Еліксир життя - Герасименко Юрий - Страница 15

Георгій Семенович міг цілими вечорами розповідати про Арктику.

— Ви там бували? — спитав я одного разу.

— Бував, і не раз, — відповів Палій. — Змалку мріяв стати полярником, по карті мандрував на всі північні землі, відкривав незнані острови, шукав Землю Саннікова… А потім і на власні очі дещо побачив…

За місяць перебування на човні я встиг просто-таки закохатися в Палія. Любили професора і підводники — люди, як відомо, суворі й вимогливі.

Одного святкового вечора ми сиділи у затишній кают-компанії. Виступали співаки та декламатори, корабельний кок Пилипчук демонстрував “чудеса дресирування” — танцювало біле ведмежа Фомка, зняте моряками з крижини. І аж не вірилося, що цей гучний сміх, дружні оплески лунають за багато тисяч кілометрів од рідного краю, під ревучими арктичними хвилями, в сусідстві з фашистськими рейдерами…

— Чи не розповіли б ви, товаришу професор, про ваш генератор? — після виступу попросив Пилипчук. — Якщо це, звичайно, не секрет… Наші хлопці дуже цікавляться…

— Що ж, друзі, я радий, що наша робота цікавить вас… — сказав професор. — Отож слухайте. Послати енергію без дротів, безпосередньо від передавача до приймача, можна лише за допомогою електромагнітних хвиль — подібно до радіопередачі. Нам вдалося створити оригінальну й ефективну конструкцію антен для передачі та приймання пучків хвиль. Застосовуючи дуже короткі хвилі, ми зуміли одержати навіть не паралельні пучки, а такі, що сходяться і концентруються на значно меншій площі приймальної антени. Не легше виявилось створити досить потужне джерело надвисоких частот. І з цим завданням ми, здається, впоралися. Принаймні, — додав Палій, — про це свідчать результати сьогоднішньої ранкової ширококанальної передачі енергії на інше судно, яке курсує на чималій відстані від нас. На жаль, ми пізно звернули увагу на якесь невідоме ультрависокочастотне випромінювання генератора під час його роботи… Пізно… — професор зітхнув. — Це коштувало життя моєму помічникові, інженеру Минаєву. Тоді й розробили ми захисний шолом із спеціального сплаву. Тим же сплавом викладено стіни приміщення, де діє генератор.

Професор замовк, і з усіх боків посипалися запитання про характер роботи генератора, його конструкцію, умови, в яких він діятиме. Найбільше ж питали:

— А де можна застосувати ваш генератор?

Професор хитрувато примружився.

— А ви як гадаєте, товариші?

Ну, слухачі, звичайно, дали волю своїй фантазії. І високочастотний транспорт, і електромагнітні поля, які оточують Землю та дають енергію літакам, суднам, радіостанціям, і телебачення, і медицина, і постачання енергією майбутніх штучних супутників нашої планети, і навіть “проміння смерті” (хтось і таке придумав) та ще багато чого іншого. Я був здивований, наскільки точно зрозуміли підводники основну ідею винаходу Палія. І ще мене вразило, що ці суворі, відважні люди насамперед мріяли про найрізноманітніше мирне застосування генератора. А втім, це ж були наші, радянські люди! Сьогодні воїни, а завтра мирні трудівники…

Георгій Семенович уважно слухав. Інколи він кидав короткі репліки, що підігрівали й без того жваву суперечку. І невідомо, чим би вона скінчилась, якби не вартовий матрос, який стрімголов влетів до каюти. Нас усіх приголомшив його вигук:

— Людина за бортом!

* * *

Посеред кают-компанії стояв мокрий німецький матрос. Розгублений і вкрай змучений, він плутано відтворював картину незвичайної загибелі підводного човна, на якому служив.

Тієї ночі радист Рейнгольд Штерн (це й був наш полонений) стояв на вахті. Далася взнаки надмірна втома, і він на якусь мить задрімав. Прокинувшись, він побачив, що стрілка магнітного компаса шалено металася в різні боки. Раптом пролунав сигнал бойової тривоги, човен навально пішов униз.

— Тут і почалося казна-що, — розказував німець, конвульсивно ковтаючи повітря. — З невідомої причини весь корабель несподівано лишився без електроенергії — вона наче випарувалась! Наш човен перетворився на металеву домовину: без електрики ми були абсолютно безсилі… Але й це ще не все. Металеві речі раптом сильно намагнітились. Через деякий час намагнічення зникло, однак струм не з’являвся.

