Весна-красна - Вишня Остап - Страница 5

— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?

А один завбазою мені й каже:

— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!

Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.

Прибіг:

— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!

Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:

— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!

Я подивився на ту тьотю та й подумав:

— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.

З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.

— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?

Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:

— Сонце де поділи?

— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.

Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар…

Професор засміявся.

Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую:

— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…

Такі собі зустрічі й розмови

Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.

Присмерк.

І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:

— Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка…

— Давно? — питаю.

— Та літ із тридцять тому…

— І пам'ятаєте?

— Аякже!? Звичайно, пам'ятаю…

— Прекрасна у вас пам'ять…

— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: «Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…» Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…

— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?

— Це неважно! Слухайте далі.

— Слухаю, — кажу, — далі…

— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей. В яких тільки п'єсах я не грала? Я не грала в п'єсах Кропивницького, я не грала в п'єсах Старицького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Корнійчука й Кочерги. Нарешті, я не грала ні в одній п'єсі класичного репертуару й у п'єсах російських драматургів! Ах, якби ви знали, як я не грала?!! Ви думаєте, що так легко «потрясающе» не заграти Марусю Богуславку?! Ви гадаєте легко?!

— Не грати взагалі, кажу, легко! А не грати «потрясающе», думаю, це дуже тяжко!

— А я її тридцять літ «потрясающе» не грала!

— Так ви ж, — кажу, — геніальна неартистка!

— Тож-бо то й є! І я тепер дуже рада, що мене представили до звання заслуженої…

— Неартистки республіки! — перебив я.

— А, та ви все жартуєте!

— Вітаю вас сердечно! — одказав я.

Швидко-швидко йдуть до театру на виставу він і вона. Він — артист театру. Вона — артистка.

— Драстуйте! — кажу.

— А, драстуйте! — одказують.

— Куди ви так швидко?

— На виставу поспішаємо! Запізнюємось! Пробачте, треба бігти.

— Сьогодні граєте?

— Граємо!

— Що ж ви сьогодні граєте?

— У «66»!

— ??

— А ми вже 20 років у «66» граємо! І тільки іноді в «підкидного»!

— І з успіхом? — питаю.

— З перемінним!

— Ну, щасти вам!

Сидить за столиком похмурий громадянин.

Придивляюсь: знайомий артист державного драматичного і т. д., і т. д. театру.

— Що це ви так сумно на світ білий дивитеся? — питаю.

— Та так, — каже, — чогось на душі невесело!

— Чого ж ви сьогодні не на виставі? Хіба не граєте сьогодні? Вільні?

— А я за 40 років тільки один раз заграв!

— Один раз?! В якій же п'єсі?

— В оркестрі на барабані, коли барабанщик захворів!

— Ну, й як?!

— Прекрасно! Без жодної репетиції, прямо під суфльора, і знаменито!

— Ну, що ж, — кажу, — талант, завжди талант!

Такі собі зустрічі… Такі собі розмови веселі…

Вона взяла Гриця та й причарувала

Запросили мене на одне весілля.

Прийшов.

Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон.

І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх.

Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого.

А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств.

Кличуть іноді тебе на весілля.

«Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?»

А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки по-справжньому щасливі очі в молодого, щасливо-променисті у молодої і по-справжньому сяють радістю гості.

Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна.

Навіть теща — мама, значить, молодої, — симпатична бабуся, не сичить, а якось так по-материнському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима.

— Що, — думаю, — за чудасія?

Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути.

Випили, і таки порядком випили.

Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»).

Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно.

Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали…

Сиджу й очам своїм не вірю.

Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого.

І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу.

— Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одвідувати силу-силенну різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і навіть військового кашкета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є секретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленьки-леле! Підходиш і так ввічливенько:

— Товаришко! Чи не можна бачити директора?

На вас з очей блискавка і на високій ноті:

— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!

Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:

— Можна бачити?

— Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився!

У другій якійсь установі нариваєшся:

— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!