Хойті-Тойті - Беляев Александр Романович - Страница 5

— Це мозок одного молодого німецького вченого, Рип-га. Людина загинула в Абіссінії, а її мозок, як бачите, живе і мислить. Але останнім часом мозок засумував. Око, яке я приробив мозкові, не задовольняє його. Він хоче не тільки бачити, а й чути, не тільки нерухомо лежати, а й рухатись. На жаль, він висловив це бажання трохи запізно. Коли б він сказав про це раніше, я б, можливо, й задовольнив його. Я зміг би знайти в анатомічному театрі труп відповідного розміру і пересадити мозок Ринга в його голову. Якщо тільки та людина померла від хвороби мозку, то, пересадивши новий, здоровий мозок, мені вдалося б оживити мерця. І мозок Ринга здобув би нове тіло і всю повноту життя. Але справа в тому, що я робив спробу розрощення тканин, і тепер, як бачите, мозок Ринга настільки збільшився, що не ввійде у жоден людський череп. Людиною Рингу вже не бути.

— Що ви хочете цим сказати? Що Ринг може бути кимсь іншим, крім людини?

— Авжеж. Він може бути ну хоча б слоном. Правда, до розміру слонового мозку його мозок ще не доріс, але це справа наживна. Треба тільки подбати про те, щоб мозок Ринга набрав потрібної форми. Мені скоро пришлють череп слона; я посаджу в нього мозок і нарощуватиму його тканини доти поки вони не заповнять усю порожнину черепа.

— Не хочете ж ви зробити з Ринга слона?

— А чому б і не зробити? Я вже говорив з Рингом. Вій так хоче бачити, чути, рухатись і дихати, що погодився б бути навіть свинею чи собакою. А слон — благородна тварина, сильна, довголітня. І він, тобто мозок Ринга, може прожити ще сто-двісті років. Хіба це погана перспектива? Ринг уже погодився…”

Денисов відірвав погляд від щоденника і звернувся до Вагнера:

— Скажіть, то невже слон, на якому ми їдемо…

— Так, так, у нього людський мозок, — відповів Вагнер, не перестаючи писати. — Читайте далі і не заважайте мені.

Денисов замовк, але не зразу повернувся до щоденника. Думка про те, що слон, на якому вони сидять, мас людський мозок, здавалась йому страхітливою. Він дивився на тварину з чуттям моторошної цікавості і майже забобонного жаху.

“31 березня. Сьогодні прибув череп слона. Професор розпиляв череп уздовж по лобі.

— Це для того, — сказав він, — щоб укласти мозок і щоб зручніше було його взяти, коли треба буде перекласти з цього черепа в інший.

Я оглянув череп всередині і був здивований, що простір, призначений для заповнення мозком, був порівняно невеликий. Зовні слон здавався значно “розумнішим”.

— З усіх сухопутних тварин, — вів далі Ваг, — слон має найбільш розвинуті лобні пазухи. Бачите? Вся верхня частина черепа складається з повітряних камер, які неспеціаліст вважає звичайно за мозкову коробку. А мозок, порівняно зовсім невеликий, захований у слона дуже далеко, ось де; приблизно в ділянці вуха. Тому постріли, спрямовані в передню частину голови, й не досягають звичайно мети: кулі пробивають кілька кістяних перегородок, але не руйнують мозку.

Ми з Вагом зробили кілька дірок на черепі, щоб протягти через них трубки, які постачають мозкові живильний розчин, а потім обережно вклали мозок Ринга в одну з половинок черепа. Мозок заповнив далеко не весь призначений для нього простір.

— Нічого, в дорозі доросте, — сказав Ваг, присунувши другу половину черепа.

Признатись, я дуже мало вірю в те, що експеримент Вага буде успішним, хоч і знаю про його незвичайні винаходи, яких у нього було багато. Але тут справа надзвичайно складна. Треба подолати величезні труднощі. Передусім необхідно роздобути живого слона. Виписати його з Африки або Індії було б надто дорого. До того ж слон може виявитися з тієї чи іншої причини непридатним. Тому Ваг вирішив везти мозок Ринга в Африку, на Конго, де він уже бував, піймати там слона і пересадити йому мозок людини. Зробити пересадку! Легко сказати! Це не те, що перекласти рукавички з кишені в кишеню. Треба буде знайти і зшити всі кінці нервів, усі вени й артерії. Незважаючи на подібність анатомії людини і тварини, між ними все ж велика різниця. Як Вагу пощастить спаяти воєдино ці дві системи? Адже ж усю цю складну операцію треба буде проробити над живим слоном…”

