З далеких планет - Бердник Олесь Павлович - Страница 12

НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ

Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.

Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, падаючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зупинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:

— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?

— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес. — Я ще не думав.

— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…

Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вікна, виглянув. Тривожно озирнувся.

— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.

Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті. Двоє військових, а один у цивільному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?

Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:

— Ви поїдете з ним?

— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.

— Що ж ви гадаєте?

Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:

— Я сам безсилий…

— Можете розраховувати на мене, — гаряче заявив Педро.

— Слово?

— Слово!

Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:

— Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскільки їх небагато, то нічого страшного нема.

Він схилився до старого Хуана, щось зашепотів йому на вухо. Той трохи подумав і хитнув головою. Не роздумуючи довго, він взяв у кутку ломик і, крекчучи, поліз у вікно.

— Куди ви? — здивувався Генріх.

— Тихо, — посварився пальцем Педро. — Так треба.

Старий рибалка зник за вікном. Біля хатини почулися голоси, потім гучний стук у двері.

— Зайдіть, — сказав Педро.

На порозі вродилися два полісмени. Вони оглянули хатину, розступилися і пропустили цивільного. Це був професор Шрат.

Йому на обличчі відбивалася дивна мішанина радості, хитрості і подиву. Він жваво кинувся до Генріха, обняв його за плечі.

— Колего! Це неймовірно! Нас повідомили, що на цьому острівку сталася фантастична подія. Людина з неба! Я так і подумав, що це ви. І зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо…

Генріх сидів на ліжку, байдуже і втомлено слухаючи тираду професора. Він іронічно посміхнувся і запитав:

— За мною, кажете? А полісмени навіщо?

Шрат розвів руками.

— Катер військовий, ви розумієте, І потім… ми не були певні, що це ви. Але чому ви не відповідаєте, що з вами сталося? Чому ви тоді — в час експерименту — не повернулися назад? Де Люсі? І як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? — суворо запитав Шрат. — Ви не хочете відповідати?

— Не хочу, — спокійно сказав Генріх.

Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим підтримка всього найкращого, найвищого. Байдуже, що з ним зробить Шрат і його посіпаки! Генріх відчуває, що все обійдеться добре, що всі сили темряви не здатні подолати його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потім — неосяжні простори свободи, безмежні світи творчості і краси! Як огидно міниться обличчя Шрата. Хіба він вчений? Прислужник монополій, раб Чорних Тиранів! Так, так! Це ви чорні тирани! Там, в антисвіті, теж панують їхні бліді копії, нікчемні відбитки, негативи! Вони незабаром теж зникнуть разом із своїми послідовниками. Людство довго не буде терпіти гиді на планеті, воно піде шляхом вдосконалення і перетворить рідну Землю в найкращий із світів.

— Ви замовчуєте результати експерименту? — гнівно озвався Шрат. — Ви злочинець, Уоллес.

Генріх мовчав. Хай говорить! Хай наливається чорною люттю! Все одно він безсилий. Він може вбити людину, закути в кайдани, посадити у в’язницю, але вільний дух йому недоступний.

Генріх поглянув на Педро. Той стояв поряд з ліжком, блідий, але рішучий. Він схвально хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.

— Що це означає? — гримнув він. — Хто цей хлопець?

— Він мій рятівник, — спокійно відповів Уоллес.

— Чудово! — процідив крізь зуби Шрат. — Тим краще. Так ви не хочете говорити, містере Уоллес?

— Ні.

— І не повернетесь у лабораторію?

— Ні.

— Я не зможу в такому разі залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретність роботи нашої лабораторії, зважаючи на інтереси держави, я мушу заарештувати вас. І цього хлопця, який, безумовно, щось знає!..

— Ось така мова більш до лиця вам! — насмішкувато озвався Генріх. — Просто і… щиро!

— Взяти їх, — коротко наказав Шрат.

Полісмени націлили автомати на Педро і Генріха. Один з них суворо сказав:

— Виходьте з приміщення. Не спробуйте втікати.

Педро мовчки рушив до дверей. Генріх за ним.

Їх зустрів потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув плечем Генріха, блиснув очима, прошепотів:

— Спокійно.

Вони вийшли на берег. Там стояв, у затишку під Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хвилі.

— Сідайте! — наказав старший полісмен.

На обрії багровіли хмари. Море було свинцеве і грізне. Ураган гнав по широких просторах гігантську хвилю, люто бив у береги, плював білою піною на скелі острова.

Полонених поставили біля рубки, один полісмен залишився біля них. Шрат і старший полісмен ввійшли до рубки.

Заревли мотори. Катер одійшов від берега. Він швидко минув Чортову скелю, врізався в запінену хвилю. Холодні бризки сипонули Генріху на обличчя. Він знайшов руку Педро, потиснув її.

— Пробачте, друже. Через мене ви постраждали!

— Дурниці! — всміхнувся Педро. — Ще нічого не було. Гра лише починається.

— Мовчати! — крикнув поліцейський, кутаючись на кормі в плащ. — Заарештованим заборонено розмовляти!

Катер зменшив ходу. Хвилі люто набігали на нього, підкидали вгору. Генріх тривожно поглянув на Педро.

— Що це означає?

— Все гаразд! — підморгнув Педро. — Старий Хуан знає своє діло…

З рубки виглянув Шрат. Він був блідий, нажаханий.

— Катер тоне. Треба повертати до берега.

Мотори зачхали і зупинилися. Ураган закрутив на місці і підняв на верхівку хвилі. З рубки вискочив старший полісмен.

— Ми загинули! — крикнув він.

Педро вхопив Генріха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Білогривий вал підхопив їх, поніс на собі. Катер зник за хвилею. Ось він ще раз з’явився недалеко. Вже лиш щогла і частина рубки виглядає над водою, а біля неї — одна чорна цятка.

— Вони загинуть! — захлинаючись, прокричав Генріх.

— Це їхня справа! — бадьоро відповів Педро. — Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас…

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Надвечір шторм затих. Море викинуло до Чортової скелі уламки катера і Шратів труп. На острівець прибули три військові судна, десятки полісменів. Почалося розслідування. Добивалися до хатини старого Хуана. Але рибалки не було…

Він благеньким човном своїм перевіз Генріха і Педро на сусідній великий острів ще завидна. Там вони просиділи до сутінків. В густих заростях на березі старий попрощався з Генріхом.

— Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе…

Темрява вечора проковтнула дві постаті.

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Під покровом бурі й темряви Педро і Генріх подолали високу загорожу навколо лабораторії. Вони навпомацки пробралися мимо дерев, крізь кущі квітів.

— Тепер вже легше, — прошепотів Генріх. — Тут ніхто не чергує. Варта лише навколо загорожі.