Тільки мить - Савченко Віктор Васильович - Страница 15

— Щодо останнього, то Заміховський перебрав, — озвався Чумак. — Що ж до іностранцевія, то описане ним не суперечить науковій істині. Тварина ця хоч і вважається рептилією, але її відносять до ряду терапсид, тобто звіроподібних. Представники цього ряду за багатьма прикметами нагадують ссавців. Це і різної форми та величини зуби, і будова кінцівок. Якщо для примітивних рептилій характерна будова ніг, при якій верхні сегменти розходяться мало не горизонтально в сторони, то тут ноги розташовано прямо під тулубом. — Поміркувавши, вчений додав з усміхом: — Не хотів би я, аби нашому колезі довелося змагатися з цією твариною в бігові… А втім, побачимо, що буде далі. Читайте, Маріє.

Марія зібралася читати.

Але в цей час з’явилася секретарка Кулі і запросила Чумака до начальника. Учений, підвівшись і сказавши, щоб без нього не читали, вийшов.

— Оперативно, оперативно, — зустрів його такими словами Куля. — Тільки вчора я нагадав вам про лабораторію, а сьогодні вона як там і стояла. Власне, з цього приводу я вас і покликав. — Вій кивнув на стілець, запрошуючи сісти. — Якби ви п’ять років тому так само оперативно відгукнулися б на мою пораду очолити відділ, яким тепер командує Мурченко, ми зараз не мали б жодних проблем, — начальник говорив повагом, смакуючи свою одвічну жуйку.

Трохи пожувавши, він додав:

— Щойно від мене пішли Мурченко і Пойда. Переконували, що для виконання важливого завдання, — при цих словах на обличчі господаря промайнула іронічна посмішка, — їм необхідна ваша лабораторія. Мовляв, якщо її поставити на колеса, то можна буде використовувати прямо на ділянках, де ведеться розвідка вугільних пластів.

Чумак спохмурнів.

— Ну і як, переконали? — поцікавився.

— Атож… У зворотному.

— Як ви гадаєте, нащо їм лабораторія?

— А щоб була, — посміхнувся Куля. — А втім, зважаючи на те, що в цій операції бере участь Пойда, — для чогось особистого.

— Схоже на те, — погодився Чумак. — Слід очікувати, що наступним, кого вони уговкуватимуть, буде директор.

— Авжеж. Але перед тим вони зроблять ще одну спробу атакувати мене. Я в розмові з ними був не надто категоричним. А вам за цей час слід добре підготуватись, а саме: що вже зроблено і що планується зробити з допомогою приладів, якими вкомплектовано лабораторію. Мурченко знає про оту вашу публікацію, де ви з допомогою вдосконаленого уран-свинцевого годинника здійснюєте кореляцію вугільних пластів?

— Думаю, не знає. Інакше б він так настирливо не зазіхав на лабораторію.

— Не хваліться йому. Цей аргумент стане нам у пригоді в розмові з директором.

Помовчали. Куля дивився поверх Чумака, туди, де на протилежній стіні висів портрет Вернадського.

— І чого б ото людям не жити по-людськи? — нарешті озвався господар. — Все ж маємо — ситі, зодягнені, навчені… Здавалося б, чого ще треба?

“А й справді, — подумав Чумак, підводячись. — Що заважає людині жити по-людському?”

У лабораторії було тихо. Славко розглядав дрібних ракоподібних істот, що ворушилися в воді на дні півлітрової банки. З його обличчя не сходила скептична посмішка. Марія ж, не випускаючи з рук зошита, сиділа навпроти дверей.

— Чого він вас кликав? — запитала вона, щойно з’явився Чумак.

— Мурченко з Пойдою збираються забрати нашу лабораторію.

— А де ж Олекса працюватиме? Ви ж його самі запросили…

— Я сказав, що збираються.

— Нащо їм наша лабораторія?! — в голосі Марії було більше дивування, ніж обурення. — У відділі Мурченка й так апаратури більше, ніж у всьому інституті!

— Їм байдуже до апаратури, — озвався Славко. — Їм потрібна саме будка. А прилади вони познімають.

— Щось не второпаю, — сказав Чумак. — Поясніть, будь ласка, свою думку.

— Це не моя думка, а Пойдина. Він уже дав завдання майстрам мехцеху підготувати раму на автомобільних колесах, з ресорами і амортизаторами, на яку можна було б поставити оцю будку.

— Ну, а прилади навіщо знімати? — запитав учений.

— А на лиха вони в пересувній дачі? Там же на польові роботи їздять не так, як ми з вами — на свердловини Донбасу, — в голосі Славка вчувався докір. — У них польові — це Кавказ, Крим, берег Азовського моря. А тут чудовий кондиціонер, кухонне знаряддя…

— Щодо дачі, це, мабуть, ваше припущення? — м’яко поцікавився Чумак.

— Я не Заміховський, щоб фантазувати, — сказав Славко. — В Пойдиній групі працює мій приятель. Так він нахвалявся, що скоро вони матимуть для польових робіт пересувну дачу.

