Самостійна дірка - Вишня Остап - Страница 2

По-ОУНському буде так:

— «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася».

Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.

Влада на це відповідає:

— Зер каряшо, гезіндель!

«Гезіндель» — по-людському — сволоч!

Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.

Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «30 срібних карбованців».

На жовто-блакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.

Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.

Братерство й дружба народів Радянського Союзу.

«Возсія вельтові світ разума»

Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.

Насамперед:

Коли тікать?!

Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те для нас відомо.

Куди пани, туди й холуї.

А от «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»:

Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.

Клопоту, ми ж кажемо, сила…

Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні…

Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…

Українських колядок співається у Мінорітенкірхен…

Ну, тут хоч уже просто пишуть:

Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.

З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:

Або українсько-німецької колядки:

Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…

І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…

Чому саме «прийде»?

Він уже прийшов…

Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…

Що ще треба?

А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».

«Великомученик Остап Вишня»

Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.

«Ну, — думає Остап, — пропав!»

Подивився той чорний на нього та й питає:

— Звуть тебе як?

— Остап, — каже.

— Українець?

— Українець, — каже.

Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:

— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.

— Признаюсь, — говорить Остап.

— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.

— Говорив, — каже.

— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?

— Шевченко, — говорить Остап.

— А «Садок вишневий коло хати»?

— Шевченко, — говорить.

— А «Евгений Онегин»?

— Шевченко, — говорить.

— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!

— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.

— А Лев Толстой? А Достоєвський?

— Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав.

— А взагалі, — питає, — Росію визнаєш?

— В етнографічних, — каже, — межах.

— В яких?

— Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна.

— І історії не визнаєш?

— Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко.

— А кого ж ти, — кричить, — визнаєш?

— Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик.

— Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив.

Ну, й розстріляли.

Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило».

І такого письменника розстріляли.

Попервах дуже йому було скучно.

Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло.

А розстріляний — куди підеш?

Одна дорога — на небо.

А там уже куди визначать: у рай чи в пекло.

Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею.

У небесному відділі кадрів заповнив анкету.

Зав подивився:

— Великомученик?

— Дуже, — каже, — великомученик.

— За Україну?

— За неї, — каже, — за неньку.

— В рай!

Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили.

— Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз…

— Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий?

— А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай?

— Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли.

— Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з росіянами бути. Мене, — каже, — в наш рай. Самостійний. Автокефальний.