Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 2

Цю преамбулу я дозволив собі зробити, бо без неї важко зрозуміти роман, який пропонується читачам. Чеська література, як і українська, має багату й розроблену традицію історичної белетристики. А сімдесяті роки (саме до них і належить трилогія Владіміра Неффа) явили низку історичних романів та повістей Мілоша В. Кратохвіла, Вацлава Каплицького, Богуміла Ржиги, Йозефа та Мірослави Томанів, Норбсрта Фрида, Алсксея Плудека, Алени Врбової та інших. Характерною ознакою цих романів є те, що вони, попри прив’язання їхнє до чеської історії, континентальні, тобто базуються на тлі європейської ба й світової (зокрема східної — Туреччина, Індія) історії і ставлять перед собою так звані світові морально—eтичні, людинознавчі проблеми. Трилогія В. Неффа цілком вписується в цю «нову хвилю» чеської історичної белетристики і с цікавою спробою сполучення засвоєних європейською літературою XIX і XX століть літературних форм та стилістичних засобів історичної белетристики, їхньою, я б сказав, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча, на мій погляд, з цим терміном треба поводитися обережно: будь—яка пародія — ознака виродження жанру, осміювання серйозного, це, зрештою, намагання покінчити з тими чи іншими уже смішними прийомами певного жанру.

Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій, тут перш за все згадуються романи А. Дюма і Брехтова «Матінка Кураж». Немало є в творі й гумору, є перегуки з «Декамероном» Д. Боккаччо. Але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII століття, а другої половини ХVIIІ—го — «Прекрасна чарівниця»), перекиданням прямих містків у сучасність, підкресленням того, що твір — це історія, розказана людиною двадцятого століття. Письменник прагне створити певною мірою універсальний твір, закидає, образно кажучи, вудочку, щоб його наживку схопив навіть легкочтивець, але мета автора, насмішивши й потішивши читача, сказати йому про речі далеко не смішні, про те, що болить і хвилює його, людину двадцятого століття, отже, він намагається втягти читача у сферу свого цілком серйозного мислення. Його позиція, як у середньовічних блазнів, що, вбравшись у блазенську одежу, вже тим самим здобувають право говорити те, чого не скаже людина у партикулярному костюмі. Адже письменник ставить перед собою не елементарно—травестійні завдання, гумор, пародія, навіть травестія служать йому приблизно так, як нашому Іванові Котляревському, адже справжня пародія в нашій літературі — це не Котляревський, а котляревщина. Цим таки завданням служить зумисна «літературність» твору, і це чиниться для того, щоб в уяві читача поставали відомі асоціації, пов’язані з раніше прочитаним («Дон Кіхотом», «Графом Монте—Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо), тобто автор, скажімо, не тільки закидає вудочку з наживкою легкочитцеві, але й читачеві, в голові якого уже утворені постійні асоціативні вузли, засновані на знайомстві з європейською літературою. Письменник ніби свідомо грає з читачем інтелектуальну партію, сплітаючи в одно засади авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично—пізнавального та історичного роману, засіває сторінки реаліями часу, обраного для розгляду, і пізніших часів.

