Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 3

У той час, коли більшість учнів перебувала на одній із таких молитов, Гранже особисто обходив коридори і дортуари колежу, аби переконатися, хто з вихованців не дуже ревний до віри. Слабкий на ноги, він якось вирішив вилізти на горище, де серед закіптюженого шкільного мотлоху — потрощених столів, ліжок та стільців — побачив молодого Сірано. Біля дахового вікна юнак так жадібно читав старовинний фоліант, що навіть не помітив, як із-за напіврозбитої шафи виросла караюча тінь абата.

Кілька хвилин чути було лише шелест сторінок, що їх перегортав Сірано. Абат Гранже, котрий через поганий зір не міг розгледіти, яку книгу так захоплено читає його учень, нарешті порушив тишу:

— Що осягає в цьому неподобному місці вихованець колежу, коли інші в храмі моляться господу богу?

Сірано злякано оглянувся — позаду стовбичила висока фігура в сутані. І він одразу пізнав абата, Сушеного педанта, як з його гострого язика учні називали Гранже.

Савіньєн шанобливо схопився і скоромовкою випалив:

— Студіюю стародавню філософію, отче мій.

— І хто автор цієї книги?

— Демокріт, ваше преподобіє, — відповів Сірано, не схиливши голови, а мовби піднявши свого важкого носа.

— Демокріт? Хіба хтось із вихователів колежу змушував свою паству таке читати?

— Ні, ваше преподобіє. Я сам зацікавився цим філософом.

Абат Гранже не читав творів Демокріта, бо вочевидь знав, що погляди цього грека із Абдери не збігалися з поглядами Арістотеля, який жив після нього і вчення якого для католицької церкви схоласти використали як канонічне. І тому єлейним голосом запитав:

— Що ж ти, сину мій, засвоїв із цього псевдовчення язичника?

— Арістотель теж був язичником, отче, але його вчення благословляє свята церква.

— То чому ж ти читаєш не Арістотеля, а якогось Демокріта?

— Тому, що він надто переконливо показує, як побудований світ, із чого складаються всі існуючі тіла.

— З чого ж, сину мій, бог їх сотворив?

— З атомів, неподільних частинок, що рухаються в просторі і при з’єднанні утворюють тіла, а при розпаді викликають їх знищення.

— Чи не хочеш ти сказати, сину мій, що господь шостого дня сотворив не землю, зірки, тварин і людину, а лише неподільні частинки — атоми, а тіла і все суще вийшло потім саме по собі?

— Саме так, ваше преподобіє, ще дві тисячі літ тому стверджував грецький філософ.

— Нащо ж ти знайомишся з цією єрессю? Ми ж учили тебе знаходити відповіді на будь-які питання в енциклопедичному зведенні таких відповідей, складеному Альбертом Великим і його учнем та послідовником Фомою Аквінським не дві тисячі, а двісті років тому.

— Відповіді згаданого вами енциклопедичного зведення щодо будови тіл викликають сумнів.

— Зухвалі твої слова, юначе! Сумнів — перша виразка єретичної прокази, якою не повинен заразитися жоден вихованець колежу де Бове.

— Колеж учить пізнання, і я, як можу, ваше преподобіє, прагну його помножити.

— Рух неподільних частинок у просторі! — обурено вигукнув абат і враз єхидно запитав: — Що ж ти розумієш під простором, читаючи Демокріта?

— Я уявляю простір як порожнечу довкола. Гранже у відчаї схопився за голову:

— Яку порожнечу? Про що мовиш ти, немовля од єресі? Всім відомо, що світ складається із землі, води, повітря і вогню!

— Думаю, отче, якщо тіло складається з демокрітрвих атомів, а не із згаданих вами елементів, названих, до речі, теж греками в давнину, то й простір, або порожнеча, повинні складатися із своїх атомів, прозорих, якими вони стають, коли звичайні неподільні частинки поєднуються між собою, утворюючи шлюбні пари.

— Божевільний! Про які шлюби між неживими тілами ти базікаєш слідом за тим непутящим язичником?

— Обітницю безшлюбності дають лише святі отці, як оце ви, та ченці. Однак вона не стосується матеріальних частинок, що можуть вільно з’єднуватися одна з одною, не тільки утворюючи тіла, а й порожнечу, яка також є тіло.[2]

— Де ти міг прочитати в Фоми Аквінського такі богохульні уявлення про світ, створений всемогутнім творцем?

