Я, робот - Азимов Айзек - Страница 31

Він з надією подивився на Богерта. Той, як завжди, був ввічливий, охайно зодягнений, і лише блискучі краплини поту на скронях виказували внутрішню напругу.

— То як? — запитав генерал. — Що ви там хотіли побачити?

— Різницю, яка, боюся, може виявитися надто незначною, щоб робити якісь висновки, — відповів Богерт. — Для шістдесяти двох із цих роботів необхідність кидатися на допомогу людині, якій загрожує очевидна небезпека, є те, що ми називаємо вимушеною реакцією. Бачите, навіть коли роботи знали, що людині справді не буде заподіяно шкоди, — а після третього або четвертого разу вони повинні були знати це, — вони не могли реагувати інакше. Цього вимагає Перший закон.

— Ну?

— Однак шістдесят третьому роботу, модифікованому Нестору, така обов’язковість не властива. Він вільний у своїх діях. Якби він захотів, то міг би залишитися на місці. На превеликий жаль, — в голосі Богерта забринів легкий смуток, — він не захотів.

— Чому, як ви гадаєте? Богерт стенув плечима:

— Думаю, що доктор Келвін розкаже нам, коли прийде сюди. Щоправда, вона може зробити це в похмурих тонах. Вона іноді буває трохи роздратована.

— А свою справу знає? — раптово насупившись, занепокоєно спитав генерал.

— Атож. — Здавалося, це потішало Богерта. — Доктор Келвін добре знає свою справу. Вона розуміє роботів, як рідна сестра — це, мабуть, тому, що вона ненавидить людей. Вона хоч і психолог, але вкрай нервова особа. Схильна до шизофренії. Тож не сприймайте її надто серйозно.

Він розклав перед собою довгі аркуші графіків з кривими лініями.

— Бачите, генерале, з кожним експериментом інтервал у часі від падіння вантажу до сигналу робота має зменшуватися. А порушення цієї закономірності свідчить про відхилення в позитронному мозку. На жаль, всі вони тут не мають жодних відхилень.

— А якщо наш Нестор-10 не відповідає примусовою реакцією, чому ж його крива не відрізняється від інших? Я не збагну цього.

— Все дуже просто. Реакції роботів не зовсім аналогічні людським реакціям. У людей свідомі дії значно повільніші, ніж рефлекторні. А в роботів не так. У них, коли вибір зроблено, швидкість свідомих дій така сама, як і вимушених. Правда, я сподівався, що для Нестора-10 початковий експеримент виявиться несподіванкою і він витратить більше часу.

— Але цього не сталося?

— Здається, ні.

— Тоді ми нічого не добилися. — Генерал досадливо відкинувся на спинку крісла. — А вже п’ять днів, як ви тут.

Зайшла Сьюзен Келвін, грюкнувши дверима.

— Заберіть свої графіки, Пітере! — кинула вона. — Ви ж знаєте, що вони нічого не дають!

Келлнер підвівся, щоб привітатися з нею, та вона лише нетерпляче щось буркнула й сказала:

— Спробуємо застосувати інші методи. Мені не до вподоби те, що відбувається.

Богерт і генерал перезирнулися.

— Щось трапилось?

— Ви маєте на увазі щось конкретне? Ні! Але мені не подобається, що Нестор-10 вислизає з наших рук. Це кепсько. Бо вдовольняє його надмірне почуття власної вищості. Боюсь, що мотиви його дій вже не просто виконання наказу. Гадаю, що тут, скоріш за все, річ у невротичному прагненні будьмо перехитрити людей. Це нездорове й небезпечне прагнення. Пітере, ви зробили те, що я просила? Обчислили нестабільність факторів модифікованого НС-2 за тими критеріями, про які я казала?

— Обчислюю, — сказав Богерт без ентузіазму.

Вона сердито зиркнула на нього й повернулася до Келлнера.

— Нестор-10 чудово знає, що ми робимо, генерале. Він не збирається ловитися на наш гачок, особливо після того, коли побачив, що реальної загрози людині немає. Інші просто не могли діяти інакше, а він зумисне імітував потрібну реакцію.

— То що ж робити, докторе Келвін? Як ви гадаєте?

— Не дати йому сфальшувати наступного разу. Ми повторимо експеримент, але з деякою поправкою. Між роботами і людиною натягнемо дроти, по яких пустимо струм високої напруги. А дроти натягнемо так, щоб їх годі було перестрибнути. I кожен робот повинен знати заздалегідь, що доторк до них — смерть.

— Ні! — з несподіваною злістю вигукнув Богерт. — Я проти цього! Ми не можемо знищити струмом два мільйони доларів, щоб виявити Нестора-10. Для цього існують інші шляхи.

— Ви певні? Тоді ви нічого не знайдете. В усякому разі питання про знищення не стоїть. Ми вмонтуємо реле, яке перерве струм у момент падіння ваги. I робот залишиться неушкоджений. Але він не повинен знати про це, розумієте?

Очі генерала спалахнули надією.

— А спрацює?

— Мусить. За цих умов Нестор-10 повинен лишитися на місці. Йому можна наказати доторкнутися до дроту і загинути, оскільки Другий закон, який вимагає покори, сильніший за Третій, що вимагає берегти себе. Але ми не будемо йому нічого наказувати. Йому буде надано можливість діяти на власний розсуд, як усім іншим роботам. Нормальних роботів Перший закон спонукає піти на смерть без будь-кого наказу. Інша справа наш Нестор-10. Частково запрограмований на Перший закон і не одержавши ніяких наказів, робот змушений буде діяти згідно з Третім законом — законом самозбереження, який переважить все інше. Отже, робот повинен лишитися на місці, іншого виходу він не матиме. Примусова реакція.

— Почнемо сьогодні?

— Сьогодні ввечері, — уточнила Келвін, — якщо встигнуть натягнути дріт. А зараз я скажу роботам, що їх чекає.

Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя.

Тільки один раз.

Доктор Келвін, що спостерігала за роботами з маленької кабінки на балконі, злякано скрикнула і підхопилась зі складного стільця.

Шістдесят три роботи незворушно сиділи в своїх кабінках, як сови, витріщившись на чоловіка, що ризикував життям. Жоден з них не ворухнувся.

Доктор Келвін була сердита, така сердита, що ледь стримувалась. А стримуватися треба було, бо в кімнату один за одним заходили і виходили роботи. Вона звірилась зі списком: має зайти двадцять восьмий. Попереду було ще тридцять п’ять.

Двадцять восьмий невпевнено зайшов до кімнати. Вона присилувала себе заспокоїтися.

— Хто ти?

— Я ще не маю власного номера, — несміливо відповів робот. Я — робот НС-2, і в черзі я був двадцять восьмим. Ось папірець, який я маю вам передати.

— Ти сьогодні ще не був тут?

— Ні.

— Сідай. Я хочу тобі поставити кілька запитань, номере двадцять восьмий. Чи був ти в радіаційній камері Другого корпусу близько чотирьох годин тому?

— Так.

— Там була людина, котрій загрожувала небезпека?

— Так.

— Ти нічого не зробив?

— Ні.

— Через твою бездіяльність людина могла постраждати. Ти про це знаєш?

— Так. Я не міг йому допомогти. — Важко уявити, що масивна металева постать може скулитися від страху, але було саме так.

— Може, поясниш, чому ти й пальцем не поворухнув, щоб урятувати її?

— Поясню. Я, звичайно, не хотів би, щоб ви… щоб хто-небудь подумав, ніби я міг завдати шкоди господареві. О ні, то було б страшно… неймовірно.

— Будь ласка, не хвилюйся. Тебе ніхто не звинувачує. Я лише хочу знати, про що ти думав у ту мить…

— Перед тим, як це сталося, ви сказали нам, що одному з господарів загрожуватиме небезпека від вантажу, що впаде. Але щоб допомогти, нам доведеться пробратися крізь електричні дроти. Однак це мене не зупинило б, бо що таке моя смерть порівняно з безпекою господаря? Але… але мені спало на думку, що коли я загину на шляху до нього, то все одно не врятую його. Вантаж його розчавить, і я загину теж. А може, колись, якби залишився живий, я зміг би врятувати від небезпеки іншого господаря. Ви мене розумієте?

— Ти хочеш сказати, що став перед вибором: або загине людина, або загинете обоє разом. Так?

— Так. Врятувати господаря було неможливо. Його можна було вважати мертвим. А в такому разі безглуздо вбивати себе без будь-кого наказу.

Келвін покрутила в руках олівець. Вона вже чула таке пояснення, з незначними відхиленнями, двадцять сім разів. Тепер настав час поставити вирішальне запитання.