То було якесь чаклунство… Ми закам’яніли. Але не від страху — від несподіванки, від цілковитої безпорадності перед якоюсь таємничою і незбагненною силою! А потім, коли зрозуміли своє становище, прийшов і жах. Почалася паніка. Пролунали постріли — хтось вирішив не чекати мученицької смерті… Я кинувся до торпедного відділення і разом з моїм приятелем викинувся через торпедний апарат на поверхню… Не знаю, скільки ми пливли. Товариш мій зовсім знесилів і почав тонути. Він благав мене, щоб я допоміг. Та я й сам уже захлинався, а тому плив, не оглядаючись. Що було далі, ви знаєте краще за мене…

Німець замовк.

— Я сказав усе, що знаю, — додав він, — повірте мені.

* * *

Та це було не так. Як з’ясувалось увечері, Штерн розповів не все. Ми сиділи в кают-компанії, розважаючись кожен на свій лад (були години відпочинку), коли зайшов командир корабля Микитенко. Якусь мить він спостерігав, як асистент Палія Митько Коровкін запекло добивався перемоги на шахівниці, потім голосно спитав:

— А хто з вас, шановні товариші науковці, може відповісти, що таке “Фау-один”?

Ми перезирнулися. Підводники, які давно вже мандрували далеко від Великої Землі, певна річ, не знали ще подробиць про цю новинку гітлерівської військової техніки.

Я ж перед від’їздом прочитав у журналі статтю про німецькі літаки-снаряди і тому сказав:

— Дещо я знаю… Напередодні війни на одному з островів у Балтійському морі німці побудували дослідний центр із заводом, який мав виготовляти нову зброю. Бундючні, вони й назву їй придумали відповідну: “V-1” — за першою літерою німецького слова “Vergeltung”, тобто “відплата”. І от однієї ночі над Лондоном з’явились дивні літаки — невеликі, без пропелерів, без ревіння двигунів: при польоті чувся лише легкий тріск, на зразок мотоциклетного. Над містом вони несподівано шугали вниз і падали на будинки… Тоді вступала в дію вибухівка.

— На якому ж принципі їх збудовано? — спитав Микитенко.

— Літак-снаряд на стартовому майданчику викидають за допомогою катапульти. Далі ним керує автопілот. Реактивний двигун надає літакові швидкості близько шестисот кілометрів на годину. В заздалегідь визначеній точці снаряд автоматично скеровується на ціль, а радіопередавач посилає про це відповідний сигнал на базу…

— Так… Малоприємна штука, коли вона несподівано звалюється тобі на голову… — протяг Микитенко.

— А як же літак додержується заданого курсу?

— За допомогою магнітного компаса, розміщеного в носовій частині. Стрілка його завжди однаково віддалена від двох отворів, через які подають стиснуте повітря. Досить літакові відхилитись від потрібного курсу, як стрілка компаса повертається, порушує рівновагу мембрани і замикає контакт. Так виключається постачання соленоїда, що діє на головний гіроскоп автопілота. А той повертає літак на потрібний курс, — пояснив я.

— Отже, досить повернути вбік магнітну стрілку, щоб літак пролетів мимо цілі? — мовив Микитенко.

Я ствердно кивнув. Знову запала тиша.

— А чому вас зацікавили літаки-снаряди? — спитав я Микитенка. — Що-небудь сталося?

— Сталось? — Микитенко пройшов по каюті. — Повинно статися… Радист Штерн повідомив ще деякі дуже важливі речі. Стан його здоров’я загрозливий, тривало перебування у крижаній воді дається взнаки. Отож він і вирішив висповідатись до кінця. Завтра о третій ночі зі стартових майданчиків у Північній Франції та Бельгії мають знятися в повітря п’ять тисяч літаків-снарядів “Фау-один”. Через двадцять п’ять хвилин вони перетворять Лондон на купу руїн… Підводний їх човен мав прийняти радіосигнали літаків-снарядів… Ми доповіли про все командуванню, яке, до речі, наказало нам повертатись до Мурманська. У Норвезькому морі пас чекатимуть сторожові кораблі…

— А як же Лондон? — спитав я.

— Англійський уряд буде попереджено про наліт. На жаль, більше ми нічим їм допомогти не можемо.