— Ніде, отче, тільки в Демокріта, котрий багато в чому не згоден з Арістотелем, навіть у згаданому вами язичестві.

— А твій Демокріт не був язичником?

— Який же з нього язичник, отче мій, якщо він дивився на грецькі божества, як на плід фантазії, і пояснював виникнення релігії забобонними враженнями, що викликалися в людини деякими явищами природи.

— Замовкни, вільнодумцю! Ти і про нашу святу релігію насмілишся висловлюватись так само?

— Це не мої слова, ваше преподобіє, а лише цитата. Ви завжди вчили нас правильно цитувати.

— Справа не в цитуванні, а в змісті безбожної, зазубреної тобою фрази, яку осмілилися вимовити твої уста.

— Я тільки показав, отче, що Демокріт не язичник. Що ж до вчення Арістотеля, яке ввійшло в догми нашої святої церкви, то той, хто обмежується ним, приречений зостатися в похмурому невіданні про суть світу і речей.

— Моє терпіння вичерпалося, блудний сину мороку, їдо, на наше нещастя, забрів у колеж де Бове, — спаленів абат Гранже. — Йди-но за мною, отроче Сірано, щоб прийняти заслужену кару.

Абат Гранже і Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий тримав під пахвою старовинний фоліант у шкіряній оправі, по рипливій драбині спустилися з горища під склеписту стелю коридора.

Чекаючи грому з блискавками, що мали от-от упасти на нього, Сірано по-особливому сприйняв це знайоме місце, де проминули його останні роки з тих пір, як він ступив сюди дванадцятилітнім хлопчаком, котрий міг кинутися в вогонь і воду, але тремтів від одного лише імені абата Гранже.

Як же він змінився відтоді!

Не одразу зійшовся він з товаришами по колежу. Горбатий ніс Сірано з перших днів став об’єктом глузувань і знущань однолітків, котрим, як відомо, чуже бережливе ставлення до ближнього, а тим паче — милосердя.

Однак Савіньєн зумів постояти за себе, і не так кулаками, як гострим язиком та веселою вдачею. Він так зло висміював своїх кривдників, що ті не наважувалися більше глузувати. А жарти Сірано, що передавалися учнями з вуст у вуста, поступово зробили його улюбленцем багатьох, хоча й не бракувало тих, хто не вибачав йому дошкульності, щоправда, ними ж і викликаної.

Сірано не раз опинявся в карцері через свої влучні слова не тільки на адресу учнів, а й учителів. Він придумував їм прізвиська, які швидко підхоплювали його товариші. Так, услід за Сушеним педантом, ввійшли в ужиток: Цап у рясі, Святе барило, Змія в сутані та інші не менш в’їдливі клички.

Серед його оточення були і ябеди-донощики, які, аби вислужитися в очах колежського начальства, повідомляли вихователям, як їх називають позаочі вихованці і хто дав ті прізвиська. Абат Гранже залюбки позбувся б цього юного гострослова, якби той не був стипендіатом одної з прилеглих до Парижа єпархій завдяки клопотанню впливового єпископа. Отож-бо Савіньєна змушені були терпіти в колежі.

Попервах Сірано нудьгував за домівкою, хоча в нього з батьком склалися неприязні стосунки. Зате з теплотою і щирістю він згадував маму, а ще — свого першого учителя, сільського кюре, і, звичайно, друга дитинства Кола Льобре. Той не належав до дворянського стану і тому не зміг потрапити в колеж де Бове.

Та поступово товариші звикли до Савіньєна, вже не кепкували з його носа і визнали Сірано своїм верховодом, залюбки запам’ятовуючи створені ним в’їдливі віршики й епіграми. Під час їхніх спільних вилазок у Латинський квартал у супроводі вибраних самим абатом Гранже надійних студентів Сірано розмовляв із місцевою молоддю на вільні теми, співав пісень, читав сповнені юнацьких пристрастей свої вірші.

І познайомився з красунями! Прекрасними, створеними для сонетів і серенад, гордими і неприступними на перший погляд, таємничими і загадковими. Але він бачив і “веселих дівиць”, правда, здалеку, остерігаючись навіть підійти до них. Його сміливіші в цьому товариші потім відмолювали свою відвагу в церкві колежу…