Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 - Сорока Микола - Страница 11

Перед капралом, як завжди, лежала газета. Він узяв її в якомусь із браззавільських барів і постійно тягав з собою, загорнувши в целофан. Я ніколи не бачив, щоб капрал розгортав цю газету. Ні, він викладав її на стіл і міг годинами сидіти над нею, як над молитовником. Напевне, в газеті було щось таке, чого не прочитаєш у жодній іншій. Але запитувати у нас не заведено. Кожен знає про хлопців тільки те, що самі вони можуть сказати. Тож капралова таємниця лишалася таємницею для всіх нас. Зате кожен знав — капрал обожнює гроші. Географія й історія в його розумінні без сумнівів зводилися до чисто економічних понять — район робіт, оплата, тариф… “Істинна щедрість — це щедрість щодо себе” — ось, мабуть, улюблений афоризм капрала.

Пообідавши, француз знову причепився до бабінги, і кілька разів мені здавалося, що бабінга ось-ось вихопить у нього “вальтер” і мені доведеться за когось Із них заступатися. Але нічого не сталося. Француз знав, що робить. І хоча професійна надбавка за ризик передбачає дещо інше, він не без задоволення дратував бабінгу. Адже Буассар був справжнім легіонером, як кажуть, легіонером до останньої години; і там, де він проходив, трава, як правило, піднімалася так само повільно, як і під ногами голландця. А це дещо означало.

Прихопивши кілька бляшанок з пивом, я ліг на розстелений у траві плащ. З-за тоненької гілочки на мене круглими тупими оченятами глянула маленька зелена жабка, і я згадав раптом слова одного дивака про те, що в спокійному стані жаби нібито зовсім нічого не бачать. Світ для них — суцільне голубе тло. Але, як роз’яснив мені той-таки дивак, бідним жабам і не треба нічого зайвого бачити, адже в найгіршу погоду вода зберігав свій голубуватий відтінок, і досить жабі почути ворога, як вона автоматично стрибає на голубе, у воду… Ясна річ, з таким зором є свої незручності. Наприклад, жаба може здохнути від голоду, перебуваючи серед убитих комах. Зате якщо вже перед нею ворухнеться щось кругле й невеличке, вона свого не проґавить! Як легіонер… Гроші — ось те голубе тло, на яке ми автоматично стрибаємо за будь-якої погоди…

Француз сів поруч, усміхнувся?

— Усташ, ти знаєш, якої масті зебра?

Я розумів, що прийшов від зовсім не для того, та про всяк випадок зауважив:

— Вона смугаста, Буассар.

— Гаразд. Хай так… Але біла вона з чорними смугами чи навпаки?

— Обговори це з бабінгою, Буассар.

Однак французові хотілося погомоніти. За кілька хвилин він виклав усе те, заради чого підкочувався:

— Усташ, кажуть, ти був у Каркахені?

Про такі речі не питають, буассар це знав. Та останнім часом ми з ним досить близько зійшлися, і він, мабуть, вирішив, що інколи може ставити й такі запитання…

— Не злися, — сказав він. — Я просто згадав одногр хлопця. Він був італійцем і працював на солідну газету, а може, й на Інтерпол, тому що завжди потрапляв у різні історії. Врешті це кепсько скінчилося. Браззавіль — не Париж, а легіонери — не шансоньє… Цей макаронник, Усташ, цікавився біографіями таких, як ми, і зумів узяти інтерв’ю навіть у майора Мюллера.

— Навіщо?

— Щоб поговорити про нас із європейцями. Щоб розповісти всім, які ми нібито бандити… І чому я тобі це кажу… У списку цього макаронника був і якийсь хорват на прізвисько Усташ, сліди якого простежено від фашистської Хорватії до Аргентіни, до Іспанії, до Конго… Я, звичайно, вдав, що вперше про такого хорвата чую, але цей італієць був упертий, і не відставав від мене, і навіть про мене самого розповів дещо цікаве. Ну, а про тебе говорив майже як про рідного — так довго він вивчає твою долю. І особливо добре пам’ятає тебе по Каркахені…

— Чого він ще хотів?