VI. МАВПЯЧИЙ ФУТБОЛ

“27 червня. Доводиться писати залпом за багато днів. Від подорожі ми мали не тільки задоволення. Уже на пароплаві, і особливо в човні, нам почали докучати москіт. Правда, коли ми їхали серединою річки, ще широкої, мов озеро, їх було менше. Та досить було підпливти ближче до берега, як нас оточила ціла хмара москітів. Під час купання пас обліплювали і ссали з нас кров чорні мухи. А коли ми висадились на берег і вирушили пішки, нас почали переслідувати нові вороги: дрібні мурашки та пісочні блохи. Кожнісінького вечора нам доводилось оглядати ноги і змітати цих бліх. Гадюки, багатоніжки, бджоли й оси теж завдавали немало клопоту.

Нелегко було пересуватись у лісових хащах. Та на відкритих місцях ходити було чи не важче: трава густа, стебла товсті, заввишки до чотирьох метрів. Ідеш між двома зеленими стінами — навколо нічогісінько не видно. Моторошно! Гостре листя дряпає обличчя й руки. Підімнеш траву ногами, а вона плутається, обвивається кругом ніг. У дощ на листі збирається вода і ллє на тебе мов з відра. Рухатися доводилось один за одним вузькими стежками, прокладеними в лісах і степах. Такі стежки — єдині шляхи сполучення в цих місцях. Нас ішло двадцять чоловік, з них вісімнадцять — носії і провідники з негритянського племені фанів.

Нарешті ми досягли мети. Отаборилися на березі озера Тумба. Наші провідники відпочивають. Вони захопилися ловлею риби. Насилу відірвали їх від цього заняття, щоб примусити допомогти нам влаштуватися на новому місці. У нас два великі намети. Місце для табору вибрали вдало — на сухому горбі. Трава невисока. Кругом далеко видно. Мозок Ринга благополучно переніс подорож, почуває себе задовільно. Не може діждатись, коли вже повернеться в світ звуків, барв, запахів та інших відчуттів. Ваг утішає його, що тепер уже недовго лишилося ждати. Він весь час таємниче до чогось готується.

29 червня. У нас переполох: зовсім близько від нашого табору фали знайшли свіжі сліди лева. Я розпакував ящик з рушницями, роздав зброю тим, що нібито вміють стріляти, і сьогодні після обіду влаштував пробну стрільбу. Це щось страшне! Вони прикладають ложе рушниці до живота або до коліна, перекидаються од відбою і випускають кулі з відхиленням від цілі на сто вісімдесят градусів. Зате їхньому захопленню немає меж. Галас стоїть неймовірний. Цей галас, мабуть, збере до нас голодних звірів з усього басейну Конго.

30 червня. Минулої ночі лев був зовсім близько від нашого табору. Після нього лишились речові докази: він розірвав дику свиню і майже всю її з’їв. Череп у свині розколотий, мов горіх, а ребра потрощені на дрібні шматочки. Не хотів би я потрапити в таку костоломку!

Фани налякані. Як тільки настає вечір, вони сходяться до наших наметів, розпалюють багаття і цілу ніч підтримують полум’я. Мені став зрозумілий страх первісної людини перед жахливим звіром. Коли лев ричить, — а я вже кілька разів чув його рик, — зі мною коїться щось неладне: в крові прокидається страх далеких предків і серце зупиняється. Навіть тікати не хочеться, а хочеться сидіти зіщулившись або заритись у землю, мов кріт. А Ваг ніби й не чує левиного рику. Він, як завжди, щось майструє в своєму наметі. Сьогодні після сніданку він вийшов до мене і сказав:

— Завтра вранці я піду в ліс. Фани казали, що до озера веде стара слонова стежка. Слони ходили на водопій недалеко від нашої стоянки. Але вони часто змінюють пасовиська. “Просіка”, яку вони зробили в лісі, почала вже заростати. Виходить, вони пішли кудись далі. Треба буде розшукати їх.

— Але ви знаєте, звичайно, що до нас завітав лов? Не рискуйте вирушати один без рушниці, - попередив я Вага.

— Я не боюсь ніяких звірів, — мовив він, — слово таке знаю, замовляти вмію. — І його густі вуса заворушились від прихованої усмішки.

- І підете в ліс без рушниці?