Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 77

До речі, пане Лужков, Росія чомусь вивчає не історію російського народу, його становлення й розвитку, а історію Російської держави, намагаючись завуалювати, що сама ця держава відбрунькувалася від імперії Золота Орда, і базовим етносом московської держави стали фіно-татарські племена. І починаєте ви вивчення історії своєї держави зовсім нелогічно — з Києва, а не з норманського минулого династії Рюриковичів. Якось із середини починаєте, зовсім забувши, що історію держави творить народ, а не його володар — зайда.

Навіщо російському істеблішменту знадобилася ця неправда — давно всім відомо.

Повернімося в чорноморські степи.

Зважаючи на подану тут таблицю, сподіваюся, пане Лужков, ви чітко розумієте, чиїми кістками вимощені степи Причорномор'я та Криму. Не забувайте й те, що з X до XVI століття ця земля або взагалі належала українцям, або вони в неї ходили, як до себе додому. А московити, ваші предки, у ті часи відзначалися, як правило, на річці Ока й значно північніше.

Настала пора, Юрію Михайловичу, поговорити «про місто російської слави — Севастополь». Як ми розуміємо, слава до міста Севастополя прийшла за часів оборонних боїв Кримської війни в 1854–1855 роках і бойових дій Другої світової війни під Севастополем (1941–1942 роки й 1944 рік).

Отже, освіжімо в пам'яті факти Кримської війни XIX століття.

Воєнні дії в Криму почалися з висадки десанту супротивників Росії 2 (14) вересня 1854 року. Обмежений союзний десант (війська Англії, Франції й Туреччини) складався з 62 тисяч вояків і висаджувався на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33,6 тисячі вояків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с. 512].

Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині Балаклава та Інкерман — частина міської території. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише забезпечити військову перевагу в силі й швидкими концентрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.

Таке військове уміння російського генералітету в Кримській війні під Севастополем!

А союзники, не до прикладу російським генералам і адміралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми полководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.

Тут час нагадати панові Лужкову про солдатів і матросів, які захищали Севастополь. Адже полягло під Севастополем 102 тисячі вояків, не кажучи вже про поранених — понад 300 тисяч. Російські генерали і адмірали ніколи, в жодній війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче — солдатську масу, що складалася переважно з інородців.

Нагадую прізвища солдатів і матросів, які особливо відзначилися під час першої оборони Севастополя: П. Кішка, І. Димченко, Ф. Заїка, І. Шевченко та сотні інших з подібними прізвищами.

Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.

Особливо теплі слова хочеться сказати про легендарного героя першої оборони Севастополя — матроса Петра Кішку, українця з села Ометинці (Вінницької області). Петро Маркович Кішка народився 1828 року в родині кріпака, сам був у рабстві в російського пана, і його діти до смерті працювали на російського поміщика. Така подяка російської правлячої еліти героям, які захищали її інтереси в боях.

Ось, пане Лужков, хто приніс славу Севастополю в обороні 1854–1855 років. Саме вони, українські хлопці, полягли на підступах і в самому Севастополі в ті далекі роки! 340

Прогнила Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев'яний вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійні кораблі й 50 фрегатів панцерних і парових.

А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу техніку «людський гарматний матеріал». Власні невміння і тупість закрили людськими життями. Якщо в цьому, пане Лужков, полягає «російська слава» ваших правителів і генералів, то в цій іпостасі ви обігнали увесь цивілізований світ. Тут валі пріоритет применшувати ніхто не стане.

Але в тій кримській військовій епопеї є ще один момент, про який пан Лужков просто не відає або свідомо замовчує.

Війна ж бо велася не лише в Криму, а й на Далекому Сході, і на Кавказі. Під час Кримської війни існувала ще й «героїчна оборона Петропавловська-Камчатського», де англійці й французи висадили десант 20 серпня 1854 року І спробували відторгнути від Російської імперії Камчатку.

Доводжу до відома Юрія Михайловича Лужкова, що обороною Петропавловська-Камчатського в 1854 році керував губернатор Камчатки генерал-майор В. С. Завойко, українець за народженням. Він не здав ворогу Петропавловськ, відстояв його в бою, зберігши для імперії і саме місто, і всю Камчатку.

Ось такі факти, пане Лужков, ви забуваєте. Якщо дотримуватися вашої логіки, то українці в часи Кримської війни отримали місто української слави — Петропавловськ-Камчатський. Але навіть дотримуючись вашої логіки, українці на Камчатку і Петропавловськ-Камчатський не претендують.

Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя десятки тисяч своїх синів і дочок, мають не менше право вважати його «містом української слави», ніж пан Лужков.

Будемо чесні до кінця, адже московити лише встигли раніше «застовпити» своїм генералам і адміралам бойову славу, оспівати її в піснях. Запевняю московського градоначальника, що поети і композитори України згодом зуміють відновити цей пробіл. Усі розуміють, і Лужков у тому числі, що якби українець посмів оспівати своїх севастопольських героїв раніше, в часи імперії, романовської чи більшовицької, то закінчив би життя на шибениці або у в'язниці.

Московський істеблішмент жорстоко карав людей, які намагалися зазіхати на його брехливу історичну і героїчну міфологію. Згадайте, пане Лужков, як Москва переслідувала поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну».

Про другу Севастопольську оборону 1941–1942 років і штурм міста у травні 1944 року намагатимуся говорити коротко.

Як і в давні роки, на Чорноморському флоті служили переважно українські хлопці.

Природно, генералітет і в радянській імперії у своїй масі був російським.

Чудову пораду панові Лужкову дав глава однієї з міських адміністрацій півдня України, порекомендувавши відвідати Севастопольський меморіал і переконатися в переважно українських прізвищах вояків, які особливо відзначилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх національностей, похованих під могильними плитами на військових цвинтарях Криму й Севастополя.

Ми повинні розуміти — за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національностей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиблих приніс славу своєму народу. І має бути соромно панові Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на «російську» і «неросійську». Йому відповідати перед солдатами-героями.

Мені лише хотілося пояснити московському градоначальнику, що міст «російської слави» на території колишньої імперії не існує й існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по собі російський народ у ній ніколи не становив звичайної арифметичної більшості. Не варто забувати: у радянській імперії в росіяни записувалися всі, кому не ліньки — євреї, білоруси, татари, українці, німці, чуваші, мордва, башкири, поляки, марійці, якути, ненці, карели й багато хто інший. Зросійщення віталося й заохочувалося повсюдно.