— Побачити тебе… Кілька років тому він зумів дістатися до іспанського селища Бенінганім, що лежить поряд з Каркахеною, де, як з’ясував макаронник, містяться військові табори усташів, вишколених для спеціальних акцій проти нинішньої Югославії… Я тільки тому й запитую тебе, Усташ, бо дечого не розумію… Адже, коли нема такої держави, як Хорватія, що загула з третім рейхом, то як можуть бути у тій-таки Іспанії військові табори хорватів?

— Ці хлопці — іммігранти, — неохоче пояснив я. — Їх небагато. Вони займаються тільки спортом.

Буассар затрясся від сміху:

— Звичайно, спортом, хто заперечує!.. Я теж ним займався, бачиш, скільки на моїй пиці шрамів! Тільки це було в іншому спортивному таборі, і перебували там не хорвати.

Я уважно подивився в круглі очі француза й нетерпляче повторив:

— Базікай з негрилем, Буассар. Мене від таких бесід нудить.

Хоча в принципі француз казав правду — всі ми пройшли через одні й ті ж “спортивні” табори, і всім нам нікуди було повертатися, бо свої країни ми втратили…

— Гаразд! — утішив мене француз. — Я не хочу копатись у твоїй біографії. Та й тойїталійчик до тебе не чіплятиметься. Він потонув у озері Альберта… Нещасний випадок… Він плив тоді поруч з Ван-Деєртом. Я потім сам бачив, як майор Мюллер поплескав голландця по плечу… — Буассар помовчав і знову почав нудити: — А взагалі макаронник мені багато чого розповів. Про усташів, наприклад… Діяч, що заснував вашу партію… Як його? Ох, ці слов’янські імена!.. Ага, так! Анте Павелич! Отож цей Анте Павелич був крутим на руку!.. Ван-Деєрту його витівки були б до душі!

— Якби Гітлер не програв свою війну, — скипів я, — ми б не швендяли по чорних Конго. Програли всі, хто ставив на Гітлера, не тільки я. Але я хоч живий, і тому шукаю можливості виплисти знову… Забудь, що я усташ! Вважай, що це тільки прізвисько!.. Справжні усташі не блукають по Африці. Вони готуються до повернення не тут. І вірять, що все можна повернути. А я не вірю. Я сам по собі! Мені потрібні тільки гроші!

Я справді так думав. У мої роки не тішать себе ілю^ віями.

— Бабінго! — загорлав я. — Принеси пива!

Буассар відкрив ножем принесені пегрилем бляшанки, і ми мовчки випили. А потім заговорили про роботу. Без патетики, не наголошуючи на тому, що ми малинові берети, сині гуси, рейнджери і як там іще? Ага — білі велетні! І зовсім були заспокоїлися, як раптом у незримому, закритому непроглядним густолистим небі пролунав далекий гул, що перейшов у свист, він дедалі дужчав, і ми мимоволі звелися, намагаючись зрозуміти, чий це літак витягує свою останню, лебедину пісню. А потім гримнув вибух. Луна довго проривалася до нас через глуху ковдру джунглів.

— Хтось із верхніх, — зазначив француз. — Я ніколи їм не заздрив.

Але я не чув Буассара. Мене вразив Ящик, що кулею вилетів із свого намету. Його плоске сіре обличчя заціпеніло від жаху. “Боягуз! — вирішив я. — Що з того, що він уміє володіти своїм кулеметом? Все одно — боягуз!”

— В машину! — гаркнув, вискакуючи з палатки, капрал.

Ретельність — це теж входить у нашу роботу.

За п’ять хвилин усі ми, окрім Ящика, що лишився з бабінгою в таборі, сиділи в джипі. Запізнившись, голландець штовхнув Буассара, і той вилаявся.

Джип плигав по слоновій стежці, а ми вголос гадали: матимемо що-небудь від цієї вилазки чи ні?.. Врятувати пілота — за це належала чимала премія… Ну, а коли там самі трупи, завжди знайдеться щось у їхніх кишенях. На цих справах ми розумілися. Врешті, не діляться один з одним тільки живі. А мерці з живими завжди готові поділитися по-братськи…