На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович - Страница 4

— Прошу, — кивнув капітан.

— Можна ловити кристал будь-якими методами?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів сказати — чи можна в разі необхідності знищити його?

— Ні, — категорично відповів капітан. — Ми не знаємо, з чим маємо справу. Тому найперше завдання — розшукати кристал і ізолювати його. Без крайньої потреби ми не повинні завдавати йому шкоди. Зрозуміло?

— Так.

— Ще є запитання?

Запитань не було.

— Що ж, тоді почнемо, — сказав капітан, дивлячись з екрана всім у вічі. — Для управління “Ізольдою” наказую ввімкнути кібер-штурман.

Мені й Валентину випало прочісувати дуже незручний відсік — той, де зберігалося спорядження, потрібне для висадки на нову планету: скафандри, маніпулятори, автовізки і чимало всілякого дріб’язку.

Валентина аж піт пройняв від напруження. Бідолаха відчував свою провину: адже якби він розповів про кристал своєчасно, можливо, нічого б і не сталося. Штурман пояснив капітанові, що вже зібрався понести кристал у лабораторію люмінесцентного аналізу, але відчув себе “ніби паралізованим”, а коли отямився, то кристал зник безслідно.

Ми ретельно витрушували кожен скафандр і проглядали його на світло: адже кристал міг набувати форми і кольору тої речі, на якій перебував.

Від скафандрів ми перейшли до маніпуляторів. Валентин обмацував пальцями кожен щиток та екран на пульті керування маніпулятора і навіть набив собі чималу ґулю, намагаючись протиснутись у вузький отвір слідкуючої системи одного з візків.

Минуло годин зо три, але нічого втішного не було: лиховісного кристала не знайшли.

— Перепочинемо! — сказав я, бачачи, що Валентин геть заморився й важко дихає.

Ми сіли на високу платформу.

— Скажи, Володю, невже не можна якось використати кібернетику? — спитав Валентин. — Дати завдання — і шукай, будь ласка!

— На жаль, це той випадок, коли кібернетика безсила.

— Чому?

— А як же ти запрограмуєш для робота завдання? Адже кристал не має ні певної форми, ні певного кольору — взагалі нічого певного. Що ж ти скажеш роботу: знайди те, чого я сам не знаю?

— Чому ж, — заперечив Валентин. — Можна повідомити йому хоч би те, що ми знаємо. Хай шукає.

— А кристалик тим часом набуде якихось інших властивостей, і робот його не виявить, повідомить, що обшуканий відсік чистий. Ми довіримось йому. От і буде дурниця.

Відпочивши, ми знову взялися до роботи. Але всі наші зусилля були марні.

Протягом чотирьох днів якнайретельніше прочесали весь корабель. Таємничий кристал знайти не пощастило. А втім, він нічим і не виявляв себе, і люди поступово заспокоїлися. Та раптом звичайний хід життя на “Ізольді” порушила грізна подія. З флагманської рубки безслідно щез металевий екран локатора — він показував, чи вільний шлях перед кораблем. “Ізольда” осліпла. На щастя, кібернетики зметикували швидко змонтувати другий екран. Інакше це могло б сумно скінчитися для “Ізольди”.

Тільки-но виявили пропажу, флагманську рубку оточили з усіх боків магнітостатичним захистом з переслідувальною схемою.

— Тепер звідти й мікроб не виповзе, — зауважив я, вмикаючи реле часу.

Озброєні лупами, тесаками, щипцями, ми ввійшли в флагманську рубку.

— Він десь тут, — переконано сказав Георгій Георгійович, — у мене нюх на непроханих зайд.

Почали шукати.

— Знайшов! — скрикнув Валентин.

Ми кинулись до нього. Він стояв біля стальної гофрованої штори, вп’явши очі в одну з її ділянок на рівні його грудей.

— Де ж? — спитав я.

— Та ось, невже не бачиш? — Він тицьнув пальцем у штору.

Тільки уважно придивившись, я помітив, що те місце було ледь-ледь темніше, ніж сусідні ділянки. Втім, це могла бути гра світла.

— Дай-но свою зброю! — Валентин вихопив у мене важкий тесак і почав колупатись у шторі.

Ми з’юрмилися навколо нього і стежили за його спритними рухами. Авжеж, Валентин мав досвід у поводженні з дивовижним кристалом! Ось гостре лезо відокремило од стальної штори якусь пластинку. Шпурнувши вже непотрібний тесак, Валентин обома руками схопився за пластинку й оддер її від штори.