“Судячи з ультиматуму Васька, — подумав Чумак, — це схоже на правду. Мурченко і його підлеглий Пойда щораз готуються до польового сезону, як до відпустки. Особливо ретельно добираються учасники. Найпершою умовою, яка ставиться перед тим, хто побажає поїхати з ним на польові роботи, є вміння тримати язика за зубами; потім треба вміти або куховарити, або бути гітаристом, або знати багато веселих і дотепних тостів. Хай їм біс, тим пойдам і мурченкам!” — подумав прикро Чумак, а вголос сказав:

— Читайте далі, Маріє.

У лабораторії знову залунав голос дівчини, в якому вчувалося хвилювання:

— “Сильне враження від побаченого на якийсь час притлумило обережність, і я напролом почав продиратися крізь прибережні хащі з однією лише думкою: якнайшвидше опинитися на відкритій місцевості. Тим часом густі тіні від дерев закрили узлісся і добиралися вже до куширів на мілководді… Нарешті я опинився біля плаского рожевого каменя, з-під якого било джерело. Я відчув раптом пекуче бажання якомога швидше опинитися в лабораторії, зачинити двері й забутися. Та між мною і домівкою нагорі проліг важкий і небезпечний шлях: в розжареному піску грузли ноги, а біля печери чатували “дракони”. Я сів під каменем біля джерельця, — треба було оговтатись, зібратись на силі, — і уважно оглянув місцевість. На ній нічого не змінилося, якщо не рахувати скісного проміння, яким тепер сипало знесилене сонце і від якого біля валунів, а також біля поодиноких дерев у прибережжі лежали чорні тіні. Хоч як приємно було, прихилившись до теплого каменя, дослухатись, як булькотить поряд джерельце, але думка про гігантську жабу — мешканку цих місць і хижака, котрий за півсотню кроків звідси шматує свою жертву, завадила мені в поновленні душевного спокою. Ще більше, я раптом відчув, як по животі щось потекло. Першою була думка, що розбилося яйце — я не дуже обережно продирався крізь кущі. Та водночас у пазусі щось заворушилось і почало лоскотати. Швидко розстебнувши сорочку, я побачив, що одне з чотирьох яєць тріснуло, а в лушпайках ворушиться маленьке “крокодильча”. Якщо батьки цього маляти чимось нагадують рибу-голку, то само воно майже нічим від неї не відрізняється, коли не брати до уваги перетинчастих лапок. Я його поклав на пісок, і воно безпомилково полізло до води. А опинившись там, пірнуло і причаїлося під кущем плауна. Воістину великі таємниці приховує від нас природа. Ну хто ж би вчив цю істоту віднаходити воду? Правда, там на нього чатує не менша небезпека, ніж на суходолі, — акула чи жаба не проминуть нагоди підживитись, і, мабуть, це не єдині його вороги. Забирати чи не забирати трійко яєць, розмірковував я, перучи сорочку. Адже будь-якої хвилини з кожного з них може вилупитись новий “крокодил”. Та порівнявши шкаралупу яйця, котре щойно дало життя мешканцеві мілководдя, з цілими, я відзначив, що вона якась жовтувата, в той час як цілі яйця мали чистий білий колір. Воно було з давнішої кладки, а дозріванню, мабуть, сприяли температура мого тіла і поштовхи… Одягнувши вогку сорочку і поклавши в пазуху яйця, я вирушив у дорогу. Попутником моїм стала тінь, яка тягнулася праворуч від мене і була схожа на бородатого череваня з костуром. Я не наважився йти навпрошки, а подався повз ліс, щоб горою обійти печеру з диметродонтами. “Замок драконів” був не єдиним нагромадженням кам’яних брил. Аналогічні споруди, скільки бачило око, відокремлювали плато від похилої піскової рівнини. Вони, власне, були кордоном між пустелею і узбережжям. На шляху трапилася заплічна торба. Вона була подерта, перемазана всередині сеймурячими яйцями, проте дві банки і ліхтарик виявилися цілими. Я поклав ліхтарик у задню кишеню штанів… Відійшов з кілометр від берега, звернув увагу, що ліс порідшав, а трохи вище, на кордоні з плато, дерев і зовсім не стало. Подолавши кам’яні нагромадження, я нарешті опинився на рівнині, єдиним ландшафтом якої були рожеві бархани і різної форми валуни. Сонце ще не торкнулося обрію, а до лабораторії лишилось два кілометри, і тому я вирішив перепочити. Підйом по грузькому піску, а також попередні поневіряння, щось та важили. Але я не встиг ще відчути тепла каменя, на який сів, як увагу привернув предмет, що наближався з глибини пустелі. Він рухався короткими, швидкими перебіжками, то зникаючи, то виростаючи на повен зріст на гребені піскової хвилі. І тут я відчув, як у мене почали здійматися волосся і дрібно цокотіти зуби. Тварина була схожа на іностранцевія. Ще одна коротка перебіжка, і вже не стало сумніву, що до мене поспішає саме цей хижак. Блиснула думка кинутись до лабораторії, але я тут же зметикував, що так він мене ще швидше перейме.