Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 34


34
Изменить размер шрифта:

Томазян замовк.

Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?

— Який той парашут? — спитав я.

— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?

— Доводилось стрибати…

— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий….

— І ніяких там познак?

— Є номер. Р-002561.

— А по номеру нічого не можна встановити?

— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.

— Що ж ви з приводу цього думаєте?

— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.

— Як?

— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над

моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?

— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням Самборського так само треба стежити.

— А кому ж все-таки належить честь винаходу літостата? — спитав я. — Сам Самборський щось глухо натякає на Макаренка…

— Ідея Макаренка, але рисунки й конструкція Самборського… Закордонній агентурі ідея знайома, і машину вони, мабуть, не раз бачили. Як вона зроблена — от що їх цікавить.

— Ви кажете — агентура. Отже, ви вважаєте, що тут діє ціла шпигунська організація? І велика?

— Про це я знаю стільки ж, скільки й ви… Повторюю, отакі організації, що досі з’являлись тут, ми лущили, мов горіхи… Але є якийсь дідько, якого ми ніяк не можемо витягти за вушко та на сонечко. Очевидно, він прекрасно володіє мистецтвом мімікрії.[19] На полювання за ним я вийшов по суті без помічників, крім хіба вас. Я вже й помічникам не довіряю… Коли Лідія Дмитрівна виїздить?

— Мабуть, сьогодні або ж завтра ранком.

— Отже, ви туди вирушаєте найпізніше післязавтра.

Цим Томазян дав мені зрозуміти, яка відповідальність лежить на мені.

В цю хвилину в двері постукали, і слідчому подали телеграму.

Він розірвав її. Очевидно, телеграма була довга. Відпустивши посильного, слідчий сів за стіл і знов почав переглядати її. Текст складався з великої кількості цифр. Телеграма була шифрована.

— Почекайте, поки я прочитаю її, — сказав Томазян, подаючи мені останній номер журналу.

Я пересів у крісло біля вікна й удав, що занурився з той журнал. Думки мої настирливо повертались до розмови, яка щойно відбулась. І цікавило мене, що то за телеграма. Чи не має вона якогось відношення до цієї справи?

Томазян витяг з шухляди невеличку книжку, глянув на стінний календар, розгорнув книжку на першій сторінці і відрахував якийсь рядок. Потім щось позначив у книжці олівцем і лише після того заходився переписувати телеграму.

Я вдивлявся в його енергійне східне обличчя з довгуватим носом і ледь закучерявленим чорним волоссям над скронями. В його зовнішності відчувалась впертість, наполегливість і в той же час темпераментність. Іноді він зупинявся на якійсь цифрі, але ненадовго. Швидко, мабуть, знаходив розв’язання задачі і тоді записував на папірці перед собою слово.

Я думав: чи варт розповідати слідчому про все, що мені відомо? Хоч Томазян і прекрасна людина, та чи зуміє він чуйно поставитися до трагедії моїх друзів — Ліди та Ярослава? Чи вистачить у нього делікатності обминути їх взаємини? Це дуже важко, а надто коли тримаєш цих людей на оці, вистежуючи ворога… Ні, краще нічого не скажу. Хай я буду єдиним стороннім, кому відома ця таємниця.

Аж ось Томазян закінчив і простяг мені папірець, на якому була розшифрована телеграма. Я прочитав:

“Біля Братська затримано підозрілу людину з документами на ім’я Виноградова. Є повна схожість одягу. Інші ознаки не відповідають тому, що нам відомо”.

Поки я читав, Томазян почав щось писати.

— Що ви думаєте робити? — спитав я.

— А ось надсилаю телеграму до Братська, — відповів слідчий. — “Негайно літаком приставте Виноградова до Іркутська. Вимагаю обережності”. Думаю, що завтра ми побачимо цього Виноградова.

В мені заговорила цікавість.

— Слухайте, Томазян, мені дуже хотілось би побачити цього суб’єкта.

— Гаразд, — одразу ж згодився слідчий. — Завтра, після того як ми його побачимо, остаточно вирішимо, чи треба вам виїздити на Забайкалля слідом за Лідією Дмитрівною. Все ж таки готуйтесь, щоб можна було за годину вибратися в подорож.

— Добре, буду готовий… Я вам ще потрібний?

— Бувайте здорові… Між іншим, майте на увазі, що той, за ким ми полюємо, знає про особисті — здається, досить складні — взаємини між Лідою Шелемехою і Ярославом Макаренком.

Почувши це від Томазяна, я сторопів.

— Вам нічого про це невідомо? — спитав він.

— Ні… — ледве вимовив я й одразу відчув, як у мене починають горіти вуха.

— Ну, гаразд, — посміхнувся Томазян. — Отже, майте на увазі, що між ними щось було і хтось про це пронюхав… До побачення.

Вийшовши, я зараз же подивився на себе в дзеркало, що стояло в коридорі. Справді, вуха мої були мов огонь. На душі було неприємно. Та чи міг я будь-що сказати Томазянові про моїх друзів?

ЛЮДИНА, НЕ ПЕВНА СВОГО ПРІЗВИЩА

Прокуратура містилася в двоповерховому будинку напроти Обласного суду. Ми приїхали туди другої години дня.

В кабінетах слідчих панувала тиша. Сюди не долітало ні цокотіння друкарських машинок в канцелярії, ні шум одвідувачів у приймальні прокурора.

Один з цих кабінетів зайняв Томазян. Місцевий прокурор давно знав московського слідчого і допомагав йому не лише з обов’язку, а і з почуття дружби та поваги.

Нам сказали, що Виноградова вже привезли з Братська і він перебуває в приміщенні для арештованих.

Томазян попрохав одного з слідчих провести мене до того приміщення й дати можливість подивитися на арештанта так, щоб той мене не бачив. Виявилося, що зробити це не важко. У приміщенні для арештованих було маленьке затемнене віконце. Опинившись перед ним, я глянув у камеру й побачив на лаві низенького чоловічка з вусиками, без шапки. На ньому був одяг кольору хакі, а на ногах краги. Костюм був явно не по ньому. Рукава сорочки він позакочував, штани теж підвернув. Загалом арештант виглядав брудним, переляканим, пом’ятим.

Цей чоловік сидів непорушно, втупивши очі в стіну. Ніщо в ньому не свідчило про якусь думку. Навпаки, відчувалась невимовна тупість, і вона якраз нагадала мені, що я вже колись зустрічав цього суб’єкта. Так, досить було на кілька секунд заплющити очі, як на думку спливла ніч на вулиці Червоних ботаніків, коли ми збиралися в дендрарії у професора Довгалюка, а потім складання протоколу в його кабінеті. Який же це Виноградов? Це не хто інший, як Черепашкін. Я придивився ще уважніше і переконався, що то справді був анекдотичний комендант будинку, в якому жили професор Довгалюк та льотчик Шелемеха.

Я поспішив до Томазяна.

— Ну? — запитав він.

— Черепашкін, — коротко відповів я.

— Ви певні? — жваво спитав слідчий.

Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.

— Інтересно… Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?

— Це було б цікаво.

— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.

Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.

Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.

вернуться

19

Мімікрія — біол. захисне забарвлення; тут — маскування.