Владімір Нефф — один із найплодовнтіших і найпопулярніших сучасних чеських письменників. Народився він 1909 року в родині празьких комерсантів. Учився в Празі, потім у комерційній гімназії в Женеві, служив у армії, працював, чи власне практикувався, в торговельних закладах Відня та Бремена, згодом повернувся на батьківщину. Мав усього двадцять чотири роки, коли видав «Турботи Ібрагіма Скали» (1933), детектнвно—пародійну повість, де зустрічаються перші засновки його поетики. В цьому ж стилі він пише й «Паперовий паноптикум» (1934) і «Темперамент Петра Больбека» (1934) — ось де початок відомої неффівської іронії. В «Останньому візнику» (1935) ця іронія також присутня. Тоді ж таки, в тридцяті роки, Владімір Нефф розробляє сімейний роман («Маленький велетень» — 1935, «Двоє за столом» — 1937 і «Бог марноти» — 1939) — зразки так званої психологічної прози, що дало письменнику змогу невдовзі створити вже чисто психологічний роман «Тринадцята кімната» (1944), твір без видимих часових орієнтирів, дія якого точиться на влтавському острові Кампа. Зрештою, «Тринадцята кімната» такий самий сімейний роман, але життя дорослих проглядається тут очима дітей хірурга Калісти і адвоката Дивіша. До історичної белетристики В. Нефф вдається в п’ятдесяті роки, саме в той час, коли література перебувала під сильним пресом вульгарної соціології — в 1953 році виходить його роман «Српновські пани», в якому йдеться про останніх королів чеської династії Пршемисловичів (кінець XIII — початок XIV ст.). Написано роман у формі хроніки замку Српно — того самого, де пізніше сидітиме в засланні Петр Кукань із роману «Королеви не мають ніг». І в цьому романі помічаємо властиву В. Неффові іронічність викладу. Загалом, історичний роман все більше й більше захоплює письменника, окрім того, його ваблять розлогі полотна, і в кінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років він видає «Шлюби з розрахунку» (1957), «Імператорські фіалки» (1958). «Лиха кров» (1959), «Весела вдова» (1961), «Королівський візник» (1965) — цикл з’єднаних між собою романів, своєрідне злиття історичного й сімейного романів — дія відбувається в Празі від середини XIX століття до 1945 року й оповідається тут історія родин Борнів і Недобилів, тобто маємо розлогу сімейну хроніку із заглибленням у найближчу в часі історію.

Трилогія ж, про яку ведемо мову («Королеви не мають ніг», 1973, «Перстень Борджіа», 1975 і «Прекрасна чарівниця», 1980), написана після відомих подій у Чехословаччині в кінці шістдесятих років і, можливо, є породженням духовної ситуації в суспільстві після них — зрештою, чи не тому фіксуємо й яскравий спалах історичної прози в чеській і словацькій літературах: письменники починають тяжіти більше до езопової мови, абстрагованого суспільного мислення — Владімір Нефф тут не був винятком. Зрештою, трилогія с ніби підсумковим твором письменника (1983 року він помер), яким той не просто хотів, як ми вже казали, розважити читача, але й поміркувати про буття людства в цілому: про дивовижну мінливість людських задумів та непевність суспільних ідей в умовах кризових ситуацій.

Головним героєм трилогії є такий собі Петр Кукань із Кукані, що значить у перекладі «гніздо для квочки». Наче витворений пензлями сучасних творців мультфільму, Петр кидає своє гніздо і йде гуляти по світі, переживаючи цілу низку страшних і смішних пригод. Кукань мас всі риси супергероя: в боях перемагає, з нещасть виходить неушкоджений, він наївний, легковірний, бадьорий, неодмінно викликає симпатію у володарів та жінок, хоче стати месією страждущого людства і втручається у найважливіші події європейської історії першої половини XVII століття; більше того, всі оті події є ніби наслідком пригод та діяльності власне Куканя (недаремне його долею керують богині — як у тій—таки «Енеїді» Вергілія та Котляревського). Скрізь він хоче сіяти добро і справедливість, але сумні його діяння: там, де він докладає власних зусиль, з’являється смерть — стає на службу графові Гамбаріні, і той гине; з’являється в герцогство Страмбу, ніби добрий янгол, а виявляється, на біду тій—таки Страмбі; входить у довір’я до герцога Страмби Танкреда, і того вбивають; стає приятелем капітанові д’Обере, і капітана протинають списом; навіть правителям від стосунків з ним ведеться недобре (згадаймо хоча б долю австрійського імператора Рудольфа II Габсбурга). Він стає дорадником султана, і турецький султан гине; втручається в політичні події у Франції — гине кардинал Гамбаріні; намагається припинити Тридцятилітню війну — гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв (від латинського veritas — істина), прихильників правди — гинуть верітарії, які перед загибеллю стають розбійниками; гине навіть шведський король Густав—Адольф, якому спало на думку перетворити Петра Куканя в керовану маріонетку. Читачеві, який звик до однозначного трактування образу, така його трансформація (невинний, милий юнак з веселою пісенькою про правду й добро па вустах, услід якому ступає лиховісне привиддя Смерті), буде несподівана, бо, начитавшись того—таки А. Дюма чи В. Скотта, він уже звик до ясно виявленої добродійності та зла, але все стає зрозуміло, коли згадати про запрограмованість Куканевого життя від народження.