Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 30

Рішельє ж утвердився в очах усіх як особа, що користується особливою увагою папського престолу. Вся ця задумана ним церемонія дала йому привід скасувати в ім’я королівської величі застарілий, запозичений в англійців “капелюшний привілей”, що принижував гідність монархів. Це скасування сприяло ще більшому зміцненню абсолютизму. Щоправда, згодом історики про нього забули.

Що ж до королівського переписувача мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака, то він хоч і здійснив свою заповітну мрію не скидати капелюха перед королем, у Дувр його ніколи більше не запрошували.

ЕПІЛОГ

Беручи участь у Тридцятилітній війні, Франція тим часом набувала серед виснажених нею країн “європейської гегемонії”. Це приписав собі в заслугу кардинал Рішельє, досягнувши найвищої влади і загального шанування, хоч війні ще не було видно кінця-краю. Тінню на своїй славі він вважав лише присилувану зухвалим Сірано де Бержераком участь у звільненні Кампанелли, погляди якого, викладені в “Місті Сонця”, обурювали апологета абсолютизму. І кардинал зробив усе можливе, щоб вимушене мовчання тих, хто знав, заодно й самого Сірано, дало змогу сучасникам повірити, ніби звільнення вічного в’язня йшло тільки від папи Урбана VIII, викликане його антиіспанськими настроями. Однак Рішельє припускав, що в майбутньому істина може стати відомою. Мазаріні підказав йому надійний спосіб запобігти цьому. Він попросив під виглядом ватіканської ревізії церковні книги містечка Мов’єр, де парафіяльним священиком був відомий нам кюре. Той не відразу помітив виправлення записів у повернутих книгах про народження й хрещення Савіньєна, сина мсьє Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Та коли виявив його, стривожився, хоча спершу й не побачив ніякого практичного смислу в тій помилці. Не бажаючи привернути увагу Рішельє і Мазаріні, він залишив без змін той неправильний запис у церковній книзі.

Плутанина з хрещенням Сірано з’ясувалась аж після його кончини, коли Кола Льобре готував передмову до посмертного видання “Іншого світу”. Він помітив у документах, що Сірано, його одноліток, тепер на п’ять років молодший!

Під час свого бурхливого, сповненого багатьох незвичайних пригод життя Бержерак, звичайно, не підозрював про спосіб зробити неможливою його участь у звільненні Кампанелли через нібито юний вік. Завважити це, як розраховував Мазаріні, могли лише історики майбутнього, яким справжня роль Сірано не буде зрозумілою.

Таємниця мушкетерських часів

ПРОЛОГ

Коли моя повість про юного Сірано де Бержерака була вже завершена і я готувався почати наступну повість про нього, мені зателефонували із Спілки письменників СРСР, а потім із товариства “Франція — СРСР” і повідомили, що зі мною хоче зустрітися паризький журналіст.

Наше побачення мало відбутися в Будинку дружби, що своїм химерним фасадом виходить на проспект Калініна поблизу Арбатської площі.

Я люблю стару Москву і тому пішов на зустріч староарбатськими провулками, де збереглися будиночки “з трьома вікнами”, які завше привертали увагу наших зарубіжних гостей. Адже багатоповерхові “споруди до хмар” вони бачать і в себе на Заході, а от дерев’яні вражають їх, немов картини давньої казки.

Давньою казкою здався мені свого часу й Париж, коли чверть століття тому я бродив його вулицями, наче торкаючись до романтичної історії, і коли мої французькі друзі подали мені думку написати про Сірано де Бержерака.

І тепер, поспішаючи на зустріч із французом у Москві, я чекав нових подробиць із життя незвичайної людини, яка ніби побувала в нашому часі, а потім знову повернулася в епоху жорстоких кардиналів-правителів, бездумних королів, двірцевих пишнот і селянських злиднів.

Ім’я Сірано де Бержерака взяв для своєї героїчної комедії Едмон Ростан, а в дні гітлерівської окупащї Франції воно з’явилося в заголовку підпільної газети борців Опору.

