Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович - Страница 62

Але військо наше протягом тижня стомилося до краю; завжди стояло зі зброєю, не мало часу відпочивати і, за браком їстівних припасів, харчувалося лише сухим хлібом…

Бажаючи вжити всіх засобів, щоб узяти Казань із меншим кровопролиттям, він (Іван Грозний. — В. Б.) велів службовцеві в його війську… Німецькому Розмислу (тобто інженерові. — В. Б.) робити підкоп від ріки Булака між Аталаковими та Тюменськими воротами» [1, том VIII, с. 214–216].

Підкоп робив німецький інженер для закладки порохового заряду й вибуху. Автор цими словами нагадує, хто ще з тих часів приносив московитам інженерну думку і пізнання. Як бачимо, все запозичувалося із Західної Європи, навіть інженери-фахівці. Свої ж бо вищі навчальні заклади з'являться тільки через 200 років. Хоча нам усе життя вбивали в голову, що Росія несла підкореним народам передову науку і культуру. Послухаймо далі:

«Тіла ворогів лежали купами. Воєводи виявили там чималу здобич, переночували і пішли далі, до Арського міста (поблизу Казані. — В. Б.), місцями приємними, дивно плодоносними, де Казанські Вельможі мали свої доми сільські, гарні й багаті. Росіяни купались в достатках; брали, що хотіли (вони завжди й скрізь так чинили! — В. Б.): хліб, мед, худобу; спалювали селища, вбивали жителів (зверніть, шановні читачі, увагу — вбивали мирних жителів, воїни були в Казані. — В. Б.), брали в полон лише жінок і дітей (тут уточнимо: грудних і не вищих — від землі до осі воза. — В. Б.). Громадяни Арські пішли в дальші ліси; але в домах і в крамницях залишалося ще чимало коштовностей, особливо різних хутр, куниць, білок. Звільнивши багатьох Християн-співвітчизників, що були там у неволі, Князь Олександр через десять днів повернувся з перемогою, з достатком дешевого продовольства, так що відтоді платили в стані 10 грошей за корову, а 20 за вола. (Тому й дешево, що награбоване! — В. Б.). Цар і військо були раді…

Іоанн велів біля Арських воріт підкопати тераси і землянки, де ховалися жителі (Казані. — В. Б.) від нашої стрілянини; ЗО вересня вони злетіли в повітря. Ця страшна дія пороху, хоча вже й не нова для Казанців, спричинила заціпеніння і тишу в місті на кілька хвилин…

Розпачливі Татари, зломлені, повершені зі стін і веж, стояли твердим оплотом на вулицях, рубалися шаблями, зчіплялися за руки з Росіянами, різалися ножами в жахливій січі. Билися на парканах, на покрівлях домів; скрізь топтали ногами голови й тіла… Наші долали у всіх місцях і тіснили Татар до укріпленого Палацу Царського. Сам Едигер… бився… раптом помітив, що юрби наші рідіють; бо Росіяни, опанувавши половиною міста, славного багатствами Азійської торгівлі, спокусилися його скарбами; залишаючи січу, почали розбивати доми, крамниці — і самі чиновники, яким наказав Государ іти з оголеними мечами за воїнами, щоб нікого з них не допускати до грабежу, накинулися на лакомину. Тут ожили легкодухі боягузи, які лежали на полі мовби мертві або поранені; а з обозів прибігли слуги, кашовари, навіть купці; всі жадали здобичі, хапали срібло, хутра, тканини; відносили в стан і знову поверталися в місто, не думаючи допомагати своїм у битві.

Казанці скористалися втомою наших воїнів (оце так Карамзін! Виявляється, скористалися не вульгарним грабунком, а — втомою! Така ось брехня дуже вартісна, необхідна для «великороса» — вона відводить від істини й виправдує будь-яку підлість. — В. Б.), вірних честі й доблесті (у розбої, виявляється, є «честь і доблесть»! — В. Б.); вдарили потужно й потіснили їх, на жах грабіжників, які всі негайно кинулися навтьоки, перелазили через стіну і волали: січуть! січуть!..

