Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович - Страница 1

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ

Друга планета

Фантастичні повісті

Для середнього шкільного віку

Художнє оформлення Вадима Ігнатова

Фантастические повести “Вторая планета” и “Три грани времени” принадлежат перу известного украинского прозаика. Обе повести по-разному утверждают мысль о неразрывности добра и разума.

ДРУГА ПЛАНЕТА

— У-р-ра, ми летимо на Венеру!

Ми — це я, татко, мама і тітка Павлина.

Спершу, правда, збиралися летіти лише тато і мама. Мене ж знову на все літо спроваджували до тітки. Я, звісно, закомизився, що до тітки не хочу, а хочу із ними.

— Зрозумій, що тобі з нами не можна! — переконувала мене мама. — Ми ж летимо не відпочивати, а в експедицію.

— То й мене візьміть у експедицію!

— Ні, ти просто неможливий!.. Хай із тобою ще татко поговорить…

Мама завжди отак: як що, так і одсилає до татка.

— Тобі не подобається у тітки Павлини? — запитує татко. — Тобі там не цікаво?

Це запитання не зовсім чесне: татко наперед знає мою відповідь. Бо ще не родилася людина, якій не було б цікаво у тітки Павлини.

Бо тітка Павлина не така, як усі.

По-перше, вона — генний інженер рослинного й тваринного світу, її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкірою пробігає, доки звикнеш до них хоч трохи.

Що б ви сказали про квітку, яка сама себе поливає? От висить поруч трубка із краником, квітка простягає щось схоже на зелену руку, відкриває краник і ллє собі на коріння скільки їй потрібно. Напилася і — хоп! — закрутила. А підійдеш до неї — так і наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знає тітку Павлину — одразу ж тягнеться до неї стебельцями.

Я сам не раз бачив, як тітка її пестила: квітка аж вигиналася, і мені здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.

Або про кактуса-сторожа при самісіньких дверях. Двометрового дідугана, всіяного отакенними колючками. Скаже тітка Павлина: “Алтик, свої” — він пропустить, тільки колючками вслід поворушить. А скаже: “Чужий” — так одшмагає колючками, що й іншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене — весь день не пускав у двері. Поки не прийшла тітка Павлина.

Не кажу вже про Цезаря: тітка теж його сконструювала — змішала одні гени з іншими. (Це я так кажу, тітка ж розповідала по-іншому: щось дуже складне й поки що не зрозуміле для мене. Я був аж задрімав. Тітка розсердилася на мене, ляснула по лобі й сказала: “З тебе ніколи не буде генетика!” А у вустах тітки Павлини генетик і нормальна людина — одне й те ж поняття.)

Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Мені ще зроду не доводилося бачити такої чудернацької істоти: тітка “намішала” в неї стільки генів, що тепер і сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.

У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвіст, наче в бобра. Він спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гілки на гілку, бігає по землі і плаває у воді. Я й то не можу пірнути так глибоко, як Цезар. До того ж він нявчить, наче кіт, і гавкає, мов собака. А коли розсердиться, то вигинає спину і шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.

Шипів Цезар якось і на мене — коли ми бавилися і я ненароком скубнув його.

— Що ти йому зробив? — допитувалася тітонька.

Я відповів, що нічого. І подумки втішався, що Цезар не вміє розмовляти. А то дісталося б мені від тітки!

Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як і мені без нього, не обійтися ніяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнім лісом чи купалися в річці, і ви подивилися б, як підбирали хвости всі собаки, що стрічалися нам на дорозі! А коти вилітали одразу ж аж на верховіття дерев. І жоден із хлопців не смів мене й пальцем зачепити.

Так що мені в тітки дуже цікаво!

— То чим тобі не подобається в тітки Павлини? — допитується татко.

Не знаючи, що відповісти, я опускаю голову. І тут мене виручає сама тітка Павлина: лунає мелодійний дзвінок, і на відеофоні виникає її енергійне обличчя.

Я дивлюся на неї і вкотре вже думаю, що тітка Павлина разюче схожа на татка: ті ж очі, ті ж брови й ніс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неї і хода не жіноча: ступає так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергійно вимахує при цьому руками. Може, тому тітка Павлина зроду-віку не носила спідниці. І так і не вийшла заміж.

— Привіт! — сказала тітка Павлина. — Ви ще тут живі?

— Живі! — озвався весело татко: він завжди веселішав, коли бачив сестру. — А як поживають твої людоїди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тітка Павлина билася над тим, щоб навчити квіти пересуватися.)

— Скоро, братику, скоро. — Тут погляд тітчин зупинився на мені: — А ти чого це мов у воду опущений?

Я ще більше набурмосився.

— Що з ним сталося? — це вже до татка.

— Не хоче їхати до тебе! — відповів насмішкувато татко. — Йому, бач, у тебе набридло.

— І зовсім не набридло! — вирвалося мимоволі у мене: тітку Павлину я любив і не хотів її образити.

— Ви що, збираєтесь послати Вітю до мене?

— Збираємося! — вигукнув татко. — Ти ж сама про це просила!

— Нічого не вийде! — категорично заявила тітка Павлина. — Я лечу на Венеру.

— Ти?.. На, Венеру?.. — У татка стало таке обличчя, наче тітка сказала: “У пекло”.

— На Венеру — куди ж іще в дідька! — почала уже сердитись тітка Павлина.

— Але ж ми теж летимо на Венеру!

— От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.

— А куди ж його дівати? — вже зовсім розгублено татко.

— Його? — глянула на мене тітка Павлина. — Пошліть у табір до моря.

— Не хочу в табір! — заволав я. — Не хочу до моря!

— Він не хоче у табір, — “переклав” татко.

— Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?

— Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!

Тітка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потім сказала:

— І правильно зробиш, од таких батьків не довго й утопитися! Я теж у дитинстві не терпіла таборів…

— Так то ж ти! — уже татко заволав.

— А в нього що: не наші гени?.. Не згоджуйся, Вітю, в табір: там ти загинеш од нудьги.

— Так куди ж ти накажеш його подіти? — у відчаї запитав татко.

— Куди?.. — Очі тітчині знову зупинилися на мені, а я, відчуваючи, що зараз вирішиться моя доля, боюсь і дихнути. — Ви обоє летите на Венеру?

— Обоє. Я ж уже тобі сказав.

— То беріть і його!

— Ур-р-ра!..

— Не стрибай, ти не цап! — каже мені татко сердито. — А хто ж там за ним наглядатиме? — Це вже до тітки,

— А навіщо за ним наглядати? Він же у вас не маленький. Чотирнадцять років, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!

Ну, щодо “женити”, то тут тітка Павлина не те і я дівчат терпіти не можу! А щодо іншого, то має рацію: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летіти на Венеру…

— Замовкни хоч ти! — хапається за голову татко: він уже, мабуть, і не радий, що завів мову про мене. — Так ти думаєш, його можна брати?

— А чому й ні? Беруть же інші з собою дітей! Навіть набагато менших…

— Інші ж беруть…

— Ти можеш хоч хвилину помовчати?! — гримає татко на мене. — Так ти радиш узяти?

— Звісно, беріть! Якщо у вас не буде часу — я за ним догляну. Зарахую до складу своєї експедиції…

Ух, яка в мене тітка! Я ладен її зараз поцілувати…

— Я гукну зараз Таню, — каже, зводячись, татко.

Таня — це моя мама, і татко хоче, щоб тітка Павлина сама їй сказала про мене. Однак тітка не збирається чекати на маму: