Я, робот - Азимов Айзек - Страница 18

За силуваною посмішкою Пауелла приховувався відчай. Він добре знав неписаний закон фірми “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”: жоден працівник не повторює тієї самої помилки двічі. Його звільняють після першої.

— У тебе все так ясно й зрозуміло виходить, як у Евкліда. Крім фактів, — сказав Пауелл. — Ти ж, рудоголовий, спостерігав за цією групою роботів аж три зміни, і вони працювали як слід. Ти сам про це казав. Що ж іще ми можемо зробити?

— Знайти несправність, ось що. Вони й справді тоді працювали як слід. Але в трьох інших випадках, коли я перестав за ними наглядати, вони припинили видавати руду. Навіть не поверталися назад, як це передбачалося приписом.

— Були якісь неполадки?

— Не помітив. Усе було бездоганно. Просто ідеально, як люмінофорний ефір. Лише одна-єдина дрібничка непокоїла мене — не було руди.

Пауелл похмуро глянув на стелю і смикнув рудого вуса.

— Ось що я тобі скажу, Майку. Свого часу ми з тобою вже втрапляли в халепу. Але тут гірше, ніж на іридієвому астероїді. Усе страшенно заплутано. Поглянь, робот ДВ-5 має у своєму підпорядкуванні шість інших роботів. I вони не просто його підлеглі, вони — його частка.

— Я це знаю…

— Помовч! — сердито урвав його Пауелл. — Знаю, що тобі це відомо. Я лише розтлумачую тобі, у яку халепу ми втрапили. Ці шість допоміжних роботів є часткою робота ДВ-5, як ото твої пальці — частка тебе. I він віддає їм розпорядження не по радіо і не голосом, а безпосередньо через позитронні поля. А на сьогодні в “Юнайтед Стейтс Роботс” немає жодного робототехніка, який достеменно знав би, що таке позитронне поле і як воно працює. I я цього не знаю, і ти не знаєш.

— Так воно і є, — філософськи погодився Донован.

— А тепер поглянь, у якому ми становищі. Якщо все працює — чудово! Коли ж щось не клеїться, нам бракує глибини, щоб збагнути, в чім річ. I, можливо, ні ми, ні будь-хто інший тут нічого не вдіє. Але це — наша робота, і за нас її ніхто не зробить. Нас взяли на це місце. — На якусь мить він сердито замовк. — Ти забрав його звідти?

— Аякже.

— Там усе нормально?

— У нього немає ніякої релігійної манії, він не бігає по колу й не декламує віршів, отже, гадаю, нормально.

Донован сердито труснув головою і вийшов.

Пауелл дістав “Посібник з робототехніки”, під вагою якого аж вгинався стіл, і шанобливо розкрив його. Одного разу йому довелося вистрибнути з вікна будинку, охопленого полум’ям, у самих трусах, та він встиг прихопити й “Посібник”… Він радше залишив би труси, якби треба було піти на дальші жертви.

Донован вивчав посібник, коли ввійшов робот ДВ-5. Донован зачинив за ним двері.

— Здоров, Дейве! — похмуро привітався він. — Як себе почуваєш?

— Чудово, — сказав робот. — Можна сісти?

Він підсунув до себе спеціально укріплений стілець, що призначався для нього, і обережно сів.

Пауелл прихильно подивився на Дейва — непрофесіонали могли звертатися до роботів, називаючи їхні серійні номери, фахівці-роботисти — ніколи. Робот був не масивний і був конструкцією мислячого робота-комплекса, який складався з семи частин. Два метри з гаком заввишки, півтонни заліза й електричного причандалля. Багато? Аж ніяк, коли ці півтонни містять у собі масу конденсаторів, дротів, реле та вакуумних чарунок, здатних передати практично будь-яку відому людині психологічну реакцію. I позитронний мозок — десять фунтів речовини й кілька квінтильйонів позитронів, які й роблять всю погоду.

Пауелл витяг з кишені сорочки зім’яту сигарету.

— Дейве, — сказав він, — ти гарний хлопець. I не вередливий, як та примадонна. Ти стійкий, надійний робот-рудокоп. Крім того, ти безпосередньо координуєш роботу шести допоміжних роботів, і, наскільки я знаю, у твоєму мозку не виникло через це жодних нестабільних зв’язків.

Робот кивнув.

— Мені приємно чути таке, але до чого ви ведете, шефе?

Він мав виняткової якості мембрану, а завдяки обертонам у звуковому апараті голос його не був такий металевий і одноманітний, якими звичайно бувають голоси роботів.

