Весна-красна - Вишня Остап - Страница 21

Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м'яча напів у штанчатах, а напів так.

А все-таки взяв!

Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никанорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворота хоч один м'яч від лондонського «Арсеналу»?

А ви прислухайтесь до тих хлоп'ят.

Тут вам і «офсайт», і «корнер», і «пенальті», і «аут», і все, все…

Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки:

— З поля! Геть з поля! З по-о-о-о-ля!

Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема!

Не кулачки, а футбол.

І це — чудесно!

Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким…

Хай живе фізкультура! Хай живе футбол!

Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один «вид спорту», доступний кожному, — це «уболівання», «болільництво», бути «болільником».

Хоч і кожному доступний цей «вид спорту» — болільництво, не думайте, що він легкий, ні…

Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний…

Коли, приміром, футболіст теряє за час матчу (так принаймні кажуть) кілограм і більше у вазі, то болільник-ентузіаст теряє мінімум дев'ятсот грамів.

Були випадки, коли футболісти після матчу йшли собі додому, весело підстрибуючи. А болільника вели додому попідруки, а то й несли.

Але таких випадків зареєстровано одиниці.

Сьогодні футбольний матч.

Господи, як завжди ждуть його і фізкультурники, і болільники.

Ну, ходімте з вами на матч!

Але ходімте зарані, бо запізнимось трохи, — не проліземо на місце і тоді… та тоді… аж подумати страшно.

До стадіону ще зо два квартали, але ви йдете вже у густому натовпі весело настроєного люду…

Скрізь жарти, дотепи, викрики:

— Наша візьме!

— Ой, боюсь, чи візьме? Сильний противник!

— Та й наші не слабі! Молодих підбавили! Сильна і у нас тепер команда!

Аж ось підбігає до вас хлоп'ятко, дивиться на вас благальними очима:

— Дядю, проведіть!

— А як же я проведу? В мене ж один квиток!

— Проведіть! Скажете, що син! Може, пропустять?! Проведіть!

І дивиться на вас хлоп'ятко такими молитовними і воднораз лукавими оченятами, що ви не в силі йому одмовити.

Ну, як же ж ви можете його не взяти, коли він, може, — «центр нападу» якого-небудь майданчика на розі вул. Леніна й Чкалова, витолоченого й випрасуваного коліньми, черевом, лобом, спиною його власного дитячого пругкого тільця?

— Ну, йди!

Тоді підбігають до вас іще п'ять-сім-десять маленьких «крайніх правих», «крайніх лівих», «воротарів» і т. ін.

— І нас візьміть! Дядю, проведіть!

— Та хлопчики ви мої любі, та не пустять же!

— А може?! Візьміть!

Ви підходите до контролю з 10-12-а вашими «синами».

Ви говорите контролерові, що це всі ваші сини, що ваша дружина мати-героїня, що обов'язково хай пройдуть і т. д., і т. ін.

Контроль регочеться і цілком слушно зауважує:

— Що ваша дружина — мати-героїня, може, й так! А те, що вона в один рік народила дванадцятеро синів-соколів, щось, мабуть, не так! Не можна!

— Ну, хоч одного!

Один таки милостиво пропускається, і не встигли ви ввійти до стадіону, як уже ваш «син» блискавкою прянув через голови сидячого люду, забувши про «батька», але не забувши показати переможно язика всім тим, кому не пощастило пройти за «синів»…

Ще раз нагадуємо: приходьте на матч заздалегідь, не запізнюйтесь, інакше будете чути не дуже приємні для вас вигуки, коли продиратиметесь до свого місця:

— Можна було б сьогодні і раніше встать!

— Заспав?!

— Довго обідаєш!!

З великим трудом ви пробиваєтесь на своє місце, хоч прийшли ви за півгодини до початку.

І коли ви вже сіли, і коли вже ось-ось має початися матч, люто продирається на своє місце запізнілий.

— Заобідався?! — почулося грізне з усіх боків.

— Товариші! Граждани! Їй-богу, не обідав! Пропустіть! Я ось і примуса взяв, і сковорідку, і яєчка, — у перерві яєчню підсмажу — пообідаю. Не встиг: працював!

— А! Ну, коли з примусом і з сковорідкою, — пропустіть! Людині справді-таки заніколилось!

І пропустили!

А людина під час перерви запалила примуса, — чик! чик! — засмажила яєчню й пообідала.

Почали…

Капітани футбольних команд «супротивників» потиснули один одному руки, свисток судді, — покотився по зеленому полю футбольний м'яч і замайоріли по полю різноколірні майки…

Перший тайм…

Ми не будемо, ясна річ, описувати ні матчу, ні окремих його моментів, навіть найцікавіших, бо, по правді сказати, не дуже ми в цьому ділі спеціаліст-футболіст, бо навіть і не дуже болючий болільник, бо оце тільки вирішили «заболіти» і, по суті, це наш перший, так сказать, дебют як болільника…

Ще тільки «кольнуло» й трішки залихорадило, зовсім іще не затрясло…

…Перше враження: страшенно трудно, майже неможливо стежити за грою.

Ще за м'ячем слідкувати можна, але за окремими гравцями — неможливо ніяк.

Хто каже, що в матчі грають 22 чоловіка футболістів?

Нічого подібного: у матчі беруть участь 22 футболісти плюс 40 000 глядачів.

Встежите ви за 40 022 чоловіками?

Ніколи в світі!

От «узяв» м'яча «Паша». Так принаймні його кличуть усі 40 000 чоловік.

«Паша», значить, узяв і повів м'яча короткими пасовками.

Я чую, як біля мене і праворуч, і ліворуч, і підо мною, і надо мною з сотень уст вилетіло:

— Паша! Паша взяв!

Паша веде м'яча по полю, а надо мною:

— Паша! Паша! Паша! Та, Паша! Ой, Паша! Па-га-га-га-ша! Паша-Паша-Паша! Бий-бий! Та бий же ж! Бий! Па-а-аш-енька!

У Паші м'яча одібрали.

Тоді з сотень уст розчаровано, печально:

— Ех! Па-а-аша!

Перехватив м'яча «Пека» і погнав.

І знову починається:

— Федю! Федю! Федю! Дай! Дай! Дай! Федю! Фе-е-едя!

В цей час мій правий сусіда починає «гнати» своїм коліном моє праве коліно:

— Так! Так! Так!

Жене поки що короткими пасовками: дай! дай! дай!

— Дорогий сусідо, — я до нього — То не м'яч, то, — кажу, — моє коліно! Женіть хоч короткими пасовками! Та не бийте по голу! Бо добре, як у сітку, а як у штангу вріжете?!

…А он там трохи далі сидить «воротар»…

Я дивлюся на нього, і він на своєму місці робить те ж саме, що робить справжній воротар на полі: він кидається праворуч, кидається ліворуч, підскакує, і коли справжній воротар, приймаючи справжнього м'яча, кидається на м'яча й падає, «воротар» на місці теж падає на своїх сусідів…

«Взяв!»

Його штрикають зонтиками, луплять кепками, але то йому все ні до чого: він м'яча — «взяв»!!!

…Аж ось лунає, — та де лунає?! — ріже повітря страшний свист з тисячі ротів.

— То — «судді»…

Щоправда, судді не «всесоюзної» і навіть не «республіканської категорії», але — то судді, страшніші від всесоюзних і республіканських.

То — на полі щось трапилось таке, що порушило правила гри, що вийшло за межі дозволеного — і от протест страшним свистом.

Справжній суддя, навіть всесоюзний, свиснув раз-два і все, а ці — «болільницькі судді» — свистять мінімум одну-дві хвилини безперервно.

Люті судді! Невмолимі й жорстокі!

…Дивлячись на матч, переконуєшся, що майстерність футболу дійшла в нас до надзвичайної висоти, до мистецтва — такі інтересні, складні й хитромудрі розігруються на зеленому полі комбінації, ситуації і т. ін.

І який фізично кріпкий у нас народ — фізкультурники!

Гол!!!

Ну, тут, дорогі наші читачі, я не берусь описати все те, що робиться.

І ви бачили, і я бачив — і в кінохроніці, і в кінофільмах фіксування матчів, — і в звичайній дії, і в затриманій, — все це ми з вами бачили.