Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 31

— Так, любий, так… Але ж… — Письменник нервово потер руки. — Але ж мені бракує сили зробити бодай крок…

— Бракує сили?! — з посмішкою перепитав Персонаж. — Зараз ти переконаєшся, скільки ще… А втім, я насамперед визначу справжній діагноз твоєї хвороби: в твоєму мозкові накопичилися флюїди старості.

— Ну, це несерйозно, мій друже, — незадоволено скривився Письменник. — Які можуть бути “флюїди” в другій половині двадцятого століття?!

— Що ж, хай буде по-іншому: в твоєму мозкові накопичилися триметилгідратполіморфні компоненти альфа-мезонного розпаду піридинової основи дезоксирибонуклеїнової кислоти. А втім, ти цього терміну ще не знаєш; тобі ще доведеться його вигадувати.

— Ну, а як же можна вилучити оті три… триме… тримегід… Одне слово, оті кляті “компоненти”?

— Надзвичайно просто! — лукаво посміхнувся Персонаж. — Вони автоматично вилучаються з людським потом. Але не з тим, що проступає від спеки чи задухи, а зі справжнім! Стече з твого чола грам поту за добу — відвоював у смерті двадцять чотири години, стече два грами — помолодшаєш на день. Зрозумів?.. А ти кажеш — Еліксир життя!.. Ану — підводься і йди!

— Куди? — зойкнув Письменник. — Та я ж…

— Ні, не впадеш!.. Підійди он хоча б до вікна. Бачиш: зараз зійде сонце!.. Йди!

Розвіялася постать Персонажа, зникла. Розгублено кліпаючи очима, Письменник обводив поглядом палату. Примарилося?.. Приснилося?.. Але чому ж з такою виразністю лунають у вухах слова: “Підводься і йди!”?

Скоряючись отому рішучому наказові, Письменник над силу зліз з ліжка, підвівся, хилитаючись на ватяних ногах. Навіть стояти було важко, наче взяв на плечі шестипудовий чувал збіжжя. А ще важче було зробити крок. Здавалося: ось-ось вискочить серце з грудей, розірветься навпіл. Доводилося зціплювати зуби, до краю напружувати волю, аби немічні м’язи пересунули обважніле тіло бодай хоч трошки. Та він уперто просувався вперед і вперед, долаючи оті п’ять метрів відстані до вікна.

З його чола струмками збігав піт. Ні, не отой липкий, гарячковий, а звичайний солоний піт від напруженої фізичної праці. І що вже там виходило з тим потом — чи “флюїди”, чи “компоненти”, — але Письменник з кожним подальшим кроком відчував не більшу, а меншу втому. А коли він таки добрався до вікна ї широко розкритими очима поглянув на залитий яскравими сонячними променями зелений радісний світ, його легені вперте за багато днів зітхнули глибоко й вільно.

І Письменник прошепотів, звертаючись невідомо до кого:

— Спасибі тобі, друже! Твій Еліксир життя — чудесний!

***

Як ви, мабуть, догадуєтесь, наш Письменник одужав. Правда, один з членів Великого Консиліуму запевняв, що так сталося тільки тому, що пацієнта лікували хибними методами, проте це була його особиста, неофіційна думка, і ми не будемо брати її до уваги.

А от про дальшу долю Письменника поговорити слід. В перші дні після одужання все було просто: пройшов кілька кроків вулицею — і зупиняйся, витирай з чола чесно зароблений піт. Згодом справи ускладнилися, але не те що по два, а навіть по двадцять два грами поту на добу він видобував з такою легкістю, що почав молодшати катастрофічно швидко. Вже й у тролейбусі йому не поступалися місцем; вже зі Спілки письменників почали надсилати йому запрошення на наради молодих літераторів; уже й бороду він почав запускати, немов справжній юнак…

Але видобувати отой проклятущий піт ставало дедалі важче. Задля денної норми Письменникові доводилося тричі підряд підніматися пішки на чотирнадцятий поверх готелю “Москва”, а потім ї цього виявилося замало. Нині він бігає щовечора за тролейбусом № 17 від площі Космонавтів до Хрещатика і назад, але навряд чи перевиконує норму бо вже не молодшає, — хоч і не старіється. Кажуть, він тепер покладає надію тільки на те, що працює на своїй літературній ниві до сьомого поту.

Що ж — кожному кортить якнайдовше лишатися молодим!

