Колиска на орбіті - Азимов Айзек - Страница 13

— Ось ваше ліжко, даремно ви встали.

І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами рокованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.

— Марс, Марс, — шепотів велетень у нічній тиші. — Моя краща, найкраща книга, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…

Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.

Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато літ відтоді, як помер Том Вулф, а квіти з’являються знову й знов…

Ф. Карсак

ГОРИ ДОЛІ

У контрольній вежі астропорту Джонвіль спалахнула червона лампочка й задзеленчав дзвінок. До Офіру II наближався зореліт. Бент Андерсон відклав книжку, яку ліниво гортав, — квапитися не було куди, — й крутнувся разом з кріслом до пульту управління.

— Увага, хлопці, по місцях!

Джон Кларк підвів голову від шахівниці й відповів, тримаючи пальцями туру:

— Постривай, ще с час. Дай нам скінчити.

Але Чунг уже встав і зайняв своє місце праворуч від Андерсона.

— Скінчимо потім, — мовив він. — До того ж тобі однаково мат через три ходи!

Кларк кинув на маленького корейця нищівний погляд, знизав плечима й теж сів на своє місце біля пульту. Екран засвітився, на ньому з’явилось обличчя капітана зорельота.

— Викликає “Денеб”, змішаний вантажовоз “Денеб” компанії Міжпланетних перевезень. Прошу дозволу на посадку. Мені треба висадити двох пасажирів. Точніше — одного з половиною.

— Що це означає?

— Побачите самі. Який квадрат ви мені даєте?

— Будь-який на ваш вибір. Астропорт вільний. А втім, який у вас тоннаж?

— Дванадцять тисяч шістсот тонн.

— Тоді сідайте в дев’ятому квадраті. Ми вас поведемо.

— Заспокойся, Лео! Залишайся в кріслі. Я не дуже вірю в надійність інертонів цієї старої тарадайки! Я піднімусь у кабіну управління. Капітан виявив мені честь: запросив до себе перед посадкою.

Паралев обернув до Тераї Лапрада свою велетенську голову, примружив жовті очі й позіхнув.

— І це все, що ти мені можеш сказати, Лео? Гаразд, бувай!

Тераї мусив нахилитись і боком протиснутися крізь вузенькі двері каюти, не передбачені для такого велета, як він, — два метри десять сантиметрів нечасто зустрінеш навіть серед олімпійських атлетів. Йому довелося скоцюрбитись і в ліфті, яким піднімався до кабіни управління.

— Ну от і ви, Лапраде! Сідайте, чемпіоне. Місця тут доволі відтоді, як пани з дирекції вирішили, що на цих чортопхайках типу “Зоря” можна обходитись без третього пілота й навігатора. Ми прибудемо через п’ять хвилин. Ось уже астропорт, і навіть видно вже передавач матерії. Коли років двадцять тому винайшли цю штукенцію, я думав, що залишусь без роботи. Але, на щастя, все, що вони передають, прибуває на місце у вигляді дрібнесенького порошку. Мінеральну сировину ще якось можна таким чином переправити, а от машини, товари — ха-ха! Я вже не кажу про людей і тварин: навіть сосискового фаршу не виходить. Отож поки що без нас та без наших кораблів не обійтись, голубе!

І капітан Лутропп зареготав, відкинувшись на спинку свого сидіння.

Тераї окинув поглядом решту членів екіпажу — Мак-Нейша та Ямомото. Разом з механіком Байлом, який сидів тепер у машинному відсіку, це були єдині його супутники протягом трьох довгих тижнів перельоту. Звісно, вони далеко не генії, хоча в галузі математики та астрономії могли б посуперничати з багатьма вченими Землі. Невдовзі вони зникнуть з його життя, як зникли вже решта інших, що залишилися позаду за мільярди кілометрів. Або ті, кому вкоротила віку смерть. Як його батькові й матері. Перед очима Тераї знову замиготіли язики полум’я, в якому загинула батькова лабораторія, підпалена бомбами фанатиків-фундаменталістів. Відчайдушно й марно шукав він тоді батьків в охопленому вогнем будинку; Лео, ще зовсім маленьке левеня, стрибнув йому на руки; в ліфті, що застряв, обвуглилися трупи двох асистентів: один палій загаявся, і він скрутив йому в’язи — втім, кого це обходило? — дах упав, і вони з Лео врятувалися тільки дивом… Пропади вона пропадом, ця Земля, з усіма її божевільними фанатиками!

