Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 36

ШАХТА № 925

В горах, між верхів’ями Зеї та притоками Гілюя, розташувався один з важливіших пунктів великого підземного будівництва.

Тут було пробито шахту, що числилася в системі будівництва за номером дев’ятсот двадцять п’ятим. То була найглибша на всьому Глибинному шляху шахта. Саме в цих горах тунель проходив на глибині більше ніж півтора кілометра. Температура тут досягала близько сорока п’яти градусів вище нуля. Це цілком відповідало даним численних геологічних досліджень, які показують, що приблизно на глибині сорока метрів від поверхні землі температура починає рівномірно збільшуватися на один градус через кожні тридцять три метри. Вважається, що там рівномірне підвищення температури залишається відносно постійним до глибини приблизно двох кілометрів. Якщо припустити, що температура і далі так зростає, то можна подумати, що в центрі земної кулі вона досягає понад сто тисяч градусів. Проте більшість учених на підставі різних спостережень і порівнянь дійшли до висновку, що в центрі земної кулі температура повинна дорівнювати двом-чотирьом тисячам градусів, найбільше — восьми тисячам…

Але я відхилився від теми своєї розповіді.

Мій літак прилетів на цю шахту рано. Сонце не встигло ще нагріти повітря, і було досить прохолодно.

Посадочний майданчик з’єднувався з шахтою рівненьким, мов долоня, і блискучим, мов наваксований чобіт, шосе. Автобус одразу забрав мене, і скоро ми проїздили чималим містом, розташованим навколо шахти. Мабуть, у цьому місті жило кілька десятків тисяч народу, але мало воно ще не зовсім привабливий вигляд: чорніли довгі низькі дерев’яні будівлі, ніде не було огорож, у багатьох місцях лежали купи будівельного матеріалу. Весь вигляд міста свідчив, що люди прийшли сюди недавно, осіли тут тимчасово, поспішаючи з роботою.

“Дев’ятсот двадцять п’яту” всі вважали за гордість будівництва. І це цілком зрозуміло: адже підземних будов такої глибини небагато на світі. Пробити таку шахту протягом одного року в гірському, безлюдному й бездорожньому краю — це було чудом не лише технічного, але й організаційного мистецтва.

Автобус зупинився недалеко від надшахтної будови.

Вийшовши з нього, я побачив поблизу Аркадія Михайловича й Тараса в супроводі кремезного, високого чоловіка в шахтарському вбранні. Я загукав до своїх друзів. Вони повернулись, і в високому чоловікові я впізнав інженера Кротова. Ми рушили назустріч один одному.

Аркадій Михайлович і Тарас прибули минулого вечора і збирались спуститися з Кротовим у шахту. Я сказав, що хочу приєднатися до них, і запевнив, що нітрохи не втомився.

Кротов — він теж одразу впізнав мене — допоміг донести мій чемодан до шахти і віддав його там на схов. Там же Аркадій Михайлович, Тарас і я дістали шахтарські костюми й шоломи із звукофільтрами.

Виявилось, що Кротов, який досі очолював вентиляційно-пневматичну службу східної зони, останнім часом був призначений на начальника Забайкальської дільниці будівництва. Отже, він був тут за найстаршого, і з його боку було дуже люб’язно особисто провести нас по тунелю.

— Може, у вас зараз нема часу? — допитувався у нього професор. — Ми ж можемо й самі піти.

— Для вас час знайдеться, — відповідав Кротов. — Тропічні сади під землею — то така річ, що задля неї можна урвати якусь дещицю з мого часу.

Стовбур шахти був розташований так, що в ньому ходило відразу кілька ліфтових кабінок для людей, а крім того, й вантажні кліті. Останні щохвилини виносили на поверхню тисячі кубометрів грунту й висипали його на велетенські платформи. Платформи котились безперервним потоком, відвозили грунт на кілька кілометрів од шахти, і там, де вони висипали його, росли височенні горби.

Ми зайшли до ліфта. Кротов зачинив дверцята, і ліфт рушив униз. Мені почало здаватися, що я знов перебуваю на літаку, який іде на посадку.

— А знаєте, — звернувся до мене Аркадій Михайлович. — Ліда тут. І вже під землею.

— Так, її група вже спустилась, — підтвердив Кротов. — Ми їх зустрінемо.