Юрій Забєлло

ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ

Старт

Починаю цей щоденник, не покладаючи надії, що його зможе прочитати хоч будь-хто. Просто в голові у мене надто багато думок, а поділитися немає з ким.

Що сталося — досі не знаю. Я був у бібліотеці, — кінчав монтаж останнього автобіба, — коли раптом пролунав голос професора:

— Увага! Екстрений старт, екстрений старт! Команді негайно зайняти місця!

З усієї команди на борту “Ластівки” був тільки я, та в кают-компанії гралися діти: професор заздалегідь привчав їх до обстановки майбутньої подорожі. Останнім часом він не раз влаштовував репетиції: вмикав старт-автомат і з хронометром у руках стежив, скільки часу потрібно дітям, щоб зайняти місця в польотних кріслах. Мимохіть доводилося кидати роботу й мені — професор вимагав педантичного виконання всіх його наказів.

Цього разу я навіть зрадів пагоді перепочити — давалася взнаки перенапруга останніх передстартових днів. Солодко випроставши плечі, я сів у крісло поруч автобіба. Захисних пасків я не застебнув, хоч знав, що професор прочитає мені довжелезну нотацію, якщо помітить.

І раптом на мене навалився неймовірний тягар; щось шпурнуло мене на спинку крісла, придавило груди й живіт — ні зойкнути, ні зітхнути. А потім все довкола розпливлося в рожевому тумані.

Опам’ятався я з відчуттям дивної легкості в усьому тілі. Я повільно плив у повітрі вздовж м’якої обшивки стін бібліотеки. В голові дзвеніло, перед очима мерехтіли кольорові плями.

“Що трапилось? — міркував я гарячково. — Невже “Ластівка” стартувала і мчить кудись у безвість?!”

Так, сила тяжіння зникла: по всій бібліотеці сновигали речі, яким за звичайних умов личило б спокійно лежати там, де їх покладено: аркуші паперу й олівці, монтажні дроти й шурупи, мій шарф і електричний паяльник, якого я, на щастя, сьогодні не вмикав.

Рятуючись од викрутки, яка намірилася клюнути мене в лоба, я відштовхнувся рукою від стіни — й одразу все пішло шкереберть. Крісло, яке висіло наді мною, опинилося далеко внизу, потім збоку, потім знову над головою. Я закрутився млинком і вже не міг визначити, де верх, а де низ. До шкіряних петель, припасованих на обшивці, дотягтися не вдавалося.

На мить мені стало моторошно: адже так можна обертатися вічно! Але зразу ж я згадав інструктаж професора: у світі невагомості можна зрушити з місця, коли кинеш у протилежний бік щось важке.

В моїх кишенях не було нічого, вартого уваги. А втім, стривай — запальничка! Розмахнувшись щосили, я шпурнув її собі за спину, але, мабуть, невдало: коли досі я крутився довкола вертикальної осі мого тіла, то тепер почав перевертатися ще й через голову. До того ж клята запальничка сновигала по всьому приміщенні, немов оса, і вже кілька разів замалим не влучила в мене. Сам не знаю як, але кінець кінцем я таки схопився за петлю на стіні.

Кілька хвилин я висів нерухомо, відпочиваючи. Запаморочення миналося, в голові яснішало. І тут раптом мене опекла думка:

“Але ж у “Ластівці”, крім мене, були діти!.. Що з ними?”

З петлі на петлю я хутенько пересунувся до дверей, відчинив їх і виплив у коридор. І тут я вперше почув тишу. Тобто тиша стояла і в бібліотеці, але там я на неї ще не звертав уваги. А тут було повне безгоміння, абсолютна тиша.

“Невже діти загинули?.. Невже загинули?..” — ця думка не давала мені спокою, поки я, чіпляючись за металеві скоби, що негустою драбинкою простягайся по стінці коридора, добирався до кают-компанії.

На щастя, моя тривога була безпідставна. Щойно я відчинив герметичні двері, як почув веселий регіт. Сміялися всі — і маленький Джек, і Сабіна, і Марія: посеред кают-компанії, борсаючись, як жук на мотузці, висів Мартін. Як я кілька хвилин тому, він марно намагався дотягнутися до найближчої петлі на стіні.

Найдужче реготав Джек, аж у долоні плескав. Дивлячись на нього, не можна було стримати сміху, і я з задоволенням приєднав свій бас до дзвінких дитячих голосів. Я сміявся і радів, що всі вони живі й неушкоджоні; що не плачуть і що мені не треба їх умовляти й заспокоювати, чого я, до речі, робити не вмію.