Такою притягальною є сила полум’яного сучасника д’Артаньяна, що прославився не лише шпагою, а й гостротою своїх поетичних творів та філософських думок.

…Французький гість, невисокий на зріст, рухливий, чорночубий, з темними променистими очима та білозубою усмішкою, говорив легко, невимушено, з гуморком. Напівжартома він сказав, що його звати майже так, як Жюля Верна — Жюль Вернон, а це неодмінно мусить зацікавити мене, письменника-фантаста. І дав зрозуміти: він з нетерпінням чекав нашого побачення. Адже ім’я дружини, російської француженки, правнучки колишнього князя Шаховського Олени Шаховської я використав у романі “Льоди повертаються”.

— На жаль, льоди остудили міжнародні відносини, — зауважив Вернон, — але суть вашої фантазії в тому, що вони повинні повернутися на свої старі місця, як за часів потепління. Я хочу вірити в це, через те що “безумство розуму” ніколи не переможе, якщо людство вчасно не збагне — треба спільно шукати єдино правильний шлях співіснування народів і держав. Інакше нас чекає доля нещасних китів, які часом усі разом невідь-чому викидаються на берег, аби загинути.

З притаманною йому манерою перескакувати в розмові з однієї теми на іншу Жюль згадав, що перша російська льотчиця теж була Шаховська, а потім сказав:

— Але як ви здорово про неї написали, мсьє Алекс!

— Про кого?

— Звісно, про мою дружину! Може, ви стрічалися з нею в Парижі?.. — спитав він по-російському, з мелодійним м’яким акцентом. І по паузі пояснив, що нашу мову вивчив самотужки, коли закохався в свою майбутню обраницю.

— Ні, я ніколи її не бачив, Я лише зустрівся з Жаком Берж’є та Еме Мішелем, котрі багато розповіли про Сірано де Бержерака. Вони й порадили мені написати про нього, а пізніше допомогли ще більше дізнатися про нього.

— Як?.. — здивувався журналіст. — Ви змогли почерпнути нову інформацію, коли про Сірано ніхто нічого до пуття не знає? А-а, здогадуюсь, мсьє Алекс! Вам допомогла здатність мого великого “майже тезки”. Здається, так кажуть у Росії?

— Ви маєте на увазі уяву, що була така буйна у великого французького фантаста? Справді, без цього дару не напишеш роману, як не уявиш собі й того, чого немає, або не створиш чогось нового. Адже уява й вирізняє людину з-поміж усього тваринного світу.

Жюль запропонував мені прогулятися вечірньою Москвою, зізнавшись, що він — завзятий пішохід і вдома не заспокоїться, поки не пройде паризькими бульварами.

Ми мовчки одягнулися і вийшли на Арбатську площу. Передбачаючи інтерес журналіста до унікальних московських будиночків, я повів його старими провулками.

— Ні, ні, — несподівано заперечив гість, — покажіть мені ліпше ту вашу вулицю, здається… “Зроблений віз”, “Нова гарба”, яка прокладає шлях із минулого в майбутнє.

Я здогадувався: французові потрібен Новий Арбат — проспект Калініна з величезними будинками-книгами, як називав їх Жюль, “з рядками вікон, по яких можна читати про майбутнє”. Сказавши так, він розсміявся, показавши білі зуби під чорними вусиками.

— Це дивовижно! — журналіст енергійно жестикулював руками. — Погляньте! Минуле й майбутнє співіснують у вас поряд. Стрімчаки-громаддя своїми багатоповерховими плечима потроху витісняють старі кам’яні мішки, що з усіх сил упираються, не хочуть іти в забуття. Ця вулиця повинна особливо приваблювати вас, мсьє Алекс.

— Чому?

— О-о! — грайливо посварився він пальцем. — Недарма ж ви вдалися до історії. Ви хочете, аби ваша фантазія працювала на майбутнє і минуле. Бо що таке історія? Фантазія, звернена назад! Кожен бачить її по-своєму, оскільки немає “машини часу” для подорожі в минуле, інакше я був би Сірано де Бержераком, який вас відвідав.