Королеви не мають ніг - Нефф Владимир - Страница 10

Граф походив із Страмби, столиці невеликої гірської держави з такою самою назвою в середніх Апеннінах. Заснував її сто п’ятдесят років тому, тобто в середині п’ятнадцятого століття, маркграф Вітторіно д’Альбула, об’єднавши кілька малозначних папських ленів. Землю Страмби можна було об’їхати за три дні неквапливої їзди вздовж і за стільки ж упоперек; у державі налічувалося близько чотирьохсот сіл і ста тисяч жителів, котрі пишалися своєю незалежністю, яку вони завдячували не лише своїй хоробрості і стійкості, не лише порівняно легкій змозі захищати свої домівки, але й тому, що наймогутніші держави на італійському півострові, Мілан і Рим, Венеція і Неаполь, були далеко й до того ж постійно скублися.

Маркграф Вітторіно, прозваний через своє кругле черево «Власником міцного пупця», а через розв’язні манери — «Оприскливим пердуном», муж своєрідний (його портрет — на ньому він був зображений при повній амуніції, в міланському обладунку, виготовленому на замовлення, щоб відповідав пишним формам його черева, — був пошкоджений під час пожежі паризького Тюїльрі), з допомогою свого найближчого друга, молодого графа Джіроламо Гам—баріні вимуштрував нечисленну, але боєздатну армію, з якою наймався то до короля неаполітанського, то до герцога міланського, то до папи, цим самим допомагаючи їм у війнах, які вони постійно між собою провадили; він мав репутацію чудової людини, яка нібито ніколи не зраджувала господаря, уклавши з ним «condotto» — угоду, і не вела поза його спиною перемов із супротивником. А граф Джіроламо Гамбаріні під час цих його походів був неоціненним помічником і навіть більше: коли маркграф на схилі віку захворів на подагру, Джіроламо сам—один очолив його армію й ні разу не сталося такого, щоб він не повернувся додому переможцем, обтяженим здобиччю.

Син Джіроламо Гамбаріні, відчайдух Федеріго, уславився в історії тим, що, служачи в Фердінанда Католицького, скинув із трону неаполітанського короля; цей герой користувався такою великою повагою, що вороги самі, забачивши його, складали зброю й, шанобливо вітаючи, скидали шапки, бо вважали його, як свідчить легенда, «батьком вояків». Завзятий поборник давніх, у той час уже підупалих звичаїв і чеснот, він, попри все інше, був і противником сучасної вогнепальної зброї; подейкували, буцім одному полоненому schioppetti, пішому стрільцеві, він звелів виколоти очі й відрубати руки, бо ніяк не міг змиритися з думкою, що хороброго і шляхетного лицаря здатна вбити куля, випущена здалеку звичайнісіньким, вульгарним вояком.

Іншим видатним Гамбаріні, Габріотто, був славний правознавець, прозваний «царем законів»; а його небіж Джанелло, якого папа відзначив символом чесноти, золотою трояндою, був відомим письменником, головний його твір «De re militari»,[5] який по—новому й цікаво вирішував питання, хто видатніший із полководців, — Сціпіон Африканський старший чи Ганнібал, — високо цінували фахівці та освічені люди. Ну й нарешті прямий нащадок цих уславлених мужів — наш граф Одоріко, шанувальник мистецтв, зміцнив традиційну дружбу Гамбаріні з правителями Страмби, на початку шістнадцятого століття піднесеної до рівня герцогства, тим, що віддав заміж свою коханку, чарівну Діану да Прочіда, відрекомендувавши її як свою небогу, за Танкреда д’Альбула, коли цей аматор краси, нащадок «Оприскливого пердуна», спалахнув до неї шаленою пристрастю. Внаслідок цього одруження, яке відбулося приблизно років за десять до переїзду графа Одоріко в Чехію, синок Одоріко Джованні почав називати герцога Танкреда своїм дядечком.