Місто було взяте й палало у різних місцях; січа припинилася, але кров лилася; роздратовані воїни різали всіх, кого знаходили в мечетях, в будинках, в ямах («великороси» вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари, якими вони й були в ті часи. — В. Б.), брали в полон дружин і дітей або чиновників. Двір Царський, вулиці, стіни, глибокі рови були завалені мертвими; від фортеці до Казанки, далі на лугах і в лісі ще лежали тіла та плили по річці. Пальба замовкла; в диму міста лунали тільки удари мечів, стогін тих, кого вбивали, клич переможців» [1, том VIII, с 217–225].

М. М. Карамзін був палким великоросом на службі в імперії й Государя. Він старанно запустив свою порцію «доважку брехні» й вимислу в історію імперії. Коли читаєш ці моторошні сторінки (для великороса — насолода!), думаєш, якою страшною ціною платили народи за «збирання землі російської». Казанці (булгари) лише в битві 1552 року втратили не менш, як 70 тисяч своїх синів і дочок.

Але М. М. Карамзін не був би великоросом, якби не спробував перекрутити факти, виправдати жорстоке завоювання Казані. Ось які слова він вкладає у вуста літописця:

«Марно Іоанн висловлював мирні пропозиції, мовлячи до обложених, що якщо вони не хочуть здатися, то нехай ідуть, куди їм завгодно, зі своїм Царем беззаконним, з усім маєтком, із жінками й дітьми; що ми вимагаємо лише міста, заснованого на землі Болгарській, у древньому надбанні Росії» [1, том VIII, с. 219].

Як хотіли — так і вертіли. Будь-який вимисел був виправданням. Але вкрай важливо простежити, як змінювалося історичне обґрунтування права Москви на підкорення Казані. Царські й монастирські канцелярії Московії в XVI–XVII століттях не вельми мудрували і обґрунтовували ці жорстокі завоювання належністю «землі Болгарської» «древньому надбанню Росії». Мовляв, тільки прихід на ці землі злих татар не дозволив Рюриковичам прибрати Волзьку Булгарію до рук.

Незабаром з'явилося більш універсальне пояснення.

За тією новою, не менш фальшивою версією, світ був ареною жорстокого протистояння християнства з язичництвом, тобто нехристами, до яких, звісно, зачисляли й мусульман. І Московія, як «богообраний народ» — згадайте думку про «третій Рим», — мала «законне право» на займання «пустельних» земель, заселених богонеугодними народами.

За твердженнями великоросійської еліти, цивільної і церковної, лише землі, зібрані жорстокою кров'ю в «священні рубежі», є землями добра та справедливості. Ця очевидна брехня живе досі. Згадайте Чечню — там все погано і жорстоко, в Росії — добре й правильно. Спроби звільнитися від великоросійських завойовників завжди розглядалися як замах на територіальну цілісність «святої й неподільної Русі». Цим духам просякнуті всі великоросійські писання, всі «літописні зводи» від «Казанської Історії» до «Никоновського літопису» і «Царственої книги».

Що ж стосується «священних рубежів», то згодом вони поширилися в Україну, Прибалтику, Казахстан, Кавказ, Сибір і Середню Азію, а потім досягли планетарних масштабів, включаючи частину Німеччини, Польшу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, В'єтнам, Анголу, Ефіопію, Афганістан тощо. Скрізь, куди ступала нога «збирача землі російської», лилося море крові та сліз. Сьогодні з'явився такий собі Жириновський — новий «великорос», який мріє помити свої брудні чоботи у водах Індійського океану на нових «священних російських рубежах».

Так завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше — ідеями комунізму. Сьогодні в Чечні Російська православна церква знову відпускає гріхи, заохочує вбивства заради збереження єдності «землі російської». Якими би шляхетними цілями не прикривалися діяння із захоплення Казані та поневолення її люду, загарбник, тобто Московія, перед обличчям історії виглядає деспотом і варваром.

А зараз погляньмо, як під час захоплення Казані поводився «цар» Московський Іван Грозний. Для сучасників це дуже цінно.

«До Івана прискакав, захекавшись, боярин: «Государю, час їхати. Твої люди вступають у бій із татарами і твій полк чекає тебе»… Але Іван поважно відповів одним із тих текстів священного писання, запас яких люди його часу і розумового розвитку зберігали у своєї пам'яті. Він мовив про користь тривалих молитв і не йшов нікуди. З'явився новий гонець.