Дзвін сонця - Казанцев Александр Петрович - Страница 14

Зовсім не збентежившись, Сірано глумливо вклонився графові і відповів новим експромтом:

Я виклик цей не відкидаю,

В моїх словах — ударів сталь.

І сісти поруч вас прохаю,

Та панталонів, бачу, жаль.

Калюжею не захистили

Усе, що я тут осудив.

Хоча й у переможнім стилі

Хотіли видать кілька див.

Граф ледве стримував гнів, але зброю свою бачив у зверхності і графськім чванстві. Баронеса була в захопленні. В її салоні триває нині модна для вищого світу поетична дуель!

Наїжачившись, граф вимовив:

Ця перемога в замку славнім,

А не в халупі проросла.

І горду честь вона несла,

Накази предків наших давніх.

І розмовляють вони з нами:

“Я душу бога взять молю,

Життя і шпагу королю,

Та серце — тільки дамі!”

І він церемонно вклонився, діставши схвалення перш за все дам.

Та Сірано не лишився в боргу і гостро відрізав графу-поету:

Старовина, скажу вам сміло,

Не так стара, як застаріла.

Вам треба милість короля,

Щоб жить безпечно, тру-ля-ля!

Останні два рядки Сірано прямо адресував своєму противнику. Ображеного графа тіпало від люті, і, облишивши суперечку про дворянську честь і обов’язок, він перейшов на юного гостя. Хоча приховував це галантними поклонами перед ним:

На цьому березі стою,

Та чи ж я річку перейду?

Я б закричав: “Вам дуже просто

Ніс перекинуть замість мосту!”

Почувши єхидні усмішки, Савіньєн уявив себе шестилітнім хлопчиком, якого передражнювали однолітки, і ладен був на кожного кидатися з кулаками. Тому-то зухвало відповів графові:

Склав віршика і дуже рад,

А сам під капелюхом носить зад.

Дами, котрі в ті часи були звичні й до крутіших висловів, манірно прикрили свої посмішки віялами. Чоловіки ж щиро розреготалися.

Граф побагровів і крізь зуби процідив:

— Я прошу вас, добродію Сірано де Бержерак, назвати своїх секундантів, якщо маєте дворянську честь! Хай вони домовляться з моїми секундантами про місце нашої дуелі.

— Я можу вам назвати тільки одного мого друга, студента Сорбонни і поета Шапелля, якого розшукаю зараз в одній із таверн.

— Подбайте, щоб він не був п’яний, як ви, що ризикнули читати непристойні віршики в цьому товаристві.

— Я спробую набратись тверезості у вас і з вашою допомогою вирости.

Граф зневажливо повернувся до Сірано спиною і, поцілувавши ручку баронесі, вийшов з вітальні.

Господиня була стурбована. Поетична дуель переросла в зовсім інший поєдинок, чого вона аж ніяк не хотіла, тим паче, що дуелі заборонено королівським указом. І за цим ретельно стежить його превелебність кардинал Рішельє. Щоправда, чоловіки все ж ухитряються зводити свої рахунки і шпаги, як і раніше, дзвенять під монастирськими стінами.

Баронеса підійшла до свого хрещеника і м’яко дорікнула йому на злий язик:

— Тепер, Саві, тобі треба витримати випробування дворянської честі, щоб увійти в світ.

Сірано чудово це усвідомлював і, попрощавшись із баронесою та вклонившись гостям, пішов у Латинський квартал, щоб розшукати Шапелля, котрий і зустрінеться з секундантом графа — маркізом, знавцем пліток.

Він знайшов Шапелля в його улюбленій таверні. Коли той почув, що його друга викликав на дуель граф де Вальвер, аж жахнувся. Граф зажив слави бретера, запеклого дуелянта, І Сірано, треба гадати, не мав ніяких шансів виграти двобій.

— Бачу, в тебе є шпага, — скрушно сказав поет, — але нею ти володієш не краще, аніж в’язальною спицею.

— Твоя правда, Шапелль, і я сподіваюся, що, за решту вечора ти покажеш мені хоч один прийом.

— Ти божевільний, Савіньєне! Фехтування — це наука, мистецтво, традиція! Першою шпагою Франції вважає себе король! Про який прийом ти мовиш?

— Я чув, що є такий прийом, яким вибивають шпагу супротивника. Ти знаєш його?

— Авжеж. Та щоб він удався, треба ждати, поки дуелянт зазівається, а граф до того встигне не один раз тебе проколоти.

— Що ж, хай буде й так, але мені треба оволодіти цим прийомом!

— Тоді ходімо до мене додому. Батько поїхав у маєток, і нам буде де повправлятися. Навіть у саду, хоча там темно. Ні, ліпше в залі, я накажу запалити всі світильники.

Шапелль неабияк здивувався, як швидко Сірано засвоює перші уроки фехтування. Він дуже хутко навчився тримати шпагу в своїй залізній кисті, оволодів в уповільненому темпі викрутним рухом, коли передане сталлю зусилля над ефесом шпаги суперника спрямоване на кінці його пальців, що охоплюють руків’я. Пальцям важко її втримати, коли вона виковзує з руки, і шпага може відлетіти вбік.

Сірано старанно опанував тільки цей прийом, хоч Шапелль умовляв його вивчити й випади, завдяки яким можна пронизати груди противника. Бержерак цим не зацікавився.

Ближче до півночі в будинку Шапелля з’явився секундант графа де Вальвера маркіз де Шампань і домовився з господарем про місце зустрічі: як завжди, під стіною одного з монастирів.

Коли маркіз пішов, друзі сіли за стіл, але вечері їм чомусь не подавали. Сірано довелося слово в слово відтворити всю віршовану дуель у баронеси. Шапелль був непоганим поетом і зміг гідно оцінити обох супротивників.

— Бажаю, Сірано, щоб завтра на світанку ти володів шпагою так само, як поетичним словом, а твої рухи були такими ж швидкими, як реакція у вітальні баронеси.

Сірано заночував у друга, а вдосвіта вони вже були в призначеному місці.

Пройшли гвардійці кардинала, підозріло розглядаючи двох молодиків, які тинялися на пустирищі. Капрал поцікавився, що вони тут роблять.

— Чекаємо подружок, хоробрий наш воїне! — спокійно запевнив Шапелль. — У них, до речі, сварливі чоловіки, котрі не ризикнуть цієї пізньої пори з’явитися сюди, аби їх не запідозрили в порушенні указу короля і його превелебності кардинала про заборону поєдинків.

Гвардієць підозріло оглядався, чи не йдуть ще двоє молодиків, але Шапелль завбачливо простяг йому гаманець із сріблом і сказав:

— Прошу вас, пане капрале, випийте разом із вашими мужніми гвардійцями за успіх наших любовних справ.

Гвардієць задоволено всміхнувся і, звертаючись до Сірано, сказав:

— За ваш успіх, мсьє, доведеться випити подвійну порцію, бо однієї, маючи на увазі дамські смаки, здається малувато.

— Хоч потрійну, — весело відгукнувся Сірано, не звернувши уваги на красномовний натяк капрала на його ніс.

Щойно вони пішли, як з’явилися граф де Вальвер і маркіз де Шампань.

— Чи достатньо світла для суперників? — вкрадливо почав маркіз. — Сонце ще не зійшло. І чи досі мсьє вважають один одного ворогами?

— Світла цілком достатньо, аби побачити, що носить пан граф під своїм капелюхом, — відповів Сірано.

Шапелль, веселий і нестримний, розреготався.

— Захищайтесь, нещасний школяр, битий різками! — закричав граф де Вальвер, вихопивши шпагу.

Сірано відскочив і теж витяг шпагу з піхов.

Секунданти відійшли вбік.

Шпаги із дзенькотом схрестилися раз, удруге, і тут сталося щось незрозуміле. Противники зробили випад один до одного, зближуючись обличчями, а їхні шпаги, здавалося, повинні були торкнутися ефесами, але шпага Сірано на мить зникла в повітрі, а шпага графа вилетіла з руки, мовби від удару по ній кувалдою. Сірано застосував блискавичний прийом, якого навчив його індіанець у колежі, тому ніхто нічого й не збагнув.

Савіньєн опустив шпагу, чекаючи, поки граф підбере свою, що лежала біля ніг Шапелля.

І знову зблиснули шпаги, і знову невідь-як зброя де Вальвера вилетіла у нього з рук, цього разу до ніг маркіза де Шампаня.

— Певно, в мене судома, — пробубнів граф, оторопіло дивлячись на пальці.

— У вас пологові корчі, графе, які почалися ще тоді, коли ви набралися нахабства складати віршики.

Де Вальвер втратив над собою будь-який контроль і, скориставшись тим, що Сірано стояв нерухомо на одному місці, підхопив свою злощасну шпагу і вкотре кинувся на суперника. Цього разу йому вдалося вколоти Савіньєна в ліве плече, та наступної миті він знову був обеззброєний — шпага блискавкою перелетіла через голови секундантів і з брязкотом ударилася об монастирську стіну. Граф кинувся за нею, але розлючений раною Сірано наздогнав його і підставив до горла сталеве вістря.