Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 15

А в світі, що створила довкруги себе людина, найвищі, найдуховніші прояви ритму — музика. Вона супроводжує людину з дитинства. Майже у кожного є улюблена пісня, улюблена музика. У чому причина вибору? Перші ритми і першу музику людина чує ще до народження, в материнському лоні. Це — звуки серця матері. Вони на все життя стають визначальними для сприймання ритмів світу, в тому числі — музики, пісні… Отже, і ритми улюбленої пісні співзвучні з біоритмами організму…

Стривай! Я роблю помилку. Сама тільки музика не вплинула б на хворого. Я шукав ритм, щоб дати завдання машині. Вони могли б подіяти так на хворого тільки через команду комп’ютера, що керує модулятором… Але накази йшли від мене…

Я намагаюсь до найменших подробиць згадати все, що сталося тут в останні години. Пісня… я віддаю команду про зміну програми з четвертої… На яку? Я сказав: “Змінюю програму”. Потім почав думати, вираховувати… І пісня лунала, і комп’ютер, що шукав модуляції, підкорився моїм словам про зміну програми. Він, можливо, почав аналізувати ритми пісні, взявши її як програму. А чи він не ввів якийсь із них у модулятор? Можна перевірити це припущення.

— Ритм, якого я шукав, був у пісні? — кажу в мікрофон.

— Так, — засвітилося на екрані. — Ось його формула.

Я важко встав із стільця, захитався…

Чиїсь руки підтримали мене.

— Вам погано, лікарю?

Знову я забув про цю жінку, матір Командира.

— Вам треба відпочити…

А мені почулося насмішкувате: “Що, друже, замучився ти з хворими?”

Багато б я дав за те, щоб спитати в нього негайно:

— Я завжди усвідомлював, що ти незвичайна людина. Мені відомо, що знання твої величезні, а вміння робити незвичайні висновки — дивовижні. Я нічого не питав у тебе на плато Сипон, коли ти вивів нас з пекла. Я пам’ятаю твій жарт після того, як ми повернулися живі і майже неушкоджені з Венери. Але тепер, хворий, конаючий, невже ти міг передбачити це все? Шукати разом зі мною вихід, коли я розповів тобі про свої труднощі, про те, що я не можу знайти ритму?

Ти згадав улюблену пісню і висунув божевільну гіпотезу про те, що любов до пісні залежить од електромагнітних ритмів організму? Виходить, це ти, а не я і не комп’ютер, керував цим незвичайним дослідом… Ти й це зміг? Ти, Командир…

ПРИШЕЛЬЦІ З ІНШОГО ЧАСУ

Зубчаста лінія горизонту була ніби залита кров’ю. Сонце сідало за обрій, кидаючи на землю останні промені. Він стояв біля ніг гігантських статуй і озирався навколо. Невиразно відчував: тут щось змінилось. Але що саме?..

Він був археологом. Його худорлява постать здавалась молодшою, ніж обличчя — коричневе, обвітрене, із стомленими очима. Коли був тут уперше, його просто називали Михайлом. То було п’ять років тому. Він готувався до захисту дисертації, а Світлана навчалася на останньому курсі. Вона тоді сказала: “Це потрібно для дипломної роботи”, — і він домігся, щоб її включили до складу експедиції.

Михайло Григорович вдивлявся в гігантські фігури статуй, намагаючись пригадати, біля якої з них Світлана мовила: “Мишко, важко кохати такого, як ти…”

“Що тут змінилось? Що могло змінитись?” — запитував він у себе, оглядаючи бархани і пригадуючи усе, що тоді відбулося.

Вирушаючи в третю мандрівку до залишків стародавнього міста, чотири учасники археологічної експедиції відстали від каравану і заблукали в пустелі. І тоді вони випадково знайшли ці дві статуї. Фігура чоловіка була трохи вищою, ніж жінки. Запам’яталось його обличчя — грубо вирізьблене, майже без носа, без вух, з широким проваллям рота. Тим більше незвичайними, навіть неприродними на цьому обличчі здавались чітко окреслені очі. В них можна було роздивитись ромбічні зірниці, синюваті прожилки на райдужній оболонці, твердий гребінець вій.

Фігури статуй вражали своєю асиметрією. Тулуб і руки були дуже довгими, ноги — короткими, тонкими, взутими у черевики з розтрубами.

Як не сперечались між собою учасники експедиції, встановити, до якої культури й епохи належать ці статуї, не вдалося.

Ніколи Михайло Григорович не забуде хвилини, коли вперше побачив очі скульптур. Йому перехопило подих. Він занімів, неспроможний відвести від них погляд. А потім, полонений якоюсь чужою незрозумілою силою, пішов до них, як лунатик. Тільки вдарившись грудьми об ноги статуй, зупинився і тут же відчув, як щось обпалило йому стегно. Він поліз у кишеню і охнув. Латунний портсигар був розжарений, ніби його тримали на вогні.

Михайло отямився, озирнувся. Професор-історик стояв абсолютно нерухомо, з широко розкритими очима. Навіть скептик Олексій Федоров теж ніби онімів, а Світлана у пориві відчаю кинулася до Михайла.

Того ж дня Олексій Федоров учинив археологічне кощунство — відбив маленький шматочок від ноги жіночої статуї, щоб вивчити його в лабораторії і виявити, з якої речовини зроблені фігури. Речовина була незвичайною — у ній пролягали якісь завитки, вкриті блідо-голубими краплями.

Через кілька днів учасників експедиції помітили з літака. Вони полетіли до міста, щоб незабаром знову повернутися в пустелю. Та здійснити відразу це їм не вдалося. Загинув Олексій Федоров — трапився вибух у лабораторії. Він пролунав саме в той час, коли Олексій досліджував речовину статуї. Один з лаборантів стверджував, що виною тому була саме та речовина, котра діяла як дуже сильний фермент — прискорювала одні реакції й уповільнювала інші. Через це, мовляв, і спалахнула вогненебезпечна рідина…

Михайло Григорович почав готувати нову експедицію. Цього разу Світлана не могла супроводжувати чоловіка. Два місяці тому вона народила сина. Професор-історик занедужав. Михайло Григорович сам вилетів у пустелю. По дорозі він почув цікаву легенду.

“Великий аллах і пророк його Магомет! — розповідав один з провідників. — Насолоди раю дарує він вірним, а невірних спопеляє, і сліду від них не лишається, як не лишилось його від стародавнього народу газруф. Послухайте історію, яку розповідали нам батьки, а батькам — діди. Давно-давно, багато віків тому, через пустелю Харан йшли кочівники. Вони тікали від ворожих племен, які наслав на них аллах за гріхи їхні. Кочівники гинули від спеки і спраги, і животи їхні присихали до спин. Страшний гнів аллаха!

Одного дня кочівники побачили, як від сонця відірвався шматок і почав падати на землю. Він збільшувався на очах, перетворюючись у вигнуту вогненну шаблю. Кочівники впали ниць, затулили вуха, щоб не чути жахливого реву і свисту. І тут страшенний ураган налетів на них, і через кілька хвилин від усіх чоловіків і жінок лишилося всього троє. Ще багато днів блукали вони у пустелі, і тільки один з них дістався до людей, щоб розповісти їм про все, що сталося…”

Михайлові Григоровичу вдалось у рукописах одного стародавнього історика знайти оповідь, схожу з легендою. Історик згадував про зірку, що впала на землю, про ураган і загибель кочового племені.

І тоді у археолога виникла здогадка: можливо, в пустелі колись приземлився космічний корабель? Пришельці на знак свого перебування на Землі поставили ці статуї.

Михайлові Григоровичу нетерпеливилося швидше перевірити свою гіпотезу.

…Він стоїть перед статуями — змужнілий, строгий, задумлений, людина, котра навчилася стримувати свої почуття. Скільки він пережив за цей час! Шукання, хвилювання, захист дисертації, народження сина…

Потім він подумав про Світлану. Пригадав залишки старовинного міста, відкриті в цій же пустелі. У руїнах одного будинку він знайшов гіпсову жіночу голову. Тепер вона виставлена у музеї, і кожен, хто дивиться на неї, дивується, яким чудовим може бути обличчя простої жінки, коли вона кохає, і кожен хоче бути гідним такої любові.

“Це все, що залишилось від життя і праці невідомого скульптора, — думає Михайло Григорович. — Але хіба цього мало, коли люди стають вищі і чистіші, глянувши на його сина, і правнук, і їхні діла…

Він уявив собі, що лишиться від нього самого: досліди, нариси, знахідки. У них втілений клаптик історії, що завжди вказує шлях у майбутнє. І ще зостанеться син, і син його сина, і правнук, і їхні діла…