Я, робот - Азимов Айзек - Страница 36

— Гадаю, ні. В усякому разі для вас обох. Ланнінг пішов. Донован подивився йому вслід і пробурмотів коротку і виразну фразу. Тоді повернувся до Пауелла:

— Мені б хотілося описати його, Грегу.

— Сподіваюсь, що ти сам це зробиш, Майку.

Всередині корабель був закінчений. Це видно було вже з першого погляду. Жоден найприскіпливіший педант не зміг би так відполірувати його, як роботи.

Тут не було кутків. Стіни, підлога, стеля плавно переходили одне в одне, освітлені холодним металевим блиском схованих ламп. Людина, на свій подив, тут була оточена шістьма своїми відображеннями.

Головний лункий коридор нагадував вузький тунель, що вів вздовж лінії кімнат, які не відрізнялись одна від одної формою.

— Думаю, що меблі вбудовані в стіни, — сказав Пауелл. — Чи, може, нам не доведеться ні сидіти, ні спати.

I тільки остання кімната, найближча до носової частини, вирізнялася з-поміж інших. Вигнуте вікно з невіддзеркалювального скла було вмонтоване в суцільний метал, а нижче містився єдиний великий циферблат з однією нерухомою стрілкою, що твердо стояла на нулю.

— Глянь сюди, — сказав Донован і показав на єдине слово на дрібно градуйованій шкалі.

Там було написано “Парсеки”, а в правому краю вигнутої лінії поділок стояла цифра “1000 000”.

Тут було два стільці — важкі, на конусоподібних тумбах, тверді. Пауелл обережно сів і відчув, що стілець точно приходиться до тіла і дуже зручний.

— Що ти думаєш про оцей корабель? — запитав Пауелл.

— Як на мене, то в Штучного Мозку запалення мозку. Ходімо звідси.

— Ти, звичайно, не хочеш ще трохи подивитися?

— Я скрізь подивився. Прийшов, побачив, переміг. — Руда чуприна Донована стирчала, як у їжака голки. — Ходімо звідси, Грегу. У мене своя робота. Я її покинув п’ять секунд тому, а це — заборонена зона для сторонніх.

Пауелл самовдоволено посміхнувся і погладив вуса.

— Чудово, Майку! Перекривай кран адреналіну, який ти впустив собі в жили. Я також хвилювався, а тепер перестав.

— Справді перестав? А що сталося? Зросла сума страховки?

— Майку, цей корабель не полетить.

— Звідки ти знаєш?

— Ми обійшли весь корабель, так?

— Здається, так.

— Даю слово, що ми обдивилися все. Ти бачив кабіну пілота, за винятком оцього отвору і спідометра в парсеках? Ти бачив який-небудь пульт управління?

— Ні.

— А ти бачив які-небудь двигуни?

— О, боже, ні!

— От і чудово! Давай повідомимо про це Ланнінга.

Вони проклинали свою дорогу, коли йшли якимись невиразними коридорчиками, і врешті-решт натрапили на короткий прохід, що вів до повітряного шлюзу.

Раптом Донован напружився.

— Ти зачиняв ці двері, Грегу?

— Я й не доторкався до них. Натисни на ручку, будь ласка.

Обличчя Донована скривилося в страшенній напрузі, але ручка й не поворухнулась.

— Не бачу нічого страшного, — сказав Пауелл. — Коли щось сталося, вони визволять нас звідси.

— Отож і ми повинні чекати, поки вони з’ясують, який дурень замкнув нас тут, — сердито додав Донован.

— Давай тоді повернемося назад, до кімнати з ілюмінатором. Це єдине місце, звідки ми можемо привернути увагу.

Але їхній надії не судилося збутися.

У цій останній кімнаті ілюмінатор не був більше голубим, неба крізь нього видно не було. Він був чорний, а замість голубого неба виділялися жовті зірки, що заповнили космос.

Вражені несподіванкою, Пауелл і Донован попадали на стільці.

Альфред Ланнінг зустрів доктора Келвін біля кабінету. Він нервово припалив сигару і жестом запросив роботопсихолога увійти.

— Ну, Сьюзен, ми зайшли надто далеко. Робертсон нервує. Що ви робите з Мозком?

Сьюзен Келвін розвела руками.

— Треба набратися терпіння, Мозок — найцінніше з того, що ми можемо втратити у цьому ділі.

— Але ви опитуєте його вже два місяці.

— Ви вважаєте за краще самому взятися за цю справу? — Голос Келвін був рівний, але в ньому відчувалося роздратування.

— Ви знаєте, що я мав на увазі.

— Гадаю, що так. — Доктор Келвін нервово потерла руки. — Це нелегко. Я до нього і з ласкою підходила, добром намагалася вивідати, але поки що нічого не добилася. Його реакції ненормальні. Його відповіді… якісь дивні. Поки що нічого певного сказати я не можу. Розумієте, поки ми не довідаємося, що сталося, ми повинні бути дуже обережними. Адже одне просте запитання або зауваження… може вивести його з ладу і тоді… Тоді ми матимемо на руках непотрібний Мозок. Ви хотіли б таке бачити?

— Але ж він не може порушити Першого закону?

— Сподіваюсь, але…

— Ви навіть не впевнені в цьому? — Ланнінг був глибоко шокований.

— О, я ні в чому не можу бути впевнена, Альфреде…

Ураз зловісне завивання сирени сповістило тривогу. Спазматичним рухом Ланнінг схопив трубку. Страшні слова обпекли його морозом.

— Сьюзен… ви чули… зник корабель. Я послав туди двох випробувачів півтори години тому. Ви повинні знову зустрітися з Мозком.

Сьюзен Келвін допитувалась із силуваним спокоєм:

— Мозку, що сталося з кораблем?

— З кораблем, який я побудував, місіс Сьюзен? — щасливо перепитав Мозок.

— Так. Що з ним скоїлося?

— Анічогісінько. Двоє людей, що повинні випробовувати його, зайшли всередину. Всі ми були готові. Отже, я їх послав у космос.

— О-о… Що ж, це чудово. — Психолог відчула, як їй перехопило дихання. — Ти думаєш, що у них все буде гаразд?

— Усе буде якнайкраще, місіс Сьюзен. Я турбуюсь про них. Це — чудовий корабель.

— Так, Мозку, він чудовий, але чи вистачить у них харчів, як ти гадаєш? їм там буде зручно?

— Харчів достатньо.

— Все це може приголомшити їх, Мозку. Все-таки несподіванка, ти розумієш.

— Усе буде гаразд, — одразу заперечив Мозок. — Для них це повинно бути цікаво.

— Цікаво? Чому?

— Просто цікаво, — лукаво відповів Мозок.

— Сьюзен, — прошепотів Ланнінг схвильовано, — запитайте його, чи їм загрожує смерть. Запитайте, яка є небезпека.

Обличчя Сьюзен Келвін сердито скривилося.

— Мовчіть!

Тремтячим голосом вона запитала:

— А ми можемо зв’язатися з кораблем? Можемо, Мозку?

— Аякже. Вони почують вас, якщо ви звернетеся до них по радіо.

— Дякую. На сьогодні досить.

Коли вони залишили приміщення, де перебував Мозок, Ланнінг вибухнув гнівом.

— О, Галактика! Сьюзен, якщо це вийде з-під контролю, ми всі загинемо. Ми повинні повернути цих двох людей назад. Чому ви прямо не запитали, чи загрожує їм смерть?

— Бо це саме те, про що я не можу навіть нагадувати. Якщо таке нагадування поставить Мозок перед дилемою, він може загинути. Власне, все, що ставить Мозок в несприятливі умови, може повністю вивести його з ладу. То чи не ліпше тоді уникнути цього? А тепер дивіться, він сказав, що ми можемо з ними зв’язатися. Давайте так і зробимо. Ми одержимо їхні координати і повернемо корабель назад. Вони, очевидно, не можуть самі керувати кораблем. Можливо, Мозок здійснює дистанційне управління. Ходімо!

Минуло чимало часу, поки Пауелл опам’ятався.

— Майку, — мовив він похололими губами, — ти відчуваєш прискорення?

Погляд Донована був порожній.

— Га? Ні… ні…

I тоді в рудоголового стислися кулаки, він зірвався з стільця і вперся у вигнуте холодне скло ілюмінатора. Там було видно тільки зірки.

Він одвернувся від ілюмінатора.

— Грегу, вони, мабуть, запустили двигун, коли ми зайшли всередину корабля. Це заздалегідь продумано. Вони домовилися з роботом використати нас як піддослідних кроликів на той випадок, коли ми задумаємо вибратися звідси.

— Не може бути! Який сенс посилати нас у космос, коли ми не знаємо, як керувати кораблем? Як ми повернемо його назад? Ні, він працює сам по собі і без видимого прискорення.

Він підвівся і став повільно ходити по кімнаті. Металеві стіни відлунювали звуки його кроків.

— Майку, це найнеприємніше ситуація, в яку ми коли-небудь потрапляли, — сказав він із сумом.