Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович - Страница 20


20
Изменить размер шрифта:

— Так. А ви хто?

Я підійшов до невідомого і вдруге засвітив сірник. Передо мною стояв Макаренко.

— Не знав, що ви полюбляєте романтичні прогулянки на самоті, — сказав я, сміючись.

— Виявляється, що між нами є схожість, — з ледве помітною іронією відповів він.

— Ви певні? А може, я призначив тут побачення.

— Тоді це свідчить про вашу легковажність.

— Ви праві. Але коли я йшов сюди, то не думав, що зустріну тут кого-небудь.

— Ви вже давно тут?

— Чимало. Та все ж менше, ніж ви.

— Хіба я так довго? — він підніс руку з годинником до очей і здивувався, побачивши, що вже досить пізно.

Ми помовчали.

— Завтра ввечері я їду за кордон, — сказав я перше, що впало мені в голову.

— Яв той же час виїжджаю на Далекий Схід.

Ми ще помовчали, охоплені кожний своїми думками. Не знаю, про що думав інженер, але я згадав Ліду Шлемеху, лист від неї, переданий мною Макаренкові, розмову з дівчиною перед її від’їздом.

Крізь хмари почало пробиватися місячне світло, і хоча місяця не було видно, але темрява трохи порідшала. Сніг перестав падати, погода змінювалася.

— Ви не знаєте, як Лідія Дмитрівна влаштувалась на курорті і як себе почуває? — спитав Макаренко.

— Не знаю. А ви з нею хіба не листуєтесь?

— Ні.

Раз розмова зайшла про Ліду, я захотів викликати Макаренка на одвертість.

— Слухайте, Ярославе Васильовичу, пробачте мені, але я хотів би спитати, що сталося між вами й Лідою. Не думайте, що це лише цікавість. Трапилося так, що я мимоволі довідався про вашу таємницю, ‘Це сталося раніше, ніж я познайомився з нею і вами. Але після нашого знайомства і Лідія Дмитрівна і ви більш ніж зацікавили мене. Я відчуваю гарячу симпатію до вас обох, мене дуже турбує здоров’я Лідії Дмитрівни. Треба вам знати — про те, що я знаю, я нікому не говорив. Лише сказав Лідії Дмитрівні, коли вона доручила мені передатл вам листа. Я певен, що вона вас любить. Про це я їй теж сказав.

Інженер ступив до мене. Він наче був трохи розгублений, може, навіть зніяковів.

— Ви знаєте… — почав він.

Але махнув рукою й затих. Потім попросив у мене цигарку, зайшов до альтанки, змів рукою сніг з лави, сіз. Принаймні хвилина минула, перше ніж він запалив. І, глибоко затягнувшись, повернувся до мене і заговорив приглушеним голосом:

— Я дуже люблю Ліду. А чи любить вона мене? Я багато думав про наші взаємини. Мені здається, що вона все ж таки любить Барабаша. Я його майже не знаю… А коли згадую, то відчуваю приплив ревнощів… Можливо, Ліда любила мене. Принаймні мені так хочеться думати. Любила… Але я був примушений порвати майже все, що було між нами, уникати її. Я певен, що ви не розкажете їй про це. У всякому разі ви надовго їдете звідси і не скоро зустрінетесь з нею… Ліда хвора, дуже хвора… Коли я думаю про це, мене відчай бере… Ви навіть не розумієте, як важко вона хвора. Але чим я можу їй допомогти? Коли хочете знати, я надіюсь лише на Барабаша. Якщо вдасться її вилікувати, то тільки тому, що він її любить, бо в його житті більше нема мети, як боротьба з цією хворобою. Ви думаєте, мені легко сказати собі, що між нами все скінчено. Я цього і досі не сказав рішуче, але запевняю вас, що сьогодні ввечері це зроблю.

Макаренко замовк.

Ні, цей інженер говорив нісенітниці, як справді міг би говорити лише сильно закоханий юнак. Безперечно, його терзали ревнощі. Безперечно, що він дуже любив Ліду. В його словах звучала і сила волі і якась дитяча непослідовність. Так принаймні здавалося мені.

Я Хотів був сказати, що не згоден з його висновками, що глибоко переконаний, що Ліда любить саме його.

— Знаєте що? — звернувся я до інженера.

— Ні, не знаю і знати не хочу. Мовчіть. Я не можу і не повинен міняти свого рішення. Я сказав вам про це тому, що людині важко весь час лишатися на самоті із своїми думками. Може, я навіть і шкодуватиму потім… Хочу вірити, що колись ви зрозумієте мене і, не розповідаючи Ліді про нашу розмову, хоч трохи захищатимете, якщо вона буде поганої думки про мене.

Що міг я йому на це сказати?

Скоро після того ми встали і, пройшовши через порожній бульвар, мовчки розпрощалися вже в коридорі нашого готелю.

В моїй кімнаті були спаковані речі, все готове до від’їзду. Треба було виспатися з останню ніч перед далекими мандрами, але мені не спалося. Я довго думав, лежачи в ліжку, про Макаренка, людину енергійну, розумну, людину, яка приваблювала й дратувала мене.

Лише перед ранком думки повернулися до подорожі і я заснув.

ЧАСТИНА ДРУГА

НА БАТЬКІВЩИНІ

Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.

Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.

Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт[12] і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі,[13] що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.

Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.

От ми й пришвартувались.

Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу “Чорноморця”, я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.

— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене. — Ви прибули на дві години раніш.

Це мене здивувало. Я ніяк не сподівався, що мене зустрічатимуть.

— Зінаїда Костянтинівна Шепетова, — відрекомендувалась дама. — З Владивостоцького морського агентства Підзембуду. Мені доручено вас зустріти. Вам приготовлено номер в готелі.

Приємно, коли про ваш приїзд пам’ятають і турбуються про ваші вигоди!

— В “Золотому Розі”? — спитав я.

— Ні, в новому готелі “Тихий океан”. Його збудували лише місяць тому. Це готель Приморського тунельтресту.

— Скажіть, чи можу я сьогодні виїхати до Іркутська?

— Так скоро? Ми гадали, що ви кілька днів відпочиватимете тут.

— Дуже охоче зробив би це, але в Іркутську, як мені відомо, цими днями відбудеться засідання Ради при начальнику будівництва.

— А хіба ви — член Ради, що вам обов’язково треба там бути? Ми хотіли тут з вами ближче познайомитися, — посміхаючись, сказала Шепетова.

— Дуже радий цьому. Та мені треба зустрітися з деякими людьми, яких зможу побачити під час засідання Ради.

— Ви встигнете, мабуть, тільки на кінець засідання.

— Це поїздом. А авіаекспресом?

— Так він буває тільки через день! Крім того, мало не завжди погода примушує його десь заночувати. Сьогодні експресний літак уже вилетів.

— А спеціального літака замовити не можна?

— Є ще поштові експреси. Іноді воли беруть пасажирів. Тільки робиться це з дозволу авіаційного відділу. А підполковник Шелемеха дає такі дозволи дуже неохоче.

— Як ви сказали? Підполковник? Він уже підполковник?

— Так.

— Я залишив його майором… Ну, гаразд. Так ви, будь ласка, проведіть мене до готелю і допоможіть негайно послати Шелемесі телеграму.

вернуться

12

Фальшбортлегка обшивка борта судна вище від верхньої палуби.

вернуться

13

Кунгасвеликий безпалубний і безмоторний човен, поширений у далекосхідних морях СРСР.