— Ось утікач, полюбуйтеся! — сказав він збуджено.

На його долоні лежала гнучка пластинка. Не вірилось, що ця безневинна грудка сіруватої речовини принесла нам стільки хвилювань.

Це був нелегкий день для лабораторії структурного аналізу. Незвичайна речовина не вкладалася ні в які рамки наших уявлень. Рентгенівський аналіз нічого не дав. Як не старалися аналітики, вони не могли розгадати таємниці сірої речовини (цього разу вона набула сірого кольору).

Пластинка ніби насміхалася над зусиллями аналітиків.

Піддавати її впливу сильнодіючих хімічних реактивів капітан заборонив.

— Гм, дивно. Дуже дивно, — сказав він, особисто перевіривши висновки аналітиків.

З півгодини мовчки розглядав пластинку, повертаючи її різними боками. Але цього разу пластинка вперто не бажала перетворюватися на кристал. Отож картин, що їх спостерігав Валентин, не було й близько.

— Куди ж її? — порушив мовчанку старпом.

— Куди? Може, просто за борт? А ви як гадаєте, Георгію Георгійовичу?

— Мені здається, поспішати не слід, — старпом старанно протер окуляри. — Це ми завжди встигнемо. Поки що спробуємо зберігати її на кораблі.

— Зберігати! Звичайно, це заманливо, — сказав капітан. — Але де зберігати? Адже ми не знаємо, які коники здатен викидати цей кристал. А піддавати небезпеці екіпаж “Ізольди” не маємо права.

— У мене є одна ідея, — сказав старпом.

Всі зацікавлено подивилися на нього.

— А що як зберігати його в анігіляційному баці? — Георгій Георгійович поклав руку на “живу речовину”.

— Чудова ідея! — вигукнув капітан. — До речі, антиречовина з третього резервуара повністю використана.

Тут я маю зробити невеликий відступ для тих молодих читачів, що, можливо, ще не закінчили шкільних наук і не вивчали курсу зореплавання ні в навігаційному училищі, ні в Академії зореплавання.

Кожен знає будову атома. Відомо, що основні “цеглинки” чи “елементарні частинки”, з яких складається будь-яка речовина, це електрони, протони й нейтрони. Протони й нейтрони утворюють атомне ядро, яке оточує електронна хмара. Ядро заряджене позитивно, електрон — негативно. Позитивний заряд ядру надають протони. Нейтрони електричного заряду не мають.

Далі починається цікаве. Здавна люди розуміли, що різниця між позитивною й негативною електрикою відносна. Але чим пояснити в такому разі, що властивості носіїв електрики обох знаків зовсім різні? Наприклад, протон важить у 1840 разів більше за електрон. Це було незрозуміло. І ось у тридцятих роках двадцятого століття вчені зробили дивовижне відкриття, яке належно оцінили вчені лише через двадцять п’ять років. Було відкрито нову елементарну частку — “двійник” електрона. Так, саме “двійник”, бо нова часточка — її назвали позитрон — відрізнялася од електрона лише знаком електричного заряду, збігаючись у всьому іншому. Поступово виявили “двійники” і решти елементарних часток, їх назвали античастками.

І тоді виникла зухвала гіпотеза. Коли є атоми, що мають позитивне ядро з протонів та нейтронів і негативну хмару з електронів, то чому не може бути навпаки? Адже в принципі можна собі уявити й “антиречовину”, що складається з “антиатомів”. Кожен такий антиатом повинен мати негативне ядро з антипротонів та антинейтронів і позитивно заряджену хмару з антиелектронів. Антиатом теж має бути стійким, адже ядро і оболонка у нього також мають протилежні заряди!

Противники цієї теорії заперечували.

“В теорії все гладенько, — говорили вони, — але де ви бачили таку антиречовину? Покажіть її нам, ми її ніде не бачили. Ми п’ємо воду, а не антиводу, вдихаємо кисень, а не антикисень, і їмо не антихліб, а звичайнісінький хліб”.

“Це нічого не значить, — не здавалися прихильники гіпотези. — Звичайно, те, що ви кажете, справедливо, але справедливо тільки для порівняно мізерної ділянки Всесвіту, де ми живемо. А що робиться в інших ділянках, дуже далеких від нас? Ми поки що не знаємо…”