Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 49

У двері хтось легенько постукав, почулося застережливе “тс-с-с!”, і Дейві на мить побачив клаптик нічного неба. Потім двері зачинилися знову.

— Ти вечеряв? — спитав голос.

— Ні, дідусю, ніхто не приходив. Старий гмукнув.

— Ще б пак. Після того, як ти всіх їх так налякав. Бери. Це курка.

Дейві простяг руку й намацав простягнений пакуночок. Поки він порав курячу ніжку, старий шукав у пітьмі, на що б його сісти. Нарешті вмостився і глибоко зітхнув.

— Кепські справи, малий. Вони послали по священика. Він приїде завтра.

— Дідусю, ну скажи хоч ти, що я такого зробив?

— Дейві! — докірливо протяг старий.

— Слово честі, я не винен.

— Гаразд. Послухай, Дейві. Щонеділі ти ходиш до церкви. Як ти молишся?

Хлопець забурмотів молитву.

— Ось оце, — перепинив його дід. — Останній рядок.

— “Спаси нас від колеса”? — здивовано повторив хлопець. — Дідусю, а що таке колесо? Я знаю, це щось дуже погане, бо кого тільки питав, усі казали, що це гидь і про це не можна говорити. Але ніхто не сказав мені, що воно таке.

Старий помовчав, перш ніж відповісти.

— Оцей ось ящик, котрий ти сюди притяг… Хто напутив тебе причепити до нього ці штуки?

— Ніхто, дідусю, я сам. Просто я подумав, що так буде легше його тягти. І так справді легше.

— Дейві, ці штуки, які ти приробив з боків ящика, і є колеса.

Коли з пітьми пролунав нарешті хлопчаків голос, у нім бриніла недовіра.

— Оті круглячки? Ну які ж то колеса?! Просто дерев’яні круглячки та й годі. А колесо — це щось страшне, небезпечне, його всі бояться.

— І все-таки то колеса. — Старий задумався. — Дейві, я розкажу тобі, що буде завтра. Вранці прийде священик — подивитися на твій ящик. А ящик так і стоятиме тут до ранку, бо ніхто не посміє доторкнутися до нього. Священик покропить його святою водою і прочитає молитву, щоб прогнати диявола. Потім вони заберуть твій ящик і спалять його в полі. Вони стоятимуть довкола й виспівуватимуть гімни, аж доки ящик згорить. Потім вернуться по тебе й відведуть тебе в село. У тебе випитуватимуть, який з виду був диявол, коли він прийшов до тебе, та що він пообіцяв тобі за те, що ти візьмеш у нього колесо.

— Але ж я не бачив ніякого диявола!

— Дарма. Якщо вони вирішать, що ти його бачив, то рано чи пізно ти признаєшся, що таки бачив, і розкажеш, який він з виду. У них є свої способи… Але ти мусиш удавати, ніби нічого не розумієш. Ти мусиш говорити, що знайшов того ящика таким, яким він є, що ти не знав, що воно, і подумав, ящик придасться на дрова. Ось що ти мусиш їм говорити. Стій на своєму, хоч би що вони тобі робили, — тоді, може, врятуєшся.

— Але ж, дідусю, що такого лихого в колесі? Хоч убий, не втямлю.

Старий знову замовк, іще надовше, ніж першого разу.

— Це довга історія, — почав він. — Усе сталося багато, багато літ тому. Кажуть, усі тоді були добрі, щасливі й таке інше. Але якось диявол прийшов до одного чоловіка і сказав, що він може дати йому щось таке, від чого той стане дужчий ста чоловік, бігатиме швидше вітру й літатиме вище птахів. “Це чудово, — відповів чоловік, — але що ти за це попросиш?” Диявол сказав, що йому нічого не треба. І він дав тому чоловікові колесо.

Час ішов, і чоловік, бавлячися колесом, збагнув, що з його допомогою можна наробити ще коліс, а далі ще більше, а тоді добитися всього того, що пообіцяв диявол, і ще багато чого.

— А хіба колесо може літати? — спитав хлопець.

— Так. Колесо може робити що завгодно. І воно почало вбивати людей всілякими способами. Люди почали з’єднувати одне з одним дедалі більше та більше коліс, і пересвідчились, що колеса можуть робити ще більше всякої всячини і вбивати ще більше людей. І вони вже не могли відмовитися від колеса, адже тоді вони б повмирали з голоду. А старому дияволові тільки того й треба було. Через те колесо всі вони попали до нечистого в лабети. І в усьому світі не зосталося жодної речі, яка б не залежала від колеса, і світ робився дедалі гірший та гірший, а старий диявол реготав, дивлячись на те, що накоїли його колеса. А далі стало вже геть погано. Я не знаю, як саме воно сталось. Але світ зробився такий жахливий, що небагатьом пощастило вижити. Залишилася тільки жменька людей, як після потопу.

— І все через те колесо?

— Принаймні, коли б не було колеса, такого б не сталося. Але ті, хто вцілів, помалу пристосувалися. Вони почали тулити хижки, сіяти хліб. Минуло небагато часу, і диявол здибав іншого чоловіка й знову почав базікати про своє колесо. Тільки ж цього разу йому трапився старий, мудрий, богобоязливий чоловік, і він сказав дияволові: “Згинь, нечиста сило! Забирайся в пекло!” І почав той чоловік ходити всюди й застерігати всіх проти диявола та його колеса. І всі перелякались.

Але старого диявола нелегко перемогти. У нього повно всяких хитрощів. Час від часу котрійсь людині та й здумається створити щось схоже на колесо. Нехай то буде вал чи гвинт чи там щось таке, але ця людина піде далі, якщо її не зупинити зразу. А то буває дияволові поталанить підбити котрогось, щоб зробив колесо. Тоді приходять священики, спалюють колесо й забирають ту людину з собою. І щоб вона більше не робила коліс та не показувала прикладу іншим, вони ту людину теж спалюють.

— Ту людину теж спалюють?

— Атож. Ось чому ти мусиш говорити, що знайшов цього ящика, і вперто доводити своє.

— Може, якщо я дам чесне слово, що більше не буду…

— Це не поможе, Дейві. Вони бсі бояться колеса, а коли люди налякані, вони робляться лихі й жорстокі. Ні, ти мусиш сказати, що знайшов ящика.

Хлопець задумався.

— А як же мати? Адже вона все знає. Я вчора взяв у неї того ящика. Це погано?

Старий знову гмукнув.

— Так. Дуже погано. Взагалі жінки не дуже лякливі, та коли вони вже бояться по-справжньому, то бояться куди дужче за чоловіків.

У пітьмі повітки запала довга мовчанка. Коли старий озвався знову, голос у нього був дуже спокійний, лагідний:

— Дейві, маленький, я хочу тобі щось сказати. Але обіцяй, що ти нікому ні пари з вуст, принаймні доти, доки сам станеш таким старим дідом, як оце я.

— Добре, дідусю, якщо ти так кажеш…

— Я розповідаю це тобі тому, що ти сам придумав колесо. І такі хлопчики будуть завжди. Мають бути. Бо не можна вбити думку. її можна сховати, але вона все одно вирветься. Я хочу, щоб ти збагнув раз і назавжди: колесо — це ще не зло. Хоч би що тобі говорили перелякані люди — не вір їм. Жоден винахід не може бути сам собою поганий чи хороший. Таким його роблять люди. Затям це, малий. Коли-небудь вони знову почнуть користуватися колесом. Я не сподіваюся дожити до цього, але ти, мабуть, доживеш. Це буде. І коли це станеться, не будь серед переляканих. Будь серед тих, хто навчить їх користуватися колесом краще, ніж ті люди, що погинули від нього. Ні, колесо — не зло. Єдине зло — це страх. Не забувай цього.

Старий рушив крізь пітьму, лунко ступаючи по долівці.

— Мені пора. Де ти, малий? — Він напомацки знайшов плече Дейві й поклав долоню йому на голову, — Хай благословить тебе господь, Дейві, — мовив старий. — І не думай про завтрашній день. Все буде гаразд. Ти віриш мені?

— Вірю, дідусю.

— Ну от і добре. Лягай спати. Там у кутку є ще трохи сіна.

Хлопець знову побачив клаптик нічного неба. Хода старого стихла на подвір’ї, і знов запала тиша.

Вранці, коли прибув священик, він побачив гурточок блідих, зляканих людей, що обступили старого, зчудовано витріщаючись на його роботу. А той, тримаючи в одній руці молоток, а в другій цвяхи, неквапливо домайстровував візок Дейві.

Священик остовпів.

— Припини! — закричав він. — В ім’я господа припини!

Старий повернувся до нього. В очах його зблиснула стареча хитра іскорка.

— Вчора я дурний був, — сказав він. — Приробив тільки четверо коліс. Та сьогодні вже порозумнішав. Зараз я приточу ще двійко, і візок поїде удвічі швидше.

…Вони спалили ящик точнісінько так, як передбачав старий, а його повели з собою. Опівдні хлопець, про якого всі забули, насилу відірвав очі від стовпа диму, що знявся в небо за селом, і сховав обличчя в долонях.