— Я скажу тобі. Чому, попри ці позитивні риси, робота в тебе не ладиться? Взяти хоча б сьогоднішню зміну “Б”.

Дейв завагався.

— Наскільки я знаю, нічого не сталося.

— Ви зовсім не дали руди.

— Я знаю.

— Ну?

— Я не можу цього пояснити, шефе, — захвилювався Дейв. — Коли я ще дозволю собі таке, це скінчиться для мене нервовим стресом. Мої помічники працювали добре. I я також, я це знаю. — Він замислився, його фотоелектричні очі засвітилися яскравіше. — Не пам’ятаю. Під кінець робочого дня прийшов Майк, а більшість вагонеток — порожні.

— А ти знаєш, Дейве, що останнім часом ти не звітуєш у кінці зміни, — втрутився Донован.

— Я знаю. Але чому… — Він повільно й незграбно похитав головою.

Пауеллу здалося, що якби обличчя робота могло виражати почуття, на ньому б відбилися біль і приниження. Робот за своєю природою не може миритися з невиконанням своїх обов’язків.

Донован підсунув своє крісло ближче до столу Пауелла й нахилився до нього.

— Гадаєш, це — втрата пам’яті?

— Не можу сказати. Але навряд чи варто відносити це до хвороб. Балачки про те, що людські хвороби властиві і роботам, — всього-на-всього романтична аналогія. Це не сприяє робототехніці.

Він почухав потилицю.

— Мені б дуже не хотілося влаштовувати йому перевірку елементарних мозкових реакцій. Це аж ніяк не допоможе йому самоствердитися.

Він задумливо подивився на Дейва, тоді розкрив “Посібник”, розділ “Перевірка реакцій в польових умовах”, і сказав:

— Послухай, Дейве, давай зробимо перевірку реакцій? Це було б мудре рішення.

Робот встав.

— Як скажете, шеф. — У його голосі бринів біль.

Почали з найпростішого. Робот ДВ-5 перемножував п’ятизначні цифри під безжалісне цокання секундоміра. Називав прості числа від тисячі до десяти тисяч, добував кубічні корені та інтегрував функції різних ступенів складності. Пройшов перевірку механічних реакцій з поступовим ускладненням завдань. I, нарешті, його точний розум зосередився на найвищій функції всіх роботів світу — вирішенні етичних проблем.

Наприкінці двогодинної перевірки Пауелл добряче впрів, а Донован згриз свої нігті, що аж ніяк не належали до поживної дієти.

— То що там виходить, шефе? — запитав робот.

— Я повинен ще подумати, Дейве, — сказав Пауелл. — Поспішність у висновках нічого не дасть. Гадаю, тобі краще піти на зміну. Не перенапружуйся, і хай тебе поки що не хвилює виконання норм. А ми тут поміркуємо, що до чого.

Робот вийшов, і Донован глянув на Пауелла:

— Ну?

Пауелл уперто смикав себе за вуса, ніби хотів вирвати їх.

— Ніяких відхилень у його позитронному мозку немає, — сказав він.

— Не варто, либонь, бути таким категоричним.

— О, Юпітере! Майку, мозок — найнадійніша частина робота! Його п’ять разів перевіряли на Землі. I коли він успішно пройшов польові випробування, як пройшов їх Дейв, то найменших відхилень у мозку просто бути не може. Ці випробування охоплюють усі ключові зв’язки в мозку.

— I що ж виходить?

— Не квап мене. Дай подумати. Ще можуть бути механічні неполадки в тілі робота. А це означає, що могло вийти з ладу будь-що з півтори тисячі конденсаторів, двадцяти тисяч окремих електричних кіл, п’ятисот вакуумних ламп, тисячі реле й тисяч і тисяч інших деталей. Не кажучи вже про ці загадкові позитронні поля, про які ніхто нічого не знає.

— Послухай, Грегу, — в розпачі перебив його Донован, — у мене є ідея. Цей робот може обманювати. Він ніколи…

— Дурню, робот не може свідомо обманювати. Якби ми зараз мали тестер Маккормека-Уєстлі, ми могли б перевірити всі частини його тіла за якихось двадцять чотири — сорок вісім годин. Але на Землі є лише два таких тестери, вагою по десять тонн кожен. Їх не зрушиш з місця, бо вони змонтовані на фундаментах. Здорово, правда?

Донован гримнув кулаком по столу.

— Тебе гидко слухати, — повільно проказав Пауелл. — Ти начитався пригодницьких романів.