Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 22

— Ідея, що «все походить з одного», — вів далі пан Янек, — знов і знов поверталася, бо так уже влаштована людина, що вона не може довго ходити по землі, аби не поцікавитись, із чого і як вона зроблена, яка її внутрішня будова, і її цікавості та допитливості немає меж. І тільки Гермесові Трісмегістосу пощастило відкрити принцип Філософської вуздечки, субстанції, яка є основним елементом Філософського каменя і яка під час перетворення матерії, якщо вчений—алхімік поводиться обережно і обачливо, загнуздує й знешкоджує руйнівні сили. Але ці досліди все одно жахливо небезпечні й, усвідомлюючи це, алхімік залишає свої знання для себе, а в своїх книгах висловлюється такою мовою, щоб його не зрозумів читач невтаємничений, і мудрістю втаємниченого усміхається тим, хто його зусилля проголошує нісенітницею і божевіллям, і він навіть радий чути ці обмови, бо вони затушковують виняткову вагу його досліджень. З такого погляду алхімік — людина обережна, яка стереже вогонь, щоб він не потрапив до рук дитини, і дбає, щоб не повторилося те, що в сиву давнину часто траплялося з людством, про що Біблія згадує лише туманно, але з явною повагою й дрожем.

Певна річ, можна було б заперечити, мовляв, замість того, щоб у своїх книгах висловлюватись туманно й незрозуміло, алхіміки вчинили б набагато краще, якби взагалі не писали жодних книг; а замість того, щоб у своїх лабораторіях винаходити щось обережно й з осторогою, було б краще, якби вони замкнули їх на дев’ять замків; звичайно, так було б краще, але це неможливо, бо так само як людям не можна заборонити того, щоб вони вбивали один одного, так само не можна заборонити їм і того, щоб вони досліджували й розмірковували про речі поважні. Та якщо вже вони знищують один одного, бо така вже людська натура, справедливо хоча б те, щоб справами війни займалися лише досвідчені воєначальники, і коли вже та сама натура спонукає людей до роздумів і дослідження таємниць, які найкраще було б не розголошувати, то так само справедливо, щоб ці роздуми й дослідження перейняли на себе люди поважні, сповнені свідомості тієї небезпеки, яку вони могли б спричинити, якби при цьому забули досвід чотирьох тисячоліть. Тим часом переважна більшість дослідників, гнаних жадобою слави, визнання і влади, на повні груди сурмить про все, хоч би що вони відкрили, й легковажно пускає в світ свої винаходи, не зваживши навіть, що про ці винаходи скаже Бог, чи дасть їм своє благословення, чи зішле прокляття; алхімік пригнічує свою людську натуру й мовчить, бо якби він чинив інакше, рішення Господнє про його вчинок було б цілком однозначне: анафема. Пан Янек здригнувся й, перевівши подих, провадив далі:

— З огляду на ці причини, як ви, очевидно, теж чули, бо слухали нашу розмову справді дуже уважно, я б не довірив свій Філософський камінь навіть рідному синові, бо мій син не успадкував мого покликання і в його руках мій Камінь міг би завдати людям непоправної шкоди.

— Ваша теорія, Куканю, яку ви розвивали перед нами так велемовно, нам не до вподоби, бо вона вигадана якимсь песимістом, — сказав імператор. — В алхімії йдеться не про філософію і не про дослідження суті матерії, — в ній ідеться про виготовлення золота, tout court.[22] Іреней Філалет, а це, до вашого відома, авторитет, у своїх «Двадцятьох принципах Великого творіння» обумовлює перше й основне правило: «Хоч би хто вам казав, хоч би хто вас переконував, навіть якщо ви прочитаєте щось інше в книгах софістів, ніколи не відхиляйтесь від принципу, що ваша мета — золото, отже, золото — це єдиний суб’єкт ваших дослідів».

— Я розумію, що цей погляд задовольняє вашу величність, — сказав пан Янек.

— Так, він задовольняє нас, і через те ми його дотримуємось, — провадив імператор. — Ми схвалюємо, Куканю, вашу нехіть довірити свій Камінь недосвідченим рукам вашого сина. Але наші руки не можна вважати недосвідченими. Немає такого процесу, який був би нам невідомий. Отож довірте нам свій Камінь.

