Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 34

— Це дуже дивно, — сказав Славко. — Досі причина завжди передувала наслідку. Якщо ж дотримуватись логіки Заміховського…

— Власне, не тільки його… Над задзеркаллям швидкостей працюють чимало фізиків з гучними іменами.

— Хай так. Але ж порушується закон причинності. Той же космонавт, повернувшись з подорожі раніше, ніж полетів, міг би, наприклад, не дозволити стартувати самому собі, котрий тільки-но зібрався в космічний політ.

— Воно, справді, трохи теє… Як на наш традиційний світогляд. Але для задзеркалля часу і простору дивного нічого немає. Коли ви дивитесь у люстро, то бачите свою дзеркальну копію. Ви лише не бачите часу, спрямованого від площини в глиб задзеркалля. Для надсвітлових явищ дзеркалом служить світловий бар’єр… Якщо ви раптом опинитесь по той бік світлового бар’єра, парадокс для вас зникне.

— Це тільки теорія, — сказав Дубчак, зиркаючи на годинник.

— Тільки? Теорія — головне! Ще здавна казали: “Сильна уява породжує подію”. За теорією неодмінно йде практика.

Молодий чоловік став нетерпляче соватись, а тоді несподівано сказав:

— Мирославе Петровичу, та дідько з ним, з тим задзеркаллям. Хай ним переймається Заміховський. Я забув вас попередити, що сюди, можливо, подзвонить Мурченко.

Чумак спохмурнів.

— Чого йому треба?

— Не сказав. Приходив, питав, де ви. Прохав номер телефону палати, але я відказав, що не знаю.

— Лабораторією цікавився?

— Авжеж. Намагався вивідати, де зараз Заміховський.

— Йому щось відомо про останню подію?

— Гадаю, ні. Інакше б він не говорив, що Пойда у відрядженні.

— А в зв’язку з чим зайшла мова про Пойду?

— Ну, Мурченко сказав: “Ось повернеться з відрядження Григорій Гурович, ми тоді з’ясуємо, де зараз лабораторія і чому вона досі не на місці”. — Славко підвівся. — Вибачте, мушу йти підміняти Валерія.

Дослухаючись, як затихають кроки молодшого колеги, учений подумав, чи не зробив він помилки, не втаємничивши у все начальника відділу. Слабкою втіхою було лише те, що Славко, покидаючи тріас, бачив Олексу й Марію живими.

Під час вечірнього обходу лікар сказав, що через два дні Чумака випишуть. Радив уникати стресових ситуацій. А ще повідомив, що дзвонив і просив номер телефону його палати якийсь Котенко.

— Може, Мурченко? — засумнівався учений.

— Авжеж, Мурченко, — посміхнувся лікар. — Але ж і асоціації!

“Нічого дивного, — подумав тоді Мирослав Петрович. — Ми з лікарем одного віку і школу починали з тієї самої читанки. А там був віршик про котика: “Котик-мурчик, наш голубчик, зубки білі, лапки сірі…” Тим часом минула дев’ята вечора. Вчений двічі піднімав трубку, але то дзвонили дружина, а потім донька. За вікном уже давно стемніло. З динаміка тихо линула якась незнайома приємна музика. Вона заколихала його, і він на час забув, що лежить на спеціальному ліжку в кардіологічному відділенні. Коли затих останній акорд, він прислухався, щоб почути ім’я автора і назву твору. Але задзвонив телефон і перебив голос диктора. Дзвонив Славко.

— Доброго вечора! Як почуваєтесь? — поцікавився рівним голосом.

— Не вам би питати, не мені б відповідати…

— Я до того, чи вам не зашкодять позитивні емоції?

Чумак відчув раптом якийсь дивний стан розслабленості.

— Ну, що там? — запитав розгублено.

— Лабораторія з’явилась. Зараз телефонуватиму Валерію…

— У ній хтось прибув?

— Я ще не спускався у двір, але, мабуть, порожня. Бо ніхто із неї не виходив.

— Не треба телефонувати Валерію. Ловіть таксі і — до лікарні. Ага, візьміть у мене в столі ключ і замкніть двері лабораторії. Про всяк випадок…

Дубчакові не довелося ловити таксі. Біля інституту всі дні, поки він чергував, стояв його автомобіль. Чумак, який нишком вийшов за ворота лікарні, не одразу й помітив рубінове авто, яке в сутінках здавалося чорним. Він звернув на нього увагу тільки тоді, коли Славко прочинив двері і тихо свиснув.