“Денеб”, якого вів спрямований промінь, опустився на гравітронах і торкнувся бетону.

— Що ж, Лапраде, хай вам щастить! Не уявляю, чим може привабити ця забута богом планета таку людину, як ви… Мовчу, мовчу, мене це не стосується! Цілком імовірно, що ми ще колись побачимось, еге ж? Світ тісний, це кажу вам я, капітан Лутропп, старий космічний вовк! Зараз вивантажимо ваш багаж і вирушимо далі. Ми ж через оцей гак згаяли чимало часу, а час для компанії — гроші, правда ж?

Тераї потиснув руку капітанові, Мак-Нейшеві й Ямомото.

— Дякую, друже, за уроки карате!

Механік Байл чекав на нього біля дверей, не наважуючись через Лео зайти.

— Ваші речі вже внизу. Я за всім простежив. До побачення, Лапраде! Пасажири в нас іноді бувають, але такий, як ви, перший. А шкода…

— Ходімо, Лео, дай я тобі одягну нашийник. Авжеж, ти цього не любиш, але ж не всі знають, що ти — надлев, а не звір, який утік з цирку. А що, коли хтось з переляку почне стріляти, побачивши тебе на волі? Звісно, я одразу ж його вколошкаю, але це тебе не воскресить.

З незадоволеним виглядом Лео дозволив одягти на себе нашийник, покірно пішов за Тераї в пасажирський ліфт, і вони разом вийшли на трап.

Цієї миті службовець другого класу Луїджі Тачіні, що сидів у вежі астропорту, поглянув на екран телетайпу й мимоволі вигукнув:

— Оце так! Знаєш, дядьку, хто до нас прибув на “Денебі”? Лапрад, тричі рекордсмен світу, олімпійський чемпіон!

— Не мели дурниць, малюк, — озвався Тачіні Старший, начальник астропорту. — Лапрадів у Франції сотні.

— Тераї Лапрадів?

— Тераї? Тоді це, мабуть, справді він. Але чого йому тут треба?

— Згідно з документами він геолог. У нього контракт з Міжпланетним металургійним бюро. І з ним ще якийсь Лео.

— Лео, а далі?

— Просто Лео. Більше нічого. А ось і вони!

З люка на трап вийшов високий юнак, за ним поважно ступав лев.

— Подумати тільки, зустріти його тут, а може, навіть поговорити з ним!

Голос Луїджі тремтів од захоплення.

— Подумаєш, така сама людина, як і всі.

— Така сама, як і всі? Ви чуєте? Три світових рекорди за два дні останньої олімпіади — така сама людина, як і всі? Ні, дядьку, ти просто нічогісінько не тямиш у спорті!

— Гаразд, головне, не підходь близько до його приятеля.

Задзвонив телефон. Тачіні Старший узяв трубку:

— Говорить Старжон, директор ММБ на Офірі II. На “Денебі” повинен прибути один з наших геологів, пан Лапрад. Негайно доставте його до мене й не морочте йому голови всякими нісенітницями. Зрозуміли?

— Так, пане Старжон. Виконаємо, пане Старжон.

Той мовчки поклав трубку.

— Луїджі, ось у тебе є нагода познайомитися з Лапрадом. Відвезеш його до міста. А зараз я повинен звільнити твого кумира від формальностей. Чув, що сказав пан Старжон? Коли хочеш тут чогось досягти, пам’ятай, Луїджі, що вся ця планета належить ММБ.

Незвичайні пасажири зайняли місця у відкритому глайдері. Луїджі відчув на своїй потилиці гаряче дихання й оглянувся. За кілька сантиметрів від нього була величезна морда Лео.

— Пане Лапрад, скажіть своєму звірові, хай він не дихає мені в потилицю. Мене це… відволікає.