Я був дуже радий, що виконати доручення Томазяна буде зовсім не важко. Звичайно, я про це нічого не сказав своїм друзям.

Під час спускання ми з Кротовим пригадали наші зустрічі. Я з цікавістю поглядав на нього, пригадуючи слова Догадова, що цей інженер в усьому підтримує Макаренка.

Кротов мав освіту гірничого інженера і багато років працював на Донбасі. Це була серйозна людина середнього віку. Треба сказати, що зовнішністю своєю він являв контраст до Макаренка. Він був дуже спокійний і лагідний. Мені він здавався навіть вайлуватим.

Десь посередині стовбура ліфт спинився. Кротов пояснив, що тут ми повинні розминутися з зустрічною кабінкою та змінити трос. За ті кілька хвилин, що ми простояли, інженер поскаржився на співробітників картографічного управління, які останніми днями забрали в нього дуже багато часу.

— Макуха нас діймає, — сказав Кротов професорові. — Він уже чим тільки не займається. Керує картографічним управлінням, а понабирав до себе кого завгодно. Працюють у нього і геологи, і геофізики, і археологи, і фітопалеонтологи, і звичайні зоологи та ботаніки, і метеорологи, і, здається, навіть нумізмати.[20]

— А філателістів ще нема? — засміявся Аркадій Михайлович.

— Та, мабуть, незабаром і для них знайде роботу. Тим більше, він запропонував відзначити закінчення будівництва Глибинного шляху також випуском ста спеціальних поштових марок. Навіть рисунки тих марок підготував.

Професор посміхався. Він любив ініціативного географа, свого колишнього вихованця.

— І, знаєте, — говорив Кротов далі, — всі його співробітники вишукують безліч різного гатунку речей, які нібито потрібні для науки, та абсолютно не мають значення для нашого будівництва… Тепер у нас з палеонтологом трагедія. Цими днями ми розкопали на глибині в тисячу п’ятсот тридцять п’ять метрів кладовище якихсь допотопних звірів.

— Ого! — вигукнув професор..

— Справді, небувале явище… Тільки ми в тому самому місці повинні пробивати річище для підземної ріки. Ну, тут і почалась війна з одним палеонтологом.

Я, зрозуміло, з неабиякою цікавістю прислухався до цієї розмови, догадуючись, що то був за палеонтолог.

— Хто ж то такий? — сгштав я.

— Є тут такий Догадов…

— А-а…

— Людина, здається, тямуща. Іноді дуже розумні речі говорить. А тут, з цими кістками, просто бій мені вчинив. Сьогодні оце послав телеграму до Макухи. На мене скаржиться.

В цей час ліфт рушив. Знов підлога ніби провалювалась у нас під ногами.

Та незабаром почалось гальмування. Наближалось дно шахти,

— Уявіть собі, — звернувся до мене Тарас, — на якій страшній ми глибині. Скільки над нами землі та каменю!

Я зажмурився, намагаючись уявити собі це і аж здригнувся.

— Жах! — промовив я.

Ліфт уже спинився, і Кротов, відчиняючи дверцята, сказав мені:

— А уявіть, якої велетенської сили відбувалися тут пересування земних мас, якщо кістки звірів потрапили на таку глибину.

— Мені здається, що це неможливо, — зауважив Аркадій Михайлович. — Звичайно, я не такий уже й знавець геології. Та все ж таки…

— Від геологів я чув те ж саме, — сказав Кротов. — Але кістки ті я сам бачив.

Ми вийшли з кабінки.

Перше, що вразило мене та, мабуть, і Тараса, — це напівтемрява, що оповивала все довкола. Уже цим дев’ятсот двадцять п’ята шахта відрізнялася від того підземелля, куди нас водив Самборський. На моє запитання, чому тут так темно, Кротов пояснив, що доводиться заощаджувати електроенергію. Поки не почне свою роботу електровелетень на підземній Ангарі, освітлення збільшувати не можна.

В цій напівтемряві високо вгорі зникали величезні гранітні колони з вкрапленими в них порфірами та базальтами. В сутінках не можна було побачити стелі, що височіла мало не на сто двадцять метрів. Саме в цьому місці планували побудувати підземний вокзал, а трохи далі мали розмістити депо електровозів та вагонів і різні майстерні.