Мабуть, — бо немає підстав припускати протилежне, — граф Одоріко Гамбаріні був багатий, уже коли покидав батьківщину, щоб оселитися в Празі, — крім усього іншого, про це свідчила й та імпонуюча обставина, що в його колекції старовинної зброї, яку він привіз із собою, була й знаменита рушниця, котра колись належала славетному скульпторові й золотареві Бенвенуто Челліні, а також те, що його портрет з молодих літ, де зображено, як він, збираючись на лови й натягуючи рукавиці, з усміхом дивиться на нетерплячих гончаків, був створений пензлем самого Лоренцо Лотто, — але ясно й те, що поки він служив радником в імператора й допомагав тому відбирати предмети мистецтва, він, до всього цього, ще й добряче «вбився в сало», скуповуючи села й виноградники, броварні й садиби, так, як інші скуповують сервілати, в його стайнях іржали угорські чистокровні коні, а на відкритому розпродажу з молотка майна якогось дворянина він заплатив за рукопис давньоримського лікаря Діоскоріда Педанія триста кіп[6] добрих чеських грошиків, а це, далебі, складало досить кругленьку суму, якщо зважити, що рукопис, хоча й рідкісний, взагалі був йому ні до чого, а, приміром, путня запряжна кобила тоді коштувала двадцять кіп. Одно слово, висловлюючись коротко і ясно, граф Одоріко Гамбаріні, — на невибагливий смак пані Афри Куканевої з Кукані, — був саме той вельможа і магнат, який знав, коли достигає пшениця й звідки віє вітер, і який міг наставити її сина на добру путь, по якій їздять у золотих каретах; із тієї обставини, що він шукав компаньйона для свого сина, та ще з постійним проживанням у своєму замку, випливало, що щасливець, вибраний ним, не лише житиме серед графської розкоші, але й зазнайомиться з тими людьми, від яких залежить усе, й пролізе скрізь, де робляться гроші та кар’єри.

Так розмірковувала собі пані Афра, і Петр не мав нічого проти її наміру, а надто через те, що в школі саме мало початись розслідування його участі в розбійницькому поході на учнів протестантської колегії в Старому Месті, під час якого вони розбили двоє вікон; це розслідування, мабуть, скінчилося б для нього хлостою і карцером; до того ж приваблива перспектива врятуватись від страшної і ненависної батькової лабораторії дуже припала йому до вподоби.

Й ось у вівторок уранці пані Афра, убравшись у свою най ошатнішу сукню з зеленого адамашку з барвистими квітами, — сукню уже двічі перешивали, але вона все ще мала цілком пристойний вигляд, — накинувши на голову вишиване запинало з прозорої тканини, пішки подалася на Влаську вулицю, однією рукою ведучи Петра, щоб він здавався меншим, бо хлопець на два роки був старший за Джованні, а другою підтримуючи спідницю, бо дороги були страшенно розгрузлі, повні покидьків та всілякого сміття, і невдовзі постукала бронзовим калатальцем у браму палацу графа Гамбаріні.

Відчинив їм брамник з довгою бородою й вусами, розчесаними на два боки, як два списи; голову його покривав плаский берет, оздоблений півнячим пером; одягнений він був у червону, застебнуту під саму шию ліврею з пишними рукавами і облиплі, такого самого кольору штани; правий рукав оздоблював герб Гамбаріні — срібна нога в наголіннику між двома зірками на червоному тлі; на лівому сріблом було вишито їхній девіз: «Ad summam nobilitatem intenti», що означає: «Спрямовані до висот вельможності». Спершу він поважно, з похмурим обличчям вислухав пояснення пані Афри про мету її й синового візиту, що, як згодом виявилося, було звичайнісінькою формальністю, бо брамник не знав жодної іншої мови, крім рідної, а точніше — тарантського діалекту, якого не розуміли навіть корінні італійці з північних областей півострова, і двома ударами позолоченої пастушачої палиці, яку він стискав у руці, покликав лакея, теж у червоній лівреї, оздобленій гербом і девізом, але гладенько поголеного. Той провів матір із сином через вестибюль, викладений полірованими плитами слівенецького мармуру, з водограєм у формі чаші, в якому мляво плавали й нудилися кілька золотих рибок, до вітальної зали першого поверха, яку господар дому на свій трохи високомовний манір називав Sala del paradiso і яка архітекторові, котрий реставрував палац, свого часу коштувала багатьох безсонних ночей, бо на загад господаря він розширив її — приєднав кілька прилеглих приміщень, не бувши певним, чи не завалиться будинок без кількох перегородок. Але все вийшло гаразд, — палац завалився через багато років опісля, коли Прагою хитнув землетрус, — а до того часу Райська зала виправдовувала свою претензійну назву, бо була оздоблена з надмірною розкішшю — стіни від стелі до підлоги були обтягнені червоним оксамитом, який підкреслював сніжний полиск кришталю, срібла й слонової кості на столах, на полицях і в величезному, схожому на вівтар, креденсі; сама стеля була вкрита алегоричними малюнками, які зображували зміну Весни Літом, а Осені Зимою.