— Для мене, ваша величносте, це уявити до такої міри неможливо, що я не годен навіть усміхнутись, — мовив пан Янек. — Я просто не можу цього допустити, як не допускаю можливості існування дерев’яного заліза або рогатого кола. Я вжив порівняння з вогнем, якого алхімік стереже від рук дитини: так от, віддати Філософський камінь вам, володареві, що так жадібно прагне золота і влади, якщо розвинути далі моє порівняння, все одно, що дати дитині кресало і трут, підвести її до комори, повної висохлого зерна, і сказати їй: грайся тут.

— Це ви, Куканю, граєтеся з чимось вельми чутливим — з нашим терпінням і поблажливістю, — сказав імператор. — Ви осмілюєтесь стверджувати, що ми — дитина?

— Будь—який володар — дитина, — відповів пан Янек, — бо він так само, як дитина, живе захищений від реальності й жорстокості життя. Тому послухайте моє останнє слово, Cip: я не зраджу свого покликання й справи, і, якщо праця моя зійде нанівець, я стерплю це без ремства, але щоб я сам обернув її на пекло і прокляття, — ні, цього не буде.

— Не буде ні пекла, ні прокляття, — сказав імператор, — бо ми найвищим своїм словом обіцяємо вам, що не відлучимо вас від вашого Каменя, ви єдиний будете ним займатися й маніпулювати, як вважатимете за потрібне, певна річ, на нашу користь і з нашого відома. Зрозумійте, ваш Камінь мені потрібний, диявольськи потрібний, бо я маю ворохобного брата, який відщипує від території моєї імперії шматок за шматком, через що його конче треба було б повісити, а оскільки я, до того ж, мушу зламати опозицію станів, оскільки я мушу поставити навколішки турецького султана, оскільки я мушу… я мушу зробити тисячі інших речей, але не можу, бо для цього потрібні гроші й ще раз гроші, а їх у мене немає! От я вам і признався в своїй скруті і ви бачите, що не заради жадоби золота й влади я домагаюсь вашого Каменя, а в ім’я найвищих інтересів.

Пан Янек поважно притакнув.

— Так, достеменно так. Я ніколи не сумнівався, що володар не може застосувати Камінь на благо людства.

Спідня губа в імператора затремтіла, обличчя заблищало від поту, ореол влади, який осявав його, згас, і перед Куканем сидів звичайний, огрядний, сповнений відчаю чоловік, який нічого не розуміє.

— Але це неможливо, неможливо! — простогнав він. — Ми справді не можемо собі уявити, що десь поблизу заховано Філософський камінь, а ми не в змозі його одержати! Де цей Камінь? Де він? Відповідь на це запитання ховається в твоїй голові, Куканю, в твоєму мозку, і я можу зазирнути туди, розкраяти його, роздробити, розшматувати на волоконця, розчинити в кислоті…

Пан Янек усміхнувся.

— В старовинній легенді про святого Ігнатія розповідається, що коли тиран підняв цього святого на дибу, щоб він зрікся своєї віри, той навіть не писнув, а тільки невтомно повторював ім’я Христове. Тиран запитав його, чому він так чинить, й Ігнатій відповів, що це ім’я записане у нього в серці. Тоді тиран наказав вирвати серце з його тіла, розрізати навпіл, і справді — Христове ім’я було записане там золотими письменами. Та це наївна народна легенда, ваша величносте. У моєму мозку нічого не записано. Навіть якщо ви накажете розкраяти мій череп, ви нічого, геть нічого там не прочитаєте.

— Розкажіть нам, де Камінь, доброю волею, — сказав імператор і молитовно склав руки. — Ми благаємо вас про це. Ви розумієте, що це означає, коли володар імперії когось про щось благає? Будь ласка, розкажіть нам про це.

Пан Янек похитав головою.

— Тоді, — зітхнув імператор, — ми змушені будемо вдатися до засобу, котрий нам, як ми сказали, огидний.

Пан Янек кивнув головою.

— Я готувався до цього й ладен витерпіти будь—які тортури. Ах, відтоді минуло двадцять років, коли ваша величність уперше пригрозила мені тортурами й смертю на вогнищі. Признаюсь — тоді я потерпав. Але сьогодні — анітрохи.

— Так, ми чули, що немає таких тортур, яких ви не знесли б терпляче й без стогону, — сказав імператор. — Ви так сказали, і ми вам віримо. Та, можливо, ви зноситимете їх не так терпляче й не без стогону, якщо як перший ступінь цих тортур накажемо виривати розпеченими щипцями ребра не тільки вам, але й вашому синові.