціннішою історичною пам’яткою Йорданії і охороняється державним законом. Вже десять років, як король заборонив проживати людям у цьому древньому місті, і тут усе більш-менш пристосовується для відвідин місцевих та іноземних туристів.

Ми починали огляд із Ваді-Муси. Тепер тут збудовано модерний готель, ресторан-грот, автогаражі. До послуг туристів і розцяцьковані коні, яких можна найняти до Петри. Але ми зумисне відмовляємося від будь-якого транспорту і йдемо туди пішки. Дорога і справді довга. Тісною напівтемною ущелиною вона тягнеться п’ять кілометрів.

Раптом скелі розступаються — і перед нами велична картина древньої усипальні. При сліпучо-яскравому сонці спершу здається, що це витвір не людських рук. Тільки потім свідомість поволі вбирає дивовижні форми скульптур і рідкісне забарвлення кам’яної брили, перед якою цвітуть олеандри. Це найкраще збережена і найкрасивіша частина міста. Можливо, тут поховано одного з найбагатших королів Петри, а може… Урна на вершині цієї усипальні подзьобана й почеркана кулями. Певне, її не раз пробували зруйнувати, щоб добути скарби, які, за переказами, і в ній заховано.

Трохи далі у видолинку розташовано храми, палаци, лазні, житлові квартали. В центрі — красива брукована вулиця. Всі пам’ятники і храми — набатейського і римського періодів. Стиль і архітектура їх, як ніде, відповідає будівельному матеріалу. Пісковик відзначається виключною м’якістю, обробляти його дуже складно. Роботи древніх майстрів просто-таки казкові. Вони не губляться на тлі і грандіозних стрімчаків і водночас гарно вписуються у загальний пейзаж.

Від центру в усі боки вузькими яругами розходяться дороги. У схилах гір видовбано житла й усипальні. Тут Ще й тепер подеколи ночують бедуїни. Луна доносить їхні Дивні крики, коли вони зганяють докупи своїх кіз, а то й пісні, що химерно звучать у довколишній тиші.

Деякі з найвишуканіших усипалень видовбані на північному сході міста. Фасад однієї імітує триповерховий римський палац. Скеля була не досить висока, щоб збудувати тут третій поверх, тому добудовували його з кам’яних блоків. Усередині усипальні все так, як було колись по закінченні будівництва.

Високо в горах на заході міститься ще одна споруда, відома арабам як монастир. Це одна з найграндіозніших будов Петри. В монастирі, а точніше в храмі, є невеличкий вівтар, звідки відкривається чудовий краєвид на Ваді-Арабах. В ясний день з вівтаря видно Палестинські гори і Сінай.

…Назад ми поверталися тією ж тісною ущелиною. Зав’язалась розмова з інспектором по античностях Мухаммедом Муршетом. Не приховуючи своєї цікавості, питаю:

— Чи багато людей буває тут?

— В середньому за день десять-п’ятнадцять чоловік. Це тепер. А до війни з Ізраїлем бувало й п’ятсот, і більше…

— Чи безпечно проводити велику кількість людей ущелиною? А коли дощ?