Самостійна дірка - Вишня Остап - Страница 5

Ви гостям раді… А чи раді гості вам?

Не дуже вони вам раді, бо вони бездержавні, а значить, і безправні.

З чого ж тут радіти?

Самостійна і ні від кого не залежна історія

Кожна держава повинна мати свою історію. І кожний народ повинен мати свою історію.

Факт?

Безсумнівний факт.

Отже, зовсім не дивно, що на сторінках одного паперового клаптя, що зветься українською націоналістичною газеткою «Українське слово», одна дуже самостійна писака взяла та й заголосила:

і т. д., і т. д.

Тепер, значить, ми вже докладемо всіх зусиль, тепер, значить, ми вже вивчимо справжню історію, настоящу, українську, тепер уже ми станемо на вірний шлях до настоящого національного і культурного відродження.

І от другий клапоть — «Карпатські вісті» — одразу ж послужливо подає, з чого ту історію вивчати починати.

Він так і пише:

Історія таки справді дуже оригінальна. Такої нам іще не доводилося не те що вивчати, а навіть чути.

До того українська, до того самостійна, до того незалежна, до того духовний скарб, що ніяке українсько-берлінське серце не зможе витримати, щоб не запалахкотіти.

В «практичній лекції історії» говориться, що починати історію треба з вивчення тої території, на якій уперше було виявлено поселення чистокровних українців, а саме з берлінського «Тіргартена» і з «Алеї перемог».

Так і пишеться:

Фрідріх III! От так українська історія!

А далі читаємо ще:

Фрідріх Великий…

Фрідріх Вільгельм III.

Вільгельм I.

Вільгельм II.

Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках.

Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах:

Аж сльози бринять на очах в авторів історії.

«Собачок поховали…»

Не плачте, самостійні панове.

І вас поховають.

Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису:

Хлюст

Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка.

Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина.

— Тю! Хто ж це на дірку купу костриці висипав?!

— Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Голову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити!

— А для мене місце знайдеться?

— Та як-небудь! А ти звідки?

— Од батька!

— Ну, як воно там? Чи скоро вже Київ візьмемо?

— Київ?! Який там Київ, коли й самого батька взяли!

— Як? Хто взяв?!

— Німці!

— Кого? Бандеру?! Батька нашого?!

— Та його ж!

— Куди?

— У в'язницю взяли!

— Та ну?

— От тобі й «ну»! Ось листа мені дав, щоб дружині його як-небудь передав!

— От тобі й маєш! Ну, лізь у дірку, поговоримо.

Купа костриці зникла в дірці, а за нею, крекчучи, поліз туди державно-самостійний дипломатичний кур'єр від самого верховного фюрера українсько-німецької самостійної й ні від кого не залежної держави.

— Хлопці! — промовила костриця. — Гість у нас! Візьми котрий лопату та підгорни гори до стінки, бо нема куди людині й ноги простягти. Та канал би од моря прокопали, отам, поза південним кордоном, бо, бачите, уже по всій території море пішло. Та копай обережно, щоб солома в головах не підпливла! Копай глибоченько, може, який закордонний корабель припливе…

— Копали вже…

— Копай, я тобі кажу! Це справа не проста, а справа державна — канали копати!

— Казали, що міністром буду, а воно тільки те й робиш, що гори підгортаєш та канали копаєш!

— Не базікай! Копай! Більшу дірку викопаєм, то й тебе міністром на лівий закуток призначимо! Ну, сідай, кур'єре. Так як же ж воно так? То казали, що гетьманом усієї самостійної України буде, а то взяли та в тюрму? Що ж воно це таке?

— А я знаю?!

— А хто ж знає?

— Вони знають!

— А нам хіба не цікаво знати? А що ж він там у листі до дружини пише? Не читав?

— Не читав, бо запечатаний! Хлібом заклеєний і державним пальцем припечатаний!

— А, може, як-небудь можна? Прочитаємо, хлібом заклеїмо й пальцем припечатаємо! Га?

— Пальці ж у нас не державні!

— Як не державні?

— Та воно-то державні, так не верховні!

— Та хто додивиться?!

Умовила костриця державного дипломатичного кур'єра, і листа вони розпечатали…

Самостійний український фюрер самостійної українсько-німецької держави пише до своєї самостійної фюрерихи:

Подивилася костриця на дипломатичного кур'єра, а кур'єр — на кострицю.

Костриця й каже: