Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 5

На “планеті мікробів”

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з-під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.

— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.

Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:

— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.

Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.

Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.

— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?

Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.

— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…

З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,

Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.

— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.

“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.

— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят-вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів-розвідників. Вони спустилися в тунелі.

Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував для себе:

— Шість роботів по шести тунелях пішли в черево планети. Стіни тунелів світилися. Вони були оздоблені химерним орнаментом, облицьовані мозаїкою з овальних бляшок, схожих на черепашки. Роботи взяли проби і виявили, що то колонії мікробів. Отже, розумні мешканці планети для внутрішнього опорядження тунелів могли використати мікробів.

Нарешті Перший робот повідомив, що тунель закінчився тупиком. Тут мозаїка була іншою, міняла рисунок. Замість бляшок на стінах мерехтіли окремі шматочки завбільшки з головку шпильки. Вони теж складалися з мікробів, але іншого штаму.

Через півтори години після Першого Другий робот доповів, що його тунель теж кінчився тупиком. Про це саме повідомили й решта посланців. І в кінці кожного тунелю сліпуче сяяли “головки шпильок”!

Прояснилася цікава деталь. У одного з роботів зіпсувалося освітлення. Лагодячи його, він кілька разів перемикав свої ліхтарі. Через кілька хвилин стіна тунелю засяяла точнісінько в такому ж ритмі, повторюючи спалахи ліхтаря. Це могло бути і випадковістю. Ми звеліли роботам повторити спалахи. І знову, як луна, в усіх шести тунелях стіни відповіли пульсуючим мерехтінням, повторили порядок спалахів.

Знаєте, про що ми подумали? Адже ми шукали їх, в усьому бачили прояв їхньої діяльності. Наш молодий біолог Антон просив у командора дозволу вирушити на розвідку. Я просився разом з ним. Командор відповів: ні.

Ми повторювали сигнали, щохвилини чекаючи відповіді. Дійшли до того, що тріск у кульових бузкових блискавках, які виникали в атмосфері цієї планети, ми вважали відповіддю на наші сигнали.

Назрівав бунт. Ми вимагали Чистилища. Командор зволікав. Він був певен у своїй правоті і сподівався, що час підтвердить це. Ми поспішали. Підстерегли командора, коли той вийшов з рубки, оточили тісним колом. Він усе зрозумів ще раніше, ніж почув про наші вимоги. Кібернетик Семенов назвав його космічним бюрократом. Антон натякнув, що й без дозволу зможе розвідати тунелі. Я торочив щось про людей, для яких Всесвіт розділений параграфами.

Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.

Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:

— Переобрати командора!

Його підтримали.

— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А-7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.

Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:

— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.

Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:

— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.

Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.

Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.

Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк-так годилися для відповіді.