— Там, на сидінні, візьміть мою куртку, щоб не шокувати вахтера піжамою, — сказав молодий чоловік.

— Що там в лабораторії? — запитав учений.

— Самі побачите, — відказав Дубчак стримано.

Спостерігаючи, як стрілка на шкалі спідометра долає поділку за поділкою, Чумак подумав про Мурченка. Чим пояснити, що той, довідавшись про номер телефону його палати, не подзвонив? Напрошувався один висновок: йому треба було знати, що Чумак справді перебуває в лікарні. Адже з інституту його забрали в той день, коли зник Пойда. (Машину “швидкої допомоги”, яка спинялась біля одного з численних корпусів, могли й не помітити.) А якщо так, то чи не існує зв’язку між зникненням обох людей? Переконавшись, що Чумак справді в лікарні, Мурченко втратив до нього цікавість.

Опинившись на інститутському дворі, Мирослав Петрович відчув себе у дивному куточку задзеркалля, де кінчалося все звичайне, де відстань вимірювалася не кілометрами, а роками, де минуле бачилося немов у промені потужного прожектора. Тим часом на небі плавав звичайний щербатий місяць; в його тьмяному сяйві, немов світні комахи, мерехтіли зорі. А на глухому подвір’ї, затисненому між високих кам’яниць, було прохолодно і темно, як у криниці.

— Дайте-но я сам… — сказав Чумак, коли Славко витяг з кишені ключ.

— Заждіть заходити, — застеріг Дубчак.

Навіть у темряві вгадувались якісь незвичні обриси всередині лабораторії. Хлопець, не переступаючи порога, простягнув руку і намацав вимикач. Спалахнуло світло. Чумак на мить закам’янів. Від лабораторії лишився самий тільки каркас: жодного стола, жодного листа обшивки. Тепер це було не приміщення, а якийсь об’ємний прилад, оконтурений дротами різного діаметра і забарвлення. Щільними снопами провідників струму було ощадливо встелено кожен квадратний сантиметр поверхні поміж ребрами, на яких недавно ще кріпилася обшивка… Лабораторію, здавалося, пограбували. Злодії не встигли або не змогли винести тільки пульт управління та відсік під ним, де знаходився блок живлення. У Чумака майнула думка, а чи не проморгав Славко і чи не робота це людей Мурченка. Та його погляд, що пильно обстежував різнобарв’я дротів, шукаючи на них ушкоджень, біля самого порога раптом спинився. На підлозі, а точніше, на рогіжці з провідників струму, лежали папери. То був зошит уже знайомого формату. На першій сторінці в очі впадав напис великими літерами:

“Мирославе Петровичу!

Хай не бентежить Вас те, що Ви побачили. Блок живлення замініть так само, як Ви робили це раніше. Але перед тим покладіть на підлогу якийсь щит, щоб не пошкодити контуру. Не гайте часу!

Олекса”.

Славко, який з-за плеча вченого встиг прочитати написане, озвався:

— Двері від входу на подвір’я. Чи не щит?

Вони мовчки, намагаючись не грюкати, зняли з петель двері. Довжини їх якраз вистачило, щоб накрити частину контуру між порогом і пультом. Опинившись нарешті в лабораторії, Чумак ніби потрапив усередину якогось вивернутого трансформатора. Все свідчило про те, що його “обмотка” створювала сильне електромагнітне, а, може, і якесь інше поле, котре відокремлювало лабораторію і все, що в ній знаходилося, від навколишнього простору. “А чи не винайшов Заміховський перетворювач звичайної енергії в тахіонову?” — подумав учений, докладаючи чималих зусиль, щоб витягти порожній блок живлення. Руки тремтіли, а чоло зросилося рясними краплинами поту. Ще важче було виносити з комірчини під сходами повний реактор. Славко, бачачи, як важко дається Чумакові ця робота, сказав:

— Мирославе Петровичу, може, я все ж подзвоню Валерію?

— Не треба, — мовив учений, важко дихаючи. — Впораємось. Тільки відпочинемо хвильку. — Він прихилився до прохолодної стіни, щоб заспокоїти швидше себе, аніж Славка, додав: — Я вже цілком здоровий. Лікар сказав, що через два дні мене випишуть. Трохи підупав на силі, це правда…

…Чумакові не хотілося знову відчувати на собі оту дивну дію викривлення часу і простору, яка давалася взнаки в момент запуску машини Заміховського, і вони домовилися зі Славком якомога швидше залишити місце старту. Та останньої миті, коли вони вже навішали на місце двері чорного